Українські народні казки

Щасливий водовоз

Українська народна казка Буковини

Їден чоловік мав трьох синів. Жив той чоловік дуже бідно і не мав чим годувати дітей. Найменший син рішив іти шукати роботи. По дорозі зайшов він у ліс. Почало дуже хмаритися. «Що то буде?» — думає хлопець. Дивиться — на їдному дереві здоровенне гніздо. Пішов дощ, і пташенята в гнізді почали кричати. Хлопець виліз на дуба, скинув з себе одяг і накрив тих пташенят від дощу. А сам мокне.

Дощ ішов довго. А коли став, хлопець зняв з пташенят свою мокру одежину та й одягнувся. Лиш устиг він злізти з дуба, як прилетіла й птаха, мама тих пташенят. Бачить вона, що пташенята сухі, й питає:

— Хто вас врятував? А вони кажуть:

— Отой хлопчина скинув з себе одежу і накрив нас. Птаха глянула вниз і побачила хлопця. Питає його:

— Що тобі дати за те, що ти врятував моїх дітей?

А хлопець думає: «Що від птахи просити?» Та й каже їй:

— Що ж я маю в тебе просити, як у тебе нічого нема?

А птаха йому:

— Копай під цим дубом. Там найдеш фляшечку. Найшов він ту фляшечку, а птаха каже:

— Покушай з тої фляшечки водички. Покушав він тої водички, а птаха питає:

— Ну, що ти в собі чуєш?

— Чую в собі страшну силу.

— Кушай ще раз, — каже птаха. Покушав він ще раз.

— Ну, як чуєш себе? — питає птаха другий раз.

— Чую таку силу, що можу дуба з коренем вирвати.

— Кушай третій раз, — каже птаха.

Він покушав третій раз і почув у собі таку силу, що землю догори перевернув би, якби був стовп закопаний і було за що вчепитися. Птаха каже:

— Клади фляшку на місце. Як тобі щось треба буде, то прийдеш сюди. Фляшка буде тут. Як тобі хтось відрубає руку чи ногу, помиєш цею водичкою — і все стане на місце. Іди свою дорогою.

Ішов він, ішов і попав до царя. Той його питає:

— Як ти попав до мене?

— Я би хотів наймитися десь.

— Добре, — каже цар. — Наймися в мене. Будеш водовозником. Наймився він у царя і вози конякою воду. А хлопець він був добрящий. Хто проси води — дає.

А в царя вмерла жінка. Вчув цар, що в другім царстві є в царя дочка. А та дочка дуже сильна була. І задумав цар іти сватати ту дівчину. Треба було їм їхати через воду пароплавом. Узяв цар з собою міністра і подумав: «Міністра то міністра, але треба й когось зі слуг узяти». Та й взяв водовоза.

Поїхали вони до того царя. Переїхали через море, вийшли з корабля і до царя. Та й розказують, чого приїхали. Тут і дівчина царева.

— Я хочу женитися на вашій дочці, — каже цар. А другий цар каже:

— У мене дочка-богатирка. Вона так стріляє з лука, що за двадцять кілометрів може дім повалити стрілою. Якщо ти зможеш стрілити з того лука, то возьмеш у мене дочку. І є в мене меч. Моя дочка рубає тим мечем грубий дуб з одного маху. Якщо ти зможеш так рубати, то дам за тебе дочку. І третє: у мене є кінь, на якому їздить моя дочка; ти маєш проїхати тим конем. Зробиш цих три річи, значить, зіграєм свадьбу, а не зробиш — виходю проти тебе війною.

А тут і вечір. Пора відпочивати. Цар дає гостям кімнату, а вони кажуть:

— Ми лучче переночуєм на кораблі, а рано все зробим. І пішли в корабель спати. Там вони й говорять:

— Треба тікати, бо це діло у нас не вийде, — каже цар. А водовоз йому:

— Тікати не треба. Підем завтра до царя, і що цар буде казати вам робити, ви кажіть: «Мій водовоз зроби це за мене». І я зроблю.

Рано встали вони і пішли до царя. Цар дав приказ:

— Принесіть лука.

П’ять чоловік несли той лук. Підняти його було годі, не то що стріляти з него. А цар каже:

— Що там стріляти. Мій водовоз може стріляти з такого лука. Дівчина зразу зрозуміла, що цар не годен стріляти й тому виставляє за себе водовоза. Але як то водовоз буде стріляти? А цар каже:

— За двадцять кілометрів відци є кордон. Стріль так, щоби ти зняв з того кордону дах.

Узяв водовозник лука і пустив стрілу в той кордон. Цар узяв трубу і побачив — не лиш кришу зняв водовозник, а й стіни повалив у тому кордоні.

— Добре, — каже цар, — їдно зробили. Тепер буде друге. Принесіть меч.

Принесли п’ять чоловік меча. А цар каже:

— Я й гратися не хочу з цим мечем. Мій водовоз зроби. Водовоз ухопив меча й одним махом повалив дуба.

— Добре, — каже цар, — приведіть коня.

П’ять чоловік привели коня. Сів водовоз на нього, а кінь був дуже сильний і міг би водовоза скинути, але водовоз загнав його коло моря по коліна в пісок. І почав того коня по глибокому піску мотати, та й оплошів кінь.

Треба грати весілля. А цар, який має дівчину, думає: «Тут щось не те. Не цар же, а водовоз усе зробив». Дівчині водовоз сподобався, і вона хотіла б за него піти. Але водовоз — мужик. І віддають дочку за царя. Грали свадьбу шість день. На семий збирається цар додому. Бере молоду царівну, сіли на корабель. І примічає цар, що царівна любить водовоза. Та й думає: «Може, вона кине мене і буде з водовозом жити?».

Дає цар приказ: відрубати водовозу ноги і кинути його в море. Так міністри і зробили. А водовоз тримав свої відрубані ноги в руках і добрався до берега. Але іти не годен, бо без ніг. Дивиться він — біжить чоловік, і просто в море.

— Куди ти, чоловіче, біжиш?! — кричить водовоз. А той чоловік каже:

— Я не бачу, я без очей. А він йому:

— В тебе нема очей, а в мене ніг. То бери і неси. Ти будеш нести, а я буду казати, куди.

Погодився сліпий чоловік, взяв водовоза на плечі і йдуть.

Довго вони йшли і дійшли до дуба з тою птахою. Добув водовоз ту фляшку, приклав собі ноги, покропив тою водою — і приросли ноги, як були. Вмив очі тому, що не бачив, і той зразу став бачити. Та й розійшлися вони: той чоловік пішов своєю дорогою, а водовоз до царя. Але не зайшов зразу до царя, а до одної старенької баби, якій він завжди воду давав. Баба його добре знала, і він став у неї жити.

Баба стала говорити їдному, другому:

— Водовоз живий. Він у мене. Вчула це молода цариця і каже слузі:

— Іди до тої бабки і скажи водовозу, нехай прийде до мене. А царя дома не було. Стара каже водовозови:

— Тут прийшов слуга від цариці. Іди, вона викликає тебе. Він прийшов, а цариця каже:

— Давай будем з тобою жити, а царя відправим, бо цар напроти тебе нічого не вартий.

Приїхав цар, а вона йому:

— Щоб тебе в моїм царстві не було. Іди в друге царство, поки живий.

І пішов цар у друге царство, а водовоз лишився царем.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області
20 лютого 1979 року
Оповідач: Скаженюк Дьордій Степанович (1907)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.