Українські народні казки

Щастя бідного брата

Українська народна казка Буковини

Було три брати. З них їден жив дуже багато, а їден — дуже бідно. Не мав той бідний нічого раз пообідати. Жінка говорить йому:

— Іди до багатого брата, проси його, може, щось дасть. Хоч раз поїсти. Приходи він, проси брата, а той каже: — Іди від мене, нема в мене нічого. Він приходи додому і говори жінці:

— Не дає нічого.

— Що ж будем робити, як будемо далі жити?

— Нічого, якось проживем.

Зварили вони щось, пообідали трошки. А на другий день знов нема що їсти. Говори йому жінка:

— От біда. Іди знов до брата, може, дасть що-небудь.

Той іде, а багатий брат рахує золото. Побачив, що брат іде, і скоро закрив золото, щоб той не видів.

— Що прийшов? Чого хочеш? Нема в мене нічого, іди додому. Приходи він додому і розказує жінці:

— Біда, не дає нічого.

А тут уже й весна наступає. Треба щось сіяти, а нічого нема. Що ж робити?

— Біда, жінко.

— Ну що ж, іди знов до брата. Проси, може дасть хоч трошки зерна якого.

Пішов він.

— Дай, брате, зерна якого, щоб хоч трошки посіяти.

— Нема. Ану, жінко, звари-но там хоч трошки оризу.

От жінка зварила оризу, та не дуже доварила. Поклала на стіл.

— Обідайте.

Обідають вони, і бідному вдалося взяти в кишеню трошки того вареного оризу. Приходи додому і говори жінці:

— Не дає нічого. Але я взяв трошки вареного оризу та поклав у кишеню.

— Вареного взяв?

— Та воно лиш трохи варене.

— Мой, ми його не їжмо, а посіймо. Може, з него котре зерно зійде.

— А я знаю? Посієм — побачим.

Посіяв він те варене зерно, і зійшло одне зернятко. І вродило. Так уродило, що на всіх полях такого колосу не було, як з того зернятка. Пішов бідний у поле, подивився, як воно там росте, і каже жінці:

— От маєм колос! З того зеренця ціле дерево виросло. Вистачить нам цілий гектар засіяти.

— Чоловіче, може, якось помаленьку розжиємся.

Тут прилітає до них великий гарний птах. До цего самого бідняка прилітає. І проси в него:

— Дай мені цей колос. Я тобі за него дам велике щастя. Прийшов бідний брат додому та й радиться з жінкою:

— Ну що, жінко, робити?

— Та що ж. Як дамо птахови колос, то лишимося самі голодні.

— А як той птах дасть нам щастя?

— Тоді даймо йому. Може, зажиєм лучче. От прилітає той птах другий раз.

— Ну що, договорився з жінкою? Даєш?

— Договорився. Дам.

— Якщо даєш, то приготуй мішок і бочку з водою. Клади на мене бочку і сам сідай: завезу тебе за твоїм щастям.

Кладе він на птаха бочку з водою, сідає сам, і птах полетів. Летіли вони три дні й три ночі. Сіли, відпочили, попив птах води — і знов у дорогу. Прилітають у те місце, де сходить сонце. А там золоті пустині. Золото на купах лежить, і ніхто його не бере.

— Іди й нагрібай собі повний мішок золота до сходу сонця. І дивись на мене. Коли я махну крилом, щоб ти був уже на мені.

Набрав він мішок золота, глянув на птаха — якраз у той час птах махнув крилом. Бідний з мішком прийшов до птаха, сів на него і відправився додому. Прилетіли вони на місце, а птах йому й каже:

— Живи, розживайся, будеш у багато раз багатіший за свого брата. Вони з жінкою купували за то золото все, що їм треба було. Купили собі корівку, коні, оруть, сіють, почали розживатися. А жінка брата-багатиря каже:

— Щось не приходи до нас брат. Ану сходи до него, подивися. Як він там? Може, заслаб, може, вмер.

Приходи брат в село та й дивиться: чи то брат жиє, чи який інший, бо дуже багатий двір. Не пізнав багатий брат двору. А цей бідний брат узяв відро і пішов до керниці. Тут якраз назустріч йому багатий брат іде.

— Добрий день! Це що, ти тут жиєш, брате? Мей-мей, я й не пізнав. Ти вже дуже розжився.

А той бере брата до хати, угощає його. А братови дивно. Відки ж він так забагатів? «Він ще багатший від мене. Що ж це таке?» І питає багатий брат, з чого таке багатство.

— Я забагатів від того одного зернятка оризу, що ти дав мені їсти. Я вкрав у тебе жменю вареного оризу, і з тої жмені зійшло тілко їдно зернятко...

І розказав братови усе, як було.

—...Та й я набрав мішок золота, — сказав бідний брат.

— Добре. Ти покажи мені того птаха. Я би йому дав цілий гектар, лиш би він мене завіз туди.

А брат як брат, показав птаха:

— От він. Багатий брат питає:

— Це ти птах?

— Так, я. Що скажете?

— Та що скажу? Завези й мене туди, де ти завіз мого меншого брата, щоб і я золота набрав. А я тобі даю цілий гектар оризу. Будеш їсти, кілко схочеш.

— То готуй бочку води. Той приготував.

— А тепер бери з собою мішок і сідай на мене. Каже багатий брат жінці:

— Жінко, повезе й мене птах. Розбагатієм ще більше.

— Добре, добре.

— І я не їден мішок беру, — п’ять. Що нам їден мішок! Я п’ять мішків привезу.

— Чоловіче, та ми тоді будем панами!

Приготував чоловік п’ять мішків, бочку води і жде птаха. Прилетів птах і каже:

— Сідай, полетимо!

Летять вони три дні й три ночі. Долітають. Він побачив купи того золота і завмирає на птахови. Птах йому й каже:

— Поки сонце зійде, щоб ти був на мені.

І жде птах. Ждав, ждав, види, що вже сходи сонце. А зажерливий чоловік нагріб п’ять мішків, та й ще на купки згортає, думає ще раз сюди прилетіти. А тут зійшло сонце, птах полетів, а він згорів. Спалило його сонце.

Жінка багача жде свого чоловіка — не годна дождатися. Пішла глядіти того птаха, найшла його і питає:

— Де ж ти лишив мого мужа?

— Де лишив? Я йому сказав, що як сонце зійде, то щоби ми вже вилетіли, а то згоримо. А він такий зажерливий, що зостався там і згорів. Не міг із золотом розстатися.

— А що ж мені тепер робити?

— А то роби, що робив менший брат його, і аж тоді знайдеш своє щастя.

А жінка як жінка. Поки був хазяїн, то було й хазяйство. Почала вона їдно продавати, друге продавати. І дійшло до того, що стала така бідна, як був колись менший брат її чоловіка. Нема чоловіка — нема щастя.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Василівці, Сокирянського району, Чернівецької області
12 серпня 1984 року
Оповідач: Штофа Семен Зіновійович (1919 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.