Щедра діжа
Українська народна казка Чернігівщини

Колись давно жила в одному селі дружна сім’я. Батьки були працьовиті і дітей вчили трудитися, поважати один одного, шанувати старших.

Повиростали сини і стала мати думати, як би їх поженити. А батько каже:

— Час уже вам, хлопці, пару собі шукати. Ми з мамою вже старі стали, а хочеться ще й онуків поняньчити.

А мати додає:

— Та дивіться, як одружитесь, завжди допомагайте один одному, бо ви — рідні брати.

Хоч родина була небагата, та хлопці зростали гарними, дужими, розумними і не одна дівчина в селі мріяла вийти за них заміж. Спочатку, як і годиться, одружився старший син. Взяв собі дівчину з багатої сім’ї. У тестя був свій млин і ставок. Пішов хлопець жити у прийми. А менший полюбив дівчину гарну, як зірочка ясна, але дочку бідної вдови.

Як женилися хлопці, то мали дарувати нареченим на весіллі однакові подарунки — вишите рядно та діжку, щоб були гарними господинями. Чоловік був хорошим бондарем і все село замовляло в нього діжки.

Став жити менший син удома з молодою жінкою та старими батьками. Свекруха любила невістку як рідну дочку. І послав їм Господь аж п’ятеро онуків. Дід з бабою вже так раділи та тішилися як могли, але недовго. Однієї зими тяжко захворіли і померли майже разом.

Поховали сини своїх батьків. А старшій невістці почало здаватися, що свекор неправильно поділив між синами землю. Почала вона намовляти чоловіка, аби той забрав від брата ще землі. Той зразу і слухати не хотів, відмовлявся.

— Та в них же дітей ціла купа, — каже, — невже нам не вистачить того добра, що маємо?

Та жінка як іржа, як до чогось візьметься, то й залізо перегризе. Прийшов таки старший брат до молодшого та й каже:

— Дай мені ще шмат землі, бо тобі майже вся батьківська земля осталася.

Прикро стало меншому братові. Бо й живеться йому тяжко, і трудиться з жінкою день у день та насилу кінці з кінцями зводять. Та не став сперечатися і порівну поділив батьківську землю.

Живуть собі брати. Хоч і недалеко один від одного, та старший брат рідко приходив до молодшого. А тут весна настала. В меншого брата вся мука вийшла, вже й у кума позичили, та все одно не стало. А скоро й Великдень. Жінки збираються паску пекти, до свята готуються. А жінка бідного брата плаче, бо й мисочки муки нема в хаті. Дивився, дивився чоловік на неї та й каже:

— Піду до брата, хай позичить муки на паску, а з нового урожаю віддамо.

Узяв торбинку та й пішов. Та скоро повернувся ні з чим. Не дав старший брат муки, сказав, що і самим мало.

Журяться вони з жінкою, що робити, не придумають. А жінка старшого брата напекла високих та пахучих пасок, ковбас, поскладала все у діжку та й пішла з усією сім’єю до церкви.

А менший брат обв’язав пусту діжку рядном та, нічого не кажучи, й собі з жінкою до церкви зібралися. Одстояли службу Божу. Кинулися люди з церкви виходити, рід до роду ставати, щоб паски посвятити. Стали й брати з своїми сім’ями.

Тільки батюшка паски посвятив, старший брат ухопив мерщій свою діжу та додому поспішив, аби швидше розговітися. Увійшов він до хати, став рядно розв’язувати, а діжа пуста. Жінка з подиву аж рота роззявила. Сів чоловік на лаву ні в сих, ні в тих. І згадалися йому материнські слова: «Дивіться, як одружитесь, завжди допомагайте один одному, бо ви — рідні брати».

Заплакав він гірко, бо зрозумів, що це Бог їх так покарав за жадібність. Взяли дітей, гостинців і пішли в гості до меншого брата. Попросили прощення, обнялися.

З того часу стали вони жити дружно та щасливо.