Українські народні казки

Що ворожбит сказав

Українська народна казка Бойківщини

Було два брати, багатий і бідний. Той бідний у багатого кожного літа пас вівці. А він йому платив двадцять рублів за літо. І так бідний жив.

Одного разу йшов той бідний відкись, дивиться, на дорозі дитина лежить, хлопчик. Якась лишила. А він того хлопця підобрав. Приніс додому, а жона з ним свариться:

— Та нащо ти, — каже, — приніс тото? Та в нас своїх дітей доста та й не є чим ур наче, а ти ще й того взяв та й приніс.

А то, — каже, — гріх — лишити дитину на дорозі. Най годується межи нашими дітьми. Якось вигодується.

Та й лишився той хлопчик у них.

Та й пасе він далі вівці, а жона йому говорить:

— Слухай, я чула, що там і там є добрий ворожбит. Дуже правду говорить. Правда, він дорогий, за слово десятку треба дати, але дуже правду повідає. Брат тобі заплатить тридцять рублів за то, що пасеш вівці. Ворожбит тобі за ті гроші скаже три слова. Якби ти зібрався та пішов до нього. Най тобі в трьох словах скаже правду.

— Та добре, я піду.

Взяв у брата тридцять рублів, зібрався і пішов. Ішов він, ішов і помалу прийшов до того ворожбита.

— Добрий день!

— Добрий день. Що ти, чоловіче, хочеш?

— Прийшов, би-сьте мені щось повіли. Чи я колись буду ліпше жити, чи, соже, така моя судьба, що я все буду бідовати?

А ворожбит йому каже так:

— Правдивою дорогою іди, не бійся, і буде тобі добре.

Ну й що? Той нічого не казав, десятку вийняв і дає. Та й каже:

— Ще мені щось скажіть.

— Я тобі повім: не май чуже за своє.

Та й він знову десятку вийняв та й дав йому.

— Та й ще щось мені повіджте.

— Жоні не вір і правду не повідж.

Та й він вийняв третю десятку та й дав йому. Та й видить, що нич не довідався доброго. Та й іде вже геть.

Іде він собі домів, іде та й треба десь ночовати, але не має при чім, вже й копійки нема коло нього. Не має за що й їсти купити собі. Іде він і вночі, але йде правдивою дорогою. Ішов він, ішов та й найшов якийсь тумок. Розкриває він той тумок, а там багато грошей. І так він радіє. «Добре мені ворожбит сказав: «Правдивою дорогою іди і не бійся, буде тобі добре». Я вже маю доста грошей, та вже мені добре буде».

Зайшов він собі десь до корчми, там собі поїв, випив та й іде помалу домів. Прийшов, а жона питає:

— Ну то що тобі ворожбит казав?

—Е-е, що казав. Та казав, що має бути колись ліпше.

Та й добре. А жоні не повідає, що гроші найшов, бо не забуває, що ворожбит йому казав: «Правдивою дорогою іди і буде тобі добре. А жоні не вір і правду не повідж». Та й не повідає він жоні про гроші.

А єдного разу він каже:

— Я йду на базар та куплю корову. Дам корову межи діти, бо молока нема.

— Та за що ти купиш, коли грошей нема?

— Я маю.

— Та відки?

— Та я брата забив та й маю гроші. Але би-сь не повіла цього нікому.

— Ий, ти дурний. Де б я повідала? Та добре, що є гроші. Йди та купуй.

Він пішов на базар і купив дві корови, бо він має за що. Пригнав їх домів, трохи умучився. Щось там поїв, перевернувся на ліжко, та й лежить. Каже жоні:

— Ану йди подивися, бо я корови прив’язав до плоту. Би не повідривалися та не повтікали. А я трохи спочину, а пізніше піду, наведу у стайні порядок. Та й поприв’язую їх.

Вона пішла подивилася, а він лежить далі. Та й ще раз її виганяє. Вона пішла другий раз, подивилася. А він лежить далі. Та й третій раз її виганяє. А вона каже:

— Ого! Я тобі не служниця, щоб тебе так слухати. Ану встань та й іди.

— Йо-йой, — каже, — ба та я так утомився, вморився та хочу спочити. А ти лінуєшся піти подивитися?

Та піднявся та їїв морду раз і другий раз. А вона вибігла та:

— Йо-йой, йо-йой! Забив брата та й мене хоче забити!

Ну та й більше не треба нич. Сусіди вчули. А брат-багач на той час десь у гості поїхав. Нема його дома.

Та й на другий день міліція прийшла та й забрала його. Брата нема, та й кажуть, що він забив брата. Ну та й що? Колись був такий порядок, що голова за голову йшла. Забив брата, то треба й тебе забити. Але колись не вбивали, не стріляли, а шибеницю робили. Та й вже, значить, прийшов той день, привели його до шибениці, є там пан сендзя, як то казали, І засудив той пан сендзя до кари смерти, голова за голову.

А шибеницю зроблено так: згори прив’язано мотузок, той став собі на стілець. Мотузок йому зачеплять на шию, з-під ніг стілець виб’ють та й він затягнеться та й умре. А хто виб’є з-під ніг стілець? Ніхто не хоче, бо він був бідний і був добрий чоловік, нікому зла не робив. Ніхто не хоче.

А той його годованець, що він його найшов на дорозі, уже межи дітьми взнав, що то не його батько. І той погодився. Каже:

— Я стілець виб’ю.

І вже все. Поставили його на той стілець, а суддя каже:

— Тепер, дай тобі слово. Говори, що тобі подобається, бо буде вже твоя смерть.

А він каже:

— Що я буду говорити? Я не знаю, що просити і говорити?

Але тут раптом хтось прибіг те й каже:

— Дайте йому спокій! Його брат дома!

Та й уже повідомили брата, що він на шибеницю йде, брат прибіг та й каже:

— Я жию! За що ви його, — каже — вішаєте?

А суддя каже:

— Його жінка казала, що він тебе вбив. А тебе не було, та й ми думали, що то правда. Як так, то най він собі йде.

Та й на тому байка закінчилася.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

157 (2189). Що ворожбит сказав. СУС (911*). 30 березня 1990 р. Гладиш Іван Дмитрович (Сулимів) (1912). Львівська область, Турківський район, село Яворів