Що ворожка наворожила
Українська народна казка Закарпаття

Жила, де не жила, в однім селі дуже красна дівочка. І мала вона красивого фраєра. Разом любилися, ходили, гуляли по лісах. Але раз прийшла карта, і забрали її фраєра на війну. Дівочка довго чекала, але фраєр не вернувся з війни. Недобре їй було, сумувала вона, сумувала. А потім що? Думає собі: «Що мені робити? Де мій фраєр?» І надумала вона собі піти далеко-далеко до ворожки, щоб їй поворожила, чи живий він, чи мертвий. Іде він є?

Приходить вона до ворожки й просить:

— Бабко моя, будь добра, поворожи мені. Де мій фраєр? Чи загинув, чи десь женився?

Сідає бабка з дівочкою.

— Добре, — каже, — я тобі поворожу, але би ти не напудилася. Якщо твій фраєр живий, то він прийде. А як мертвий — тоже прийде. Але би ти не напудилася. Як буде мертвий, то прийде за тобою вночі, коло дванадцятої години.

Дівочка:

— Но, що робити? Най прийде й мертвий. Я його любила живого, люблю й мертвого.

Повідає бабка:

— Слухай, я тобі накажу, що би ти робила, як він прийде мертвий.

— А що?

— Коли задуднить кінь і він на коневи приїде, ти скажи: «Почекай». І забери з собою пуслань. Бери перину, плахту, заголовки. Він буде казати: «Не треба». А ти кажи: «Треба. Де ти будеш, там і я. Нам треба лягати спати й треба постелити». І ти лем бери ту пуслань. А й ще з собою бери, — каже, — дівочко, водички, і возьми тенгерички й когутика. Щоби ти когутика покормила та напоїла, коли ти попадеш у велику біду. Щоби тобі когутик запів.

Дівочка до бабки:

— Ой, та добре. Но а що когутикови казати?

— Будеш казати: «Когутику, запій, дам ти тенгерички й студеної водички».

Подякувала дівочка бабі, забралася й пішла. Прийшла дому, лягла собі спати та думає. Вже на ню страх напав. Не є фраєра живого, бо кеть би був живий, то був би вдень прийшов. Він уже мертвий.

Коло дванадцятої години чує: земля дуднить. Виходить вона, дивиться, приїхав на кони воєнний, такий, як офіцер. Позирає — а то її фраєр. Зліз він з коня, зайшов до хижі й кличе:

— Но, збирайся, підеш зо мною.

Вона дуже напудилася, але не подавала йому виду, що вона ся боїть:

— Почекай. Як ти мене береш, я беру з собою пуслань.

— А нащо тобі пуслань? Не треба.

— Ніт, — каже, — треба.

Забрала та зв’язала заголовки, перину, плахти. Шаття свого много.

— Но, тепер, — каже, — сідай на коня.

Поміг він їй висадити на коня пуслань. Сіли вони, їдуть. Місяць дуже красно світить, а фраєр до неї: Світить місячок ясно, Іде смертка страшно. Чи не боїшся ти, моя мила, дашто? Дівчина засміялася:

— Та чого би я ся бояла? Ти ту. Їдуть вони далі, і зась він каже:

Ой світить місячок ясно,

Іде смертка страшно.

Чи не боїшся ти, моя мила, дашто?

— А чого би я ся бояла? І ти ту.

Їдуть далі, їдуть, нич не говорять. А далі він знов каже: Ой світить місячок ясно, Іде смертка страшно. Чи не боїшся ти, моя мила, дашто?

— А чого би я ся бояла? І ти ту.

І приходять вони, знаєте, в теметюв. Видить вона — яма одкрита. Він каже:

— Но, злізай, моя мила, і йди в яму.

— Ой ніт, я так не піду в яму. В мене є пуслань. Ти постели в ямі.

— Но давай.

Він поліз в яму, а дівчина стала йому, знаєте, кидати перину, плахти:

— Ти красно вистели.

І вона йому метала, метала плахту, перину, заголовки. А тоді ще своє плаття навішала на коня; так, ніби вона на коньови сидить. А далі хопила когута й воду та почала утікати. Втікає, втікає, далеко-далеко. А він за нею, знаєте, женеться на коньови.

Видить дівчина, невелика хижка стоїть. Заходить вона до тої хижі, позирає. А то була така хижка-трупарня. Дивиться, а там лежить на лавці мертвий, трьома ланцами прив’язаний. Вона дуже напудилася: «Ой, що мені робити?!» І скочила скоро на пічку. І сіла й стала давати водички й тенгерички когутови. Айбо когут їсти не хоче.

А він, її фраєр, заходить у двері та гойкає:

— Вставай, мертвий, бо йде по живому!

І мертвий заворушився, і єден ланц на мертвому урвався. А той каже зась:

— Вставай, мертвий, бо йде по живому!

І другий ланц урвався. А він каже третій раз:

— Вставай, мертвий, бо йде по живому!

І третій ланц урвався. Він заходить до хижі, а дівочка просить:

— О запій, когутику, запій. Дам ти тенгерички й студеної водички. Кугутик відмовляється:

— Ага, ти мені дотепер не давала. Чого би я тобі пів? Не буду піти.

А вона плаче:

— О запій, мій кугутику, запій.

А кугутик її пожалів і запів. І той мертвий розсипався, а її фраєр десь дівся. Не було їх ніде. А вона, ледве тепла і страшно перепуджена, прийшла дому. І вже більше ніколи до ворожки не йшла.