Українські народні казки

Що віщун віщував

Українська народна казка Гуцульщини

Був ґазда-багатир та й мав одного сина. Та й з того сина зробився вже парубок. І ніде він не ходить, лиш у ліс на полювання. Та й чи в ліс, чи з лісу йде, все мав охоту зайти посидіти до цигана на зарінок. Не раз той хлопець певертав до цигана і нарешті пішов у армію.

Поки він був у армії, тато й мама найшли йому аж три дівці. Щоб він вибрав собі одну з них за жінку. Відслужив він, іде з армії, а в лузі хата і коло тої хати людей повно. Він повертає до тої хати і питається людей, що тут є. А люди кажуть:

— Тут пам’ятник *, вгадує ціле твоє життя. Що в книжці буде стояти, то він тобі скаже.

Він заждав, поки люди пройшли, та й зайшов до того віщуна. Той утворив книжку та й йому сказав:

— Ти йдеш додому з армії. Аби ти знав, що тато й мама найшли тобі три дівці. І би ти їх не брав. Подивися, гезди в мене є чотири постелі. Дивися, ці всі постелі порожні, а ця одна постіль повна. Повна постіль — це постіль циганки. Як ти мав іти в армію, то в того цигана часто сидів. Би ти брав у цигана ту дівку. Мама та й тато тебе зречуться, але ти роби то, що я тобі кажу, що тобі в книжці стоїть.

Він прийшов додому, а мама та й тато дівки йому показують. А він каже:

— Ви мене цим не гуліть *, я собі дівку маю. У цигана.

Тато й мама з великої жури зреклися його, а він іде до цигана та й каже:

— Я хочу у вас дівку брати. А циган вигнав його з хати.

— Не бери мені дитину на збитки *. Іди собі.

Він пішов. І все собі думає: «Той добре мені казав. Як я циганку возьму, то не буду бідувати». Та й ходив, куди ходив, і знов іде до цигана.

А циган каже:

— Ти багацький син, ти мою дитину на збитки маєш. Тато й мама тебе зреклися. Як возьмеш мою доньку, де будете жити?

А він каже:

— Підем на комірне. Циган каже дівці:

— Ти хочеш за него йти?

— Хочу, — каже вона. Циган сказав:

— Як ти хочеш її брати, то я тобі даю цю стару хату, аби ви в комірнім не жили.

Та й робить циган весілля. Зробив весілля, дав йому ту хату, а сам пішов у кузню. А посеред тої хати була яма велика, така, що можна корову закопати. Він іде в ліс на полювання та й каже жінці:

— Ти відсувай постіль, чокануй * та й закидай ту яму. А я прийду, піллю її водою та й затовчем.

Вона ту яму так закидала, що аж горб зробився. Він прийшов додому пілляли той горб водою і зачали бити довбнею. Він побиває, а то всідається і знов яма зробилася. Він відсунув лавицю і знов довбе. Уже ввечір накидали глини, знов то побили довбнею, а то знов сідає. Рано відсунув він далі лавицю та й каже:

— Довби ще тут.

Та й знов до вечора водою поливали та й зарівнювали. А рано встали та й він ще стіл відсунув.

— Ще це довби, — сказав він їй та й пішов.

Вона то чоканує і сапою та городником на купу згортає. А там щось шкрінькає *. Щось там є. І вона вже то не киває, бо боїться.

Він увечір приходить, а вона йому це каже. Він перехрестився, прикляк, виговорив до бога «Отче наш», до Матінки Божої, до Ісуса Христа — до всіх трьох. Полляв то місце свяченою водою та й бере шкребче навколо него. Йой, це баняк! Вибрав він той котел, а там дукати золоті.

Та й стали вони багаті. Поклав він нову хату, уже в него є коло хати дві-три корові. Та й прийшли його тато й мама.

— Синку, ми тебе зреклися. А тепер ми вже старенькі... І вже тато й мама коло него доживали.

Походження та примітки

* Пам’ятни́к — ворожбит.

* Тули́ти — вабити, приваблювати.

* Зби́тки — тут: жарти, пустощі.

* Чоканува́ти — розбивати щось чоканом (киркою).

* Шкрі́нькати — бряжчати.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Пістинь, Косівського району, Івано-Франківської області
29 лютого 1988 року
Оповідач: Третяк Марія Николаївна (1903 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.