Українські народні казки

Що присуджене, того не минеш

Українська народна казка Покуття

Колись служили при війську дванадцять рік. Як ішов до війська, мав двадцять оден, а як ішов з війська, то мав уже тридцять три роки. Як ішов до війська, то село від села везли кіньми, аж поки не привезли на місце. А вже з війська мусив добиратися село від села пішки. Ішов оден жовнір з війська додому, ішов село від села і повертає до одної хати. Там забудова файна, хата багата. Приходить і просить ґазди, аби переночувати. А ґазда каже:

— З дорогої би-м тебе душі приймив, але я сеї ночі і сам у хаті не буду. Вечеряти тобі дам, а спати в хаті не будеш.

А він каже:

— Нічого. То літня пора, я би переночував під хатою на приспі, аби не на вулиці.

Той ґазда каже:

— На повечеряй, сідай під хату та й сиди. У мене жінка сходить з дитиною, то як будеш ночувати в хаті?

Вийшов він перед хати, сів межи вікна під хату та й сидить собі. А хтось прибігає знадворку під вікно, гукає та й каже:

— Є що?

А з хати відповідає:

— Нема нічого.

І полетіло воно. Через якийсь час прилітає другий раз. І знов питає:

— Є?

А з хати відповідає:

— Нема.

А жовнір сидить і не спить, це все слухає. Прилітає воно третій раз і питає:

— Є?

А з хати каже:

— Є. Дівчинка.

— То, — каже, — сего, що сидить під хатою, жінка має бути. І, — каже, — вони так мають любитися. Але її має вовк з’їсти.

А він сидить під хатою і думає: «Мені вже тридцять і три роки. І мені ще на тебе чекати? Та коли я маю женитися, в п’ятдесят рік?»

Баба скупала дитину, завила в пеленки. Та й погостилися. Баба пішла додому, а вони трудні були та й позасинали. Він тоді зайшов помалу до хати та й ту дитину з пеленками взяв. Та й надвір, та й за хату, та й настромив дитину на колик. І каже:

— Будь тут, на сім колику, ніж я маю на тебе чекати. Вийшов на дорогу і пішов додому.

Ті пробудилися, мац, мац — дитини нема. Де дитина? Вони виходять за хату, а дитина на колику. Вони дитину до хати, подивилися — черево розпорене. Той жовнір за пеленки зачепив, але трохи розпоров дитині черево.

Дитині завили, то ся загоїло. Та й бавлять вони ту дитину.

А той прийшов з війська додому і не застав уже ні тата, ні мами, лиш одного жонатого брата застав. Та й каже брат:

— Чому ся не жениш? Ти вже, — каже, — тридцять і три роки маєш.

А він йому:

— Ще маю час. Ще ся вженю.

Ну та й так рік, та й так другий рік, та й так третій. І не жениться. Перейшли ті роки, що він мав женитися.

Одного разу набив він рушницю та й пішов у ліс на полювання. Та як пішов за зайцем, то й пішов. Виходить на край лісу, а то вже ніч. Додому далеко, не мож ся дістати. За лісом село. Думає собі: «Зайду в се село та й переночую, а рано встану та й піду додому». Іде сільською вулицею, роззирається, де би то зайти переночувати. Дивиться, де господарка велика. Глянув, файна брама, хата, стодола, стайня. «Отут, — думає, — зайду». Входить до хати.

— Добрий вечір!

— Добрий вечір! Сідайте, — каже ґазда.

— Дякую. Сідає. Каже:

— Може, би я у вас переночував? Бо додому далеко та й страшно йти. Як-им пішов за дурним зайцем, зайшов на край лісу, а то вже ніч.

Приймили його. Сидить він. Жінка варить вечерю, коло неї дівчина бігає, помагає коло кухні, як вив’юрочка. Зварилася вечеря, всі посідали та й вечеряють. А він каже:

— Ви знаєте, що я вам скажу? Я би з вашою дочкою женився. Йому сподобалася дівчина. А ґазда каже:

— Як ви одно другого схочете, то най буде. А я можу весілля робити за будь-якого. То приходьте з татом і мамою на обзорини.

А він йому:

— Я не маю ні тата, ні мами, лишень брата.

— То приїдьте з братом.

Переночували, а рано ґаздиня встала, зварила сніданок, поснідали. Подали собі руки, він вийшов і пішов додому. Приходить додому та й каже:

— Брате, я ся женю. А брат питає:

— В кого і з якої фамілії? А він каже:

— Я не в нашім селі женюся, я женюся на стороні. В неділю їдем на обзорини.

Прийшла неділя, брат устав досвіта, нагодував коні, позбиралися, посідали на фіру, їдуть. Приїхали до того ґазди. Ґазда приймає гості. Збалакалися, коли весілля має бути. За штири тижні злагодили на весілля. Відгуляли та й по весіллю полягали спати. Поклав він на неї руку, а в неї рубець на череві. Та й питає її:

— Що це тобі було на череві? А вона каже:

— Я не знаю. Тато й мама кажуть, що в нас якийсь жовнір під хатою спав і мене маленьку вкрав. Та й настромив за хатою на колик.

А він собі думає: «Видиш? Як ти мала мене не минути, то так-ис не минула».

Файно жиють вони. Але він пам’ятає, що її вовк має з’їсти, і з очей ніде не спускає. Куди вона, туди й він. Набиває рушницю і ходить за нею.

Одного разу намочила вона шмаття прати. Зібрала його і йде на річку. Під ліс. А він набив рушницю та й на плечі. Вона пере, а він ходить берегом то в оден бік, то в другий. Дивиться, вовк жене. Він рушницю з плеча, прицілився, стрілив, і вовк перевернувся. Убив вовка. А вона каже:

— Ти що стріляєш? Тобі не шкода набоїв? А він:

— Чо’ буде шкода, як вовка вбив? А вона до него:

— Я ще не виділа, який то вовк. Та й вийшла з річки на берег.

— Який то вовк?

А вовк лежить неживий. Зуби зашкірив і лежить. Вона вийшла з води, підійшла до него та й копнула його ногою в зуби. А вовк злапав її за палець на нозі — і з того вона заслабла та й вмерла. Тоді він сказав:

— Що присуджене, то не розсуджене.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Вікно, Городенківського району, Івано-Франківської області
13 березня 1988 року
Оповідач: Федорак Дмитро Миколайович (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.