Українські народні казки

Що сказала бабка

Українська народна казка Бойківщини

В однім селі був бездітний чоловік. Не мав дітей, і дуже його кортіла дитина. Потому появилася в них дитина. Тоді не було роддомів, а була така бабка, що приймала роди. І запитався газда баби, що вродилося. Баба відповіла, що вродився хлопчик. Чоловік дуже втішився. А баба каже:

— Не тіштеся хлопцем, бо його планета каже, що ви маєте погинути від його рук.

Але вони зразу ту справу під увагу не взяли і не турбувалися. Годовали хлопця. Підгодовали, що вже більший, що вже скоро до школи ходити. Та й говорили вони йому:

— Будь чемним і послухняним хлопчик для людей і для нас. Бо при твому народженні була баба і казала, що ти небезпечний для нашого життя. Ми від твоїх рук маємо погинути.

І хлопець дуже взяв того під увагу. І тим ся задумав. А коли підріс ще більший і ходив до школи, рішив він їх лишити і поїхати. Забрався й пішов від них так, що вони не знали, коли й що.

Відійшов він від того села далеко. І вони за нього не знали і ніколи його не бачили. Родичі заклопоталися. «Не мали-сьми дітей довгий час і не маєме далі. Пропав хлопець, немовби його злодії викрали». Вони дуже журилися, що його хтось убив. Йому єдна дорога була, якою пішов, а їм думок сто.

Іде він. А в давніх часах не було транспорту, як тепер. Ішов пішки. Дивиться, коло лісу стоїть якийсь домок. Приходить він до того будинку. Голоден, струджений. Він хотів щось з’їсти, а далі буде видно. А на подвір’ю пан вивішувала шмаття на шнурки, аби сохло. І вона запитала його:

— Що ти, хлопчику, шукаєш?

— Давайте дащо з’їсти, бо я дуже голоден.

Вона йому дала їсти і далі питає:

— Що ти шукаєш?

А він каже:

— Я шукаю служби, би корови пасти.

Вона ся дуже втішила і покликала пана. А то був пан лісничий.

— Нам такого й треба хлопчика. У нас нема кому корову пасти.

Запитали:

— Будеш пасти корову?

Він радо відповів:

— Буду.

Його нагодували і повели оглянути пасовище, де він мав пасти корову. І він був дуже радий, що вже найшов собі притулок.

І почав він виконувати свої обов’язки, пасти корову. Але йому дуже подобалася професія, що мав пан, лісничий. Ходив він із паном на полювання. І пан сподобав його собі, бо він усякі роботи виконував охоче. Цікавий був. І ходив до школи, і вчився.

А в того пана була дочка-єдиначка. Хлопець не був збитошний, і вони обоє разом бавилися. Та дівчинка була його верстниця, і вони разом ходили до школи. А як підросли обоє більші, вони залюбилися між собою. Так, що єдно без другого не могло. І то пану й пані дуже сподобалося. І коли вони обоє виросли, ввійшли в більші роки, вони одружилися. І пан дуже поважав свого зятя. І старого лісничого перенесли на інше лісництво, а на тім місци оставили зятя.

Раз питає його жінка:

— Васильку, скажи, звідки ти сам? Що ти за єден я як ти сюди попав?

А він їй відказує:

— Коли я родився, баба сказала моїм родичам, що я небезпечний для їх життя. Вони мені казали, аби я був чемний. І я рішив їх лишити, аби вони жили спокійно. І я опинився тут.

І він сказав їй адресу того села, де він народився. І вона запам’ятала ту адресу: яке село, який повіт і яка область. І рішила вона написати до них листа так, щоб він їх не знав.

Вони дістали того листа і дуже втішилися. Так зрадувалися, що плакали. І з утіхою й плачем цілували того листа. Раді були, що їх син жиє. В листі було написано: «Приїжджайте, татку, мамко, до нас у гості. Подивитеся, як ваш Василько жиє».

І вони з радістю рішили їхати. Хотіли подивитися на свого сина, бо то вже багато років минуло. Лишили на когось своє домівство і поїхали.

Приходять ід’тому будинкови, де жив їх син. А там знов таке було — молода пані вивішувала шмаття на шнурок, аби сохло. Та побачила, що йдуть якісь двоє людей з тлумаками. Вона зрозуміла, хто це, зраділа і бігом пустилася назустріч. Спитала:

— Що ви за люди?

А вони питають:

— Де тут жиє Василько?

— Татку й мамко, я ваша невістка.

І з тої радости вони заплакали всі троє. Привела вона їх до хати.

— Але вашого Василька нема, бо вже три дні, як пішов на полювання. Він десь увечері прийде. Як прийде Василько, я зажену за своїми родичами і зробимо бенкет. А поки йдіть відпочиньте, бо ви здорожені. Лягайте спати.

Положила вона їх до покою спати, на то місце, де сама спала з чоловіком. А сама пішла спати до іншого покою.

А служниця, яка в них була, чекала газду. Стежила, коли він прийде з полювання і треба собаки кормити. Ніже той вернувся з полювання, його родичі піснули твердим сном.ю бо були здорожені.

Коли пізньої ночі на оборі загавкали пси, служниця вчула і понесла їм їсти. А він зайшов з пушкою у кімнату і відхилив двері до покою, щоб пробачити свою любу жінку. І увидів, що там лежать двоє, чоловік і жінка. Подумав, що то його жінка з якимось іншим чоловіком, і дістав серцеве враження, велику злість. Зарядив двоствольну пушку і бах туди! І пробив їх обох. Жінка його чула в другій кімнаті і вискочила.

— Що ти, Васильку, робиш?

А він питається:

— Що то за люде?

Вона йому каже:

— То твої тато й мама прийшли до тебе в гості. І ти їх так погостив.

І він заплакав. Слова тої баби здійснилися!

Дочулися її родичі, що ся зробило в тім домі. Що мав бути веселий банкет, а були сумні похорони.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

97 (1748). Що сказала бабка. СУС — 756F**. 2 квітня 1988 р. Сич Василь Стасевич (1918). Львівська область, Турківський район, село Гусине