Українські народні казки

Що снилося хлопцеви

Українська народна казка Покуття

Це було дуже давно, за царя Тимка, як була земля тонка, носом пробив і води ся напив. Жив бідний чоловік, і було в него три хлопці. Підросли вони, вже великі були, і настав дуже великий голод, не було що їсти. Вони все кажуть:

— Тату, ми хочем їсти, хочем хліба. Тато говорить:

— Що я вам дам? Нема.

І зачав до них тато штукою підходити. Каже:

— Скажіть, хлопці, що вам снилося. Оден сказав:

— Тату, мені снився хліб. І снилося, що я пироги їв і борщ.

— Ну то, — каже, — на сьогодні тобі вже буде. Уже наївся доста. І питає другого:

— А тобі що снилося?

— Мені, тату, також таке снилося, що я булки їв, файний хліб з маслом їв.

— Ну то, — каже, — й тобі на сьогодні буде. Питає третього. А третій каже:

— Я не скажу, що мені снилося. Тато дуже влютився.

— Що ти, рідному татови не хочеш сказати?

І зачав його тато дуже бити. І так бив, що вони витягнулися обидва аж на дорогу, бо хлопець усе виривався, щоб утекти, а тато тягнувся за ним.

А дорогою їхав цар. У золотій кареті, штирма кіньми. Зупинився цар і каже:

— Чоловічку добрий, за що ти так цего хлопця караєш?

— А він, — каже, — не хоче мені казати, що йому снилося.

— Дай його мені, — каже цар.

— Та беріть. Нащо мені такого?

Цар взяв хлопця в карету і повіз до свого палацу. Файно його зібрав, і він собі в царя жив. Нічого не робив, лиш собі ходив. Виріс хлопець великий. А цар каже:

— Ну, хлопче, ти татови свому не хотів казати, що тобі снилося, а мені ти скажеш?

— Я й вам не скажу, — каже хлопець.

— Як, ти мені, цареви, не хоч’ казати? А він каже:

— Ні, я й вам не скажу.

І думає цар, яку йому за це смерть зробити. І придумав вимурувати велику вежу. І там його замурувати, щоби він умер голодною смертю. За то, що не хоче сказати навіть цареви.

Його замурували. Але в царя була дівчина, його ровесниця. Вона дуже забанувала і хотіла, щоби він не помер. І сказала тим майстрам, аби зробили у вежу таємний хід. І так, щоби ніхто про то не знав. Аби вона до него могла ходити. Ті майстри так і зробили. І вона раз на два дні до него приходила і приносила йому їсти, щоби він там не помер з голоду.

Ну й що? Протягнулося це, може, рік, а може, й менше. І виповів сусідній цар цему цареви війну. І дав йому дві загадці, щоби він відгадав. Як не відгадає, то йде на него війною. Перша загадка була така: прислав той цар полаковану паличку, і треба було відгадати, котрий у ній спід, а котрий верх. Цар дивився на ту паличку, дивився і відгадати не міг. Дивився, як дурний. І каже:

— Я не годен це відгадати.

І дуже зажурився цар, і не знав, що він має робити.

А царева донька пішла д’тому хлопцеви і сказала, яке завдання прислав сусідній цар.

—...Тато має відгадати, котрий у палички спід, а котрий верх. І не може тато відгадати.

А хлопець каже:

— Кажи татови, най покладе паличку у воду, і спід порине у воду, а верх піде вгору. Годна загадка буде відгадана.

Цар так і зробив. Позначив, де спід, а де верх, і відослав ту паличку другому цареви. Тоді той цар прислав йому другу загадку. Присилає йому дванадцять коней, і всі білі. І треба сказати, котрий з них найстарший, а котрий найменший, і цар не годен це знати, бо всі коні однакі, і дуже він зажурився.

А царева дівчина пішла до хлопця Івана і все йому розказала.

— Тато не може дізнатися, котрий кінь найстарший, а котрий наймолодший.

А Іван каже:

— Кажи татови, най він покладе довгу лавку і на неї дванадцять мисок вівса. Котрий кінь підійде їсти першим, той найменший, а котрий найпізніще, той найстарший.

Так цар «відгадав» другу загадку. І тоді той другий цар дав йому нове завдання — вибити йому келих з вином з рук, коли він буде пити. І щоби самого царя не ушкодити, і щоби він не видів, що вибило. Цар знов сказав, що це дуже трудне завдання.

—...Я це не годен виконати.

Дуже він зажурився. А дівчина його знов пішла до Івана в ту вежу і йому це розказала. А Іван каже:

— Це ніхто не годен виконати, тільки я. І дівчина сказала цареви:

— Тату, мені снився такий сон, що ніхто не виб’є тому цареви келих з руки, хіба той Іван, що ви його замурували.

Цар подумав, що Івана вже нема на світі, і дуже спудився. Він став на собі волос микати з голови, що таку помилку зробив. А може, Іван ще живий?

Робітники, що мурували, моментально то розібрали. Вони до Івана, а він ще живий. Приводять його до царя, а він хворий, побілів весь. Цар дуже його перепрошує, каже, що помилку зробив. І запитався, чи Іван може таке зробити — вибити з царських рук келих з вином. Іван каже:

— Я це можу зробити.

І підкрадається Іван до тої столиці. А то було сказано, в котрій годині має пити цар вино. І свиснула з лука стріла, і цареви келих з рук вирвала. Келих упав.

Так цей цар виконав усі три завдання того царя. І тоді подає він тому другому цареви свої завдання, аби й той відгадав. Вибрав дванадцять білих коней і дванадцять хлопців, і щоб той цар відгадав, котрий хлопець наймолодший, а котрий найстарший, і котрий кінь наймолодший, а котрий найстарший. А вони всі однакі. Приїхали вони до того царя, стали в шеренгу і сказали:

— Відгадайте, царю, котрий з нас наймолодший, а котрий найстарший. І котрий кінь наймолодший, а котрий найстарший. Таке завдання від нашого царя.

Цар пообходив їх навколо, подивився та й каже:

— Хлопці, ви розбирайтеся і відпочивайте, а завтра я відгадаю. Дав він хлопцям файну вечерю і так напоїв їх, щоби були п’яні. То все понапивалося, а Іван не пив. Лиш трошки випив. А мама того царя була відьма. Каже вона цареви:

— Я знаю, котрий найстарший і котрий наймолодший. Я їх підстрижу, позначу їх. Зроблю їм знак на голові.

Вони полягали спати, а вона прийшла і поробила тим двом знаки на голові. А Іван не спав, і все видів. І всіх підстриг, усім на головах знаки поробив. Аби цар нічого не розібрав.

А рано цар вишикував їх у шеренгу і сказав:

— Зняти шапки і голови вдолину!

Хлопці зняли шапки, нагнули голови вдолину, а то всі повистригувані. Цар стоїть, як дурний, нічого не розуміє. І каже:

— Не відгадав я, хлопці, вашу загадку. Винуватий я перед вашим царем. І тепер, — каже, — я вас з парадом відсилаю додому, даю вам свою армію і випроважаю вас додому.

А цей цар уздрів, що йде така армія, і напудився. Думав, що йдуть на него з війною. А вони приїхали до царя, Іван встає з коня і цареви доповідає:

— Ми перемогли.

Тоді цар низько поклонився йому. А він каже цареви:

— Ви знаєте, чого я не сказав вам, що мені снилося?

— А чого ти не хотів мені сказати?

— Бо мені снилося, що ви мені вклонялися. А якби я був тоді вам сказав, то ви би мене були стратили.

І цар з цим погодився.

— Правильно, я би був тебе стратив, а тепер ти будеш моїм зятем. Зробим весілля, і я передам тобі свою корону, бо ти є мудрий чоловік.

І цар віддав за него свою дочку, передав корону, і вони довго царювали. І на цім конець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Ганьківці, Снятинського району, Івано-Франківської області
9 серпня 1987 року
Оповідач: Ворощук Кузьма Іванович (1917)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також