Українські народні казки

Юнак і цісарева дочка

Українська народна казка Гуцульщини

В однім темнім лісі жили два чорти. Жили у такій кам’яній печері, що там би навіть пташка була не долетіла. З одного села пішла в той ліс баба. Вона хотіла переконтролювати ліс, чи є йому конець. Зайшла в середину лісу, а їй назустріч виходять два люди. А то чорти. А баба не знає, що то чорти. Подивилася — люди. Привіталася з ними, а вони питають:

— Що вас, жіночко, так далеко занесло, у такі темні ліси? А вона каже їм:

— Я шукаю кінця лісу. Має бути якесь село. Я пройдисвіт. Аж чорти здивувалися, що вона сказала «пройдисвіт», бо світ дуже великий.

— Ти готова бути нам товаришкою?

— Готова.

— А ти витримаєш товариство з нами?

— Попробую.

— Але добре думай. Бо ми — залізні люди. Ми й у повітрю літаємо і скалами ходимо. Нас нічого не ловиться *, ні туча, ні буря.

А та баба була упирка. І подружилася вона з тими чортами.

— Ти можеш, — питають, — викрасти нам цісарську дочку?

— Можу, але дуже трудно.

— Але раз ти з нами потоваришувала, ти мусиш це зробити. Ніде ти від нас не дінешся, як це не зробиш.

Тоді сказала баба:

— Виведіть мене з цего темного лісу, бо я заблудила. Не знаю, як вийти на село.

Взяли вони її під пахи і вивели на край лісу. І сказали:

— Отут будемо тебе чекати п’ять діб. Коли ти не приведеш тут цісарську дочку, то ми тебе стремо з лиця землі.

Пішла вона до цісаря під столицю *. Саме тоді дочка цісарева люфтувалася * в саду. Та й каже їй баба:

— Донечко моя люба, я найшла тобі такого князя, що тобі вдасться з першого погляду, лиш іди зі мною. На цілім світі я такого не виділа і на малюнках такого нема.

А та панночка каже:

— Бабцю моя мила, чи правду ви говорите?

— Правду говорю.

— Бо я так багато паничів виділа, і ні один мені не вдався. А ще побачу, якого ви мені наручуєте *.

А це була справжня Баба Яга. Каже вона дівчині:

— Головою тобі ручуся, що він тобі сподобається. Але ти мусиш казати мені «мамо», а своїй рідній мамі не маєш казати «мамо».

— А де той мій наречений? — спитала панночка. — Далеко жиє?

— За дванадцять миль.

Панночка погодилася їхати, бо хотіла спрактикувати *, що то за наречений.

— Але, — каже баба, — той наречений дуже данцьовитий хлопець, дуже файно данцює. Треба тобі мати дванадцять пар взуття.

Панночка на то сказала:

— Треба сповістити нашим шевцям, аби вшили дванадцять пар черевик.

Зайшла панночка в цісарську майстерню і сказала робітникам вшити дванадцять пар черевик, і все іншої моди. І Баба Яга як узяла панночку на плечі, то лиш дим та нитка. І добилася до тих «паничів», і подала їм дівчину. І сказала їм Баба:

— Нічого не хочу від вас, лиш одну річ хочу...

А чорти як уздріли панєнку, то дуже зраділи і здивувалися. І сказали, що за таку красавицю дадуть бабі все, що вона хоче.

—... Хочу, аби ви дали мені з одного з вас оден ріг з голови. Аби я могла перевертати ним ціле село.

І чорти згодилися. А ту панночку, запродану Бабою Ягою, чорти взяли у велику неволю.

А цісар дуже зажалувався *, що без вісти пропала його дочка. Та й дав знати по містах і селах, до всього народу: хто буде такий, щоби найшов його дочку, то віддасть її за него заміж, хоч би був бідний-найбідніший. Розійшлася ця вість по містах і селах, і найшовся оден юнак. Прийшов він просто в столицю до цісаря, зголосився й сказав:

— Цісарю преславний, я відшукаю вашу донечку і приведу до ваших очей.

Пообіцяв цісар золото і всякі дари, лиш аби це сповнилося.

Пішов хлопець шукати. Ходив лісами, печерами, голодував, лизав коріння, і так пройшло багато років. І дійшов він до одної печери, страшенно великої. А там були чорти. Як уздріли вони, що дитина людська добилася до такої печери, зачали сипати на него водою. І не припирала його вода, рвався він далі. Чорти сипали вогнем, били камінням. Не міг юнак добитися туди, бо страшно вогнем і камінням било, і повернувся назад додому.

Ішов він лісом та й вийшов на велику галявину. А на галявині була маленька старенька хатина. Він зайшов у ту хатину, а там жив дідусь старенький. Борода аж по землі везлася. Каже той дідусь:

— Юначе, що ти блукаєш такими лісами темними та скалами? Шукаєш смерти собі?

— Дідусю, допоможіть мені, — каже, — визволити від чортів панночку цісареву. Цісар обіцяв велику нагороду, а я бідний хлопець.

А дідусь йому каже:

— Не треба тобі допомагати, бо то зрада велика. Ніколи тебе не пожалує велика грабля *.

— Не задля граблі я добиваюся, дідусю, а для душі.

— Якщо так, синку, то я тобі допоможу, але слухай мене. Бери мене в товариство. І повертай назад туди, де тебе камінням било і вогнем палило.

Іде юнак наперед, а дідусь за ним. Дійшли до того місця, до тої печери. Як уздріли чорти, що йде до печери людська душа, далі зачали метати камінням і вогнем палити. Дідусь сказав:

— Хлопче-юначе, ставай ззаду, а я йду наперед, бо тебе уб’ють і спалять.

Іде дідусь, і нічого не ловиться його, ні каміння, ні вогонь. Чорти здивувалися. Що за теменна сила йде, гірша від чортів? Зачали вони скали валити. Аж нараз показалася панєнка. Сказав дідусь:

— Переверну гори-скали і вас зітру з землі. Віддайте цему юнакови цісареву дочку.

Уздріли чорти, що це не жарт, та й віддали дочку.

Виходять всі троє з лісу. Стоїть проти них на дорозі ворона й каркає. Вони минають ту ворону, а ворона за ними йде. А то Баба Яга перекинулася на ворону. Каже ворона панночці:

— Озми мене під паху, бо я з гнізда випала, не маю сили. Виведи мене з лісу темного та пусти на село.

Шепче дідусь панночці:

— Не пробуй це робити, бо вона тебе заведе назад там, де ти муки мала.

Послухала панночка, ідуть усі троє далі. І ворони вже нема. Але на дорозі стоїть та й воркоче голуб. Та й словом людським промовляє:

— Голубко моя мила, я голубка та й ти голубка. Я стомилася. Озми мене під паху і винеси з темного лісу. А я тобі віддячуся, стану тобі в допомозі.

Шепче дідусь на вухо панночці:

— Не вір, не приставай, бо це зрада. Це Баба Яга перекидається на всякі птахи. Іди за нами двома, за юнаком і за мною.

Гра́бля — тут: титуловане панство.

А панночка дуже жалує лісових птахів. Та й жаліє вона, що дідуся слухає, бо дуже любить природу лісову. Уздріла Баба Яга, що нічого не помагає їй, та й перекинулася на пораненого зайчика. Що ніби його поранили стрільці в лісі. Кривавий зайчик перейшов дорогу та й каже панночці:

— Озми мене, такого раненого, кривавого, з собою, притулися до мене.

Дідо шепче:

— Не торкайся до цего зайця, бо це зрада. Як торкнешся, так у повітрі полетиш з цим зайцем.

А парубок все видить та й чує, як дідусь рятує панночку. Але мовчить, нічого не каже, на дідуся здався.

Нарешті виходять вони з лісу — посеред дороги стоїть пташка, а на ній пір’я таке делікатне, що не змалювати і в казці не сказати. І заспівала та пташка перед трьох подорожніх, і такою музикою заграла, що лиш ту музику й пісні в столиці мати. Тоді сказала панночка до дідуся:

— Нічого би, дідусю, не хотіла мати на цім світі, лиш цю пташку перенести до отця й до матері, щоби так співала й грала. То би веселилася вся наша держава, і тато мій, і мама. А я би коло такої пташечки сиділа і слухала її співу і її музики.

А то все Баба Яга виробляла, хотіла панночку змудрувати. Сказала панночка до дідуся:

— Дідусю мій милий, якусь я маю гостину принести до тата й до мами із свеї мандрівки.

Тоді дідусь сказав:

— Це не мандрівка твоя була, а твоя погибель. Ніколи би ти була не виділа свого тата й маму, коли б не я був до помочі цему юнакови.

Як учула це Баба Яга (а це був упир великий), зробила вона так, що цісарева дочка дуже захотіла тої пташки. Того співу і тої музики. Але дідусь не допустив дівчину до птаха. Тоді баба стала на дорозі напроти них, вивалила язика, як змій, і стала вогнем палити.

— Не допущу вас до столиці цісаревої! Відступили ці троє назад. Сказав дідусь:

— Нічого тобі не поможе, ми вже вийшли на білий світ. Ти програла.

Тоді Баба Яга сказала дідусеви:

— Ставаймо боротися. Хто кого заб’є в землю до половини, той переміг і буде старший.

Зажалував юнак дідуся, бо дідусь був старенький. Сказав:

— Я піду боротися з бабою.

А це діялося на кінці лісу. Став юнак напроти Баби. А Баба така старенька, поморщена. Юнак був певний, що Бабу переб’є.

Лапнувся він до Баби, а Баба схопила його і забила по груди в землю. Парубок вирвався з глини та й сказав дідусеви:

— Ще раз хочу з Бабою боротися.

Баба як схопила юнака, як помоталася, і забила його в землю аж по шию. А панночка це видить і від страху аж гине. Та й кричить:

— Рятуйте, дідусю, рятуйте, бо погибаємо!

А дідусь витяг хлопця з землі та й каже йому:

— Казав я тобі не боротися з цею бабою, бо загубить тебе. А юнак сказав:

— Дідусю, я хотів пожалувати вас, бо ви старенький. А тепер рятуйте нас, бо тут наша погибель, на кінци цего лісу.

Тоді дідусь каже до Баби Яги:

— Ми ще двоє не боролися. А Баба Яга сказала:

— Я з тобою не буду інакше боротися, лиш вогнем. А дідусь каже:

— Я з тобою буду водою боротися.

Баба перекинулася в змія і палить діда вогнем. А ті двоє стоять далеко збоку, бо вогонь палить. Баба вогнем, а дідусь воду сипле в Бабу. Велика боротьба йде, світ ще не видів і не чув такої. І Баба Яга вздріла, що нема порятунку, відступила і пропустила їх далі.

Каже юнак дідусеви:

— Отепер, слава богу, дорога чиста. Ніхто нам не перешкоджає. Ідуть собі весело. Але недалеко пройшли, як нараз побачили, що тої панночки тато йде. Та й каже:

— Донечко, як я тебе довго визирав. Аж тепер я тебе нарешті вздрів живу.

А донечка просто до тата кинулася. А дідусь крикнув:

— Ні! Не ступай, донечко, це зрада! Це та сама Баба Яга! Бо дідусь був віщун, знав наперед, що робиться.

— Дідусю милий, та це ж тато мій рідний! Як його цуратися? Ми ж перейшли вже путь теменну. Минулися вже чорти і Баба Яга минулася!

— Цить, дитинко, цить, не зраджуйся, не піддавайся.

Послухала вона і проминула того «тата». Ідуть далі. Уже степами, не лісами. Вже видко й села, і хати видко. Нарешті стає на дорозі рідна мати панночки.

— Виплакала, донечко, очі свої за тобою. Аж нарешті тебе вздріла. Вклоняюся тобі і прощаю тобі. І ти мені прощай.

Сказала панночка:

— Ой дідусю, було, що було дорогою, а маму мушу послухати. Що скаже, мушу робити. Вона ж мене плекала, вона ж мене тішила, не досипала ночі. Як мами рідної не послухати та за нею не піти?

Що дідусь настоював, що дідусь плакав, що дідусь просив панночку, нічого не помагало, бо показалося їй, що то мама рідна. А хто мами не послухає? Таки Баба Яга підманула її, і пішла дівчина за Бабою. Аж до самих чортів попровадила її Баба Яга. Залишився хлопець плачучи та й дідусь.

Та й сказав дідусь напослідку:

— Хлопче, хоч би ішов цілим світом, то таки Баба Яга мусить переюдити і перевершити. Бо як мама рідна, то за мамою світ піде. А то зрада.

Вернулася Баба Яга з цісаревою дочкою до печери, де були чорти. Тоді чорти сказали Бабі Язі:

— Ми не годні були так їх перемудрити й перехитрити, як ти перехитрила. Що тобі за це дати, — сказали чорти, — який тобі дар дати?

Вона сказала їм:

— Ніякого дару мені не треба, бо я Баба Яга. Я маю велику силу, і ніхто мене не годен перехитрити.

А юнак пішов село від села і зачав розказувати, що сталося. Що мав такого діда-віщуна, і нічого йому напослідку дід не поміг.

І найшовся оден мудринець і сказав:

— Юначе, треба, аби ти служив у мене двадцять чотири роки, і я тобі допоможу. Якщо пристаєш на це, то я тобі все зроблю.

(А то давно жили люди і по двісті п’ятдесять років). Юнак пристав на ту службу. Але він не хотів тяжкої праці. А той чоловік — то був Премудрий Соломон. Каже він хлопцеви:

— Хлопче, іди до того цісаря і скажи йому: «Дасте за мене дівчину свою, то будете її видіти перед собою, а як не дасте, то не будете видіти».

Пішов хлопець до самого цісаря в столицю та й розповів йому все. Все, як було з його дочкою і як напослідку «мама» показалася. І як панночка далася себе ошукати. І розказав, як він пішов блудом по світі, аби знайти його дочку.

— А тепер, — каже, — я знайшов Премудрого Соломона. А Соломон порадив мене і сказав мені:

— Як віддасте дочку за мене, то будете мати її.

І закликав цісар свою жінку. Вона обдивилася цего пірваного юнака нещасного та й засоромилася. І сказала свому чоловікови:

— Пристань дати за него нашу дочку. Але як він визволить її, то ми цего не зробимо, бо це голодранець. Встид і сором нам буде від міністерства і від всіх царів і королів, як ми за такого голодранця дочку дамо.

Слухайте, як фальшиво вона говорить! Лиш би добути донечку, а за голодранця не дати. Але юнак не чув цієї розмови, бо вона йшла між цісарем і його жінкою пошепки.

Приходить юнак до Соломона Премудрого та й розповідає, яка була бесіда.

— Пристав цісар віддати за мене дочку, лиш би здобути її. Тоді каже Соломон Премудрий:

— Хлопче бідний, це фальш та й зрада. Це обмана. Їм лиш би дочку добути, а тоді ти підеш на свій хліб. Як бідував, так і будеш бідувати.

Сказав бідний хлопець:

— А що ж мені робити, Соломоне Премудрий? Скільки я труду положив дорогами, скільки я голодував! А скільки я страху мав! Чортів живих видів і Бабу Ягу на власні очі. І нічого я не добився.

Соломон сказав:

— Хлопче, ти був нещасливий, а будеш щасливий, лиш здавайся на мене. Далека-далека на тебе дорога чекає, хлопче-юначе. Перенесли вже чорти панночку аж за Червоне море.

Каже юнак Соломонови:

— Чим маю переїхати туди?

— Дійдемо до моря, а там я тебе передам на орла. І орел тебе перенесе аж за Червоне море. На тому боці моря є одна хата. Там мій брат жиє. Зайдеш у ту хатину і скажеш за мене. Скажеш, що тебе «прислав твій брат». Але треба орлови по дорозі їсти давати.

— Що я йому буду давати, як я сам ходжу голодний по світі? — каже бідний хлопчина.

А Соломон сказав:

— Їдою я його забезпечу.

Пішли вони до моря, і Соломон Премудрий зібрав багато всяких птахів. А коло моря був орел. І всі птахи сіли на орла. І хлопець межи ними сів. Підоймився орел на крила і полетів почерез Червоне море. І повертає дзьобом, бо їсти хоче. І одна пташка дає йому крило своє в дзьоб. І всі птахи годували його своїм тілом. І вже нарешті птахи не мають крил, лиш один орел має крила. Тоді орел навернув голову до хлопця.

— Їсти!

І хлопець віддав свою ліву руку. Орел проковтнув її. І сів орел на сушу. Хлопець пішов без руки до тої хатини, де сказав йому зайти Соломон.

Розказав хлопець про все Соломоновому братови. Розказав, як він страждав. А Соломонів брат сказав:

— Буду тебе лікувати, робити так, щоби тобі виросла рука, така, як була.

І лікував він юнака, і росла в него рука, така, як була. І як вона виросла, сказав Соломонів брат:

— Будемо йти в дорогу, шукати тої печери, до якої ти добиваєшся.

Довго йшли вони і зайшли перед тої печери. А там вийшло назустріч кільканадцять чортів. Та й сказали:

— Чого ви тут шукаєте? Соломонів брат сказав:

— Віддайте нам дівчину.

— Яку? — спитали чорти. — У нас тут їх є багато. Тоді сказав брат Соломонів до юнака:

— Пізнавай, котру ти вже добував і маєш добути.

Вийшло їх багато з печери, і відразу пізнав юнак свою дівчину та й сказав:

— Оця.

Тоді найстарший чорт сказав юнакови.

— Як будеш робити весілля, аби закликав мене. А юнак сказав чортови:

— Сказав Соломон, що то обмана. Цісарева сказала, що не дасть дочку за мене. То як я можу просити вас на весілля?

— Бери мене відразу в старости, — сказав чорт. — То я тобі допоможу, і цісарева жінка віддасть за тебе дочку.

Не міг хлопець відчепитися від чорта. Чорт таки вчепився, та й мусив хлопець іти з чортом. Ідуть усі троє: хлопець, дівчина і чорт. Дуже втомилася дівчина на ноги, бо далека дорога. Чорт схопив їх попід пахи та й у повітрю летом до цісаря.

Перед столицею каже чорт до юнака:

— Ви двоє заходіть сами, а мене вони видіти не будуть. Але я буду там, та все буду під’юджувати цісареву жінку, щоби пристала за тебе дати дівчину. А як ви вже повінчаєтеся, то мусите в рік прийти до мене на великі гості, — каже чорт.

Хлопець нічого не питав у чорта, бо зрадів, що озме * цісареву дочку, та й пообіцяв, що прийде в рік у гості до чорта з дружиною. І в ту мить чорт щез, якби під землю закопався.

А хлопець узяв панночку за руку і завів перед цісаревої столиці. І покликав найстаршого і сказав йому викликати цісаря надвір. Вийшли цісар з цісаревою на ґанок. Як уздріли свою донечку, то з радощів упали обоє на коліна. Каже цісар донечці свої:

— Де ти такі довгі часи перебувала?

— Як я спала в саду, — мене, — каже, — схопила нечиста сила і занесла за Червоне море. Оцей мій наречений мене врятував.

Каже цісарева:

— Та нічого, донечко, ми його нагородимо грішми, золотом, та й він піде собі додому. Буде мати з чого жити.

А донечка каже:

— Мамо, якщо ви не дозволяєте, щоби він був моїм чоловіком, то я готова назад собі йти мандрувати світом, бо я вже до цего звикла. Мене вже вдома роки не було. Каже цісар свої жінці:

— Та не жаль тобі дитини-одинички, такої милої? Хочеш, щоб вона назад ішла в мандри? Віддаймо її за цего хлопця. Може, то її щастя, цей хлопець.

Цісарева жінка пристала на це, але не дуже охоче. І зробили велике весілля, і повінчалися.

Махнув рік, як батіг тріснув. Треба йти до чорта на гості. Каже зять до свого тестя:

— Тату, ми підемо на довгий час на прогулянку. Би ви не журилися, ми повернемося назад.

Цісар уже й не боявся, мав велику надію на свого зятя, вірив, що донечка з ним не пропаде, хоч би й за Червоне море поїхали.

Ідуть собі молодята полями, степами, набуваються * квітами всякими, пахощами, радіють одно другому. Приходять до одного поля, а там оре чоловік волами. Кажуть вони:

— Боже помагай вам, вуйку! Сказав вуйко:

— Дякова́ть, чемні діти. Най вам бог помагає. Куди путь тримаєте? — спитав вуйко.

Не хотіли вони казати вуйкови, куди путь тримають, бо дуже встидалися, бо їх дорога вела аж до самого чорта. А мусили виконати чортівський наказ, бо боялися, що чорт заподіє їм лихо.

— Ге, діти мої милі, та я ж знаю, куди ви йдете. Чого ви соромитеся сказати мені?

І звернувся до молодого чоловіка говорячи:

— То ж я той Премудрий Соломон, котрий тебе нарадив вибрати з поганських рук оцю твою долю. Ти не впізнаєш мене?

Чоловік упав Соломонови в ноги та й каже:

— Простіть мені, вуєчку мій найдорожчий.

Погладив Соломон обох молодих людей по голові та й сказав до них:

— Не журіться, я вас вирятую вже на геть, так, що чорт відчепиться від вас навік. Він уже ген-ген на пригорбі чекає на вас, чорт.

Затремтіли з жаху й страху великого молоді люди, як почули ці слова від Соломона, і сплакали перед Соломоном дуже. Бо дуже боялися чорта. Сказав Соломон:

— Підемо назустріч чортови всі троє, а бики я пущу в поле пасти.

Уздрів чорт, що йдуть його молоді та й ще оден чоловік з ними. Зачав чорт дути та метати поперед Соломона каміння. А молодятам все квіти попід ноги та трави делікатні, пахучі. Так файно їм ідеться. Молодята кажуть до Соломона:

— Чого ви так поволеньки йдете? А ми би аж летіли.

— Мене буря припиняє.

Нараз виходить їм назустріч з боку дороги старенький дідок.

— Прийміть і мене в товариство, молоді люди.

Утішилися вони та й приймили дідуся, бо знали, яку силу має дідусь. А чорт далі не допускає Соломона. Та й дідуся не допускає. Лиш тільки молодих пускає, а на тих бурю й тучу насилає. Молодятам дорога отворена, і йдуть вони собі без перешкод. Каже дідусь до Соломона:

— Ану сядьмо отут та й порадимося, що маємо робити з цею нечистою силою.

Сіли вони, та й каже дідусь до молодого подружжя:

— Мусимо таки дійти туди, де нечиста сила сидить. Яка б не була дорога, а мусимо. Нечиста сила не буде нам даватися на вид, лиш тільки вам, молодята. А ми їй не будемо на вид даватися. Ми сядемо коло самого чорта. Ти, молода, скажеш чортови: «Ми виповнили ваш наказ, прийшли до вас таки в гості в рік». Чорт захоче хапати вас попід пахи та й у повітрю вас нести. То ти скажи йому: «Дайте нам з годину заснути, бо ми дуже втомилися». Чорт дуже зрадіє вами та й сам засне. Але перед тим запитається: «Що то з вами йшли за люди два?» Би ви сказали, що «то якісь подорожні люди пристали з нами йти, але вони лишилися, пішли собі в другу дорогу». Але ти, молоденька жоно, аби не спала, спаси тебе Боже. Як заснеш, то все життя твоє пропало. Аби як тебе сон ловив, би ти не заснула. А чорт засне з радощів. Як засне, то ти би придивилася на його бороду чорну. Там у него вздриш оден волос біленький. Аби ти намотала той волос легонько правою рукою на свій палець і щосили сіпнула його. Аби той волос вирвався. І затисни його дуже в жменю, щоб він не впав на землю. Та й би подала його в жменю свому мужови.

І вона так зробила, як їй дідусь наказав.

Чорт пробудився, встав на ноги і вчув по своїх ногах, що не має вже сили. В’ялий, як повісмо *. Тоді сказав до молодого чоловіка чорт:

— Все рівно буду з тобою битися до посліднього поту. І все-таки жінку в тебе відберу.

А молодий як підоймився на ноги, то думав, що скали переверне, таку силу дістав. Та й зачав з чорта сміятись. Але все одно чорт був сильний. Як схопив молодого чоловіка, як ударив у землю, так забив його в землю по коліна. Страшний страх молода жінка мала, як увиділа ту бійку. Та все плаче. А молодий чоловік вхопив чорта та як бехнув його в землю, так забив його по груди. Чорт виштрик з землі, лапнувся до молодого чоловіка та як ним бехнув у землю, так забив його попід пахи. Бо, знаєте, чорт ще мав у бороді силу, хоч того волоска не було.

Вздріла молода жона, що вже її муж погибає, та й крикнула у великий голос:

— Рятуй, Боже, мого чоловіка!

А чорт регочеться, як бик. Аж скали валяться від того сміху. Та й каже:

— Отепер йому конець життя буде!

Ледве-ледве виліз молодий чоловік з землі. Та як схопив чорта, як ударив у землю, так забив його по шию, лиш борода на землі лишилася та й голова. Уже не міг чорт подіяти молодому чоловікови нічого, бо руки його були в землі. Тоді чорт уздрів, що вже йому конець, та й зачав молодих газдів просити:

— Витягніть мене відци, то я вас відчеплюся навіки-навіки. І вам принесу на це місце дуже багато золота і обдарую вас. Будете жити за то до самої смерти. І ваші діти, внуки, правнуки й пращата * будуть мати з чого жити.

І сказав молодий чоловік до чорта:

— Не хочу від тебе ні золота, нічого. А хочу тобі відрубати голову та й верчи в глибоке озеро, там, де дна нема.

Витяг молодий чоловік шаблю з похви та як ударив чорта по шиї, так шабля пукла, а чорт ще жиє. Вдарив другий раз по шиї тою половиною шаблі. І та половина тріснула і покришилася. А чортова голова ще не відпала від тулуба. Ударив третій раз, і чортова голова покотилася по землі. Та й полилася не кров червона, а чорний дехоть. Тоді молода жінка сказала:

— Хапаймо цю голову в мішок і біжім до озера топити. Каже молодий чоловік свої жінці:

— Не можна торкатися цеї голови руками, поки не стуляться очі. Бо очі ще кліпають.

Ця битва була саме на полуднє. То від полудня до передвечора все чортові очі кліпали та кліпали. Аж надокучило та набридло, чекаючи, доки вони стуляться. Бо чорт ще мав у очах таку силу, що годен був їх зчарувати. І все молодому чоловікови випадало на гадку не брати ще голову в мішок, поки не згаснуть чортові очі.

І очі згасли. Як сонце зайшло. Тоді сказав молодий чоловік до свої жони:

— Отепер ми, жоно, чисті, як зернина в полі, як та квітка, як та водиця. Вже нас нічого на світі не йметься. То, видко, така була наша судьба, що ми мусили перенести на собі таке горе.

Взяли ту голову в мішок та й несуть. Найшли по дорозі велике озеро, розхитав чоловік той мішок та й верг. І мішок упав аж посеред озера, головою у воду. І так їм обом стало легко на тілі, мовби лишень на світ народились.

Прийшли вони до своїх палаців, розказали все поправді спершу до послідку *, що з ними було. Тоді поклав цісар зятеви на голову свою корону.

Скликав своїх міністрів, подав зятеви свою печатку та сказав:

— Від сьогоднішньої днини, від цеї години передаю власть свому зятеви. Слухайте його і підкоряйтеся йому, як мені. Аби ви не турбувалися тим, що він з простого роду та й з бідного дому. Бо він побідив найгіршого в світі ворога, котрий хотів занапастити мою дочку. А я над нею розсипався * ціле своє життя, бо лиш одна вона в мене тільки й була.

Врадувалися всі міністри і всі пани в столиці і сказали зробити велику гостину, скликати гості і з других держав, скликати цісарів і міністрів та й розповісти про цю історію.

І з’їхалися гості, пили, їли, набувалися та гуляли. Та ще й тепер данцюють, коли ще жиють.

Та пішов я у місто, купив горнець, та й цій байці конець.

Походження та примітки

* Лови́тися — чіплятися.

* Столи́ця — тут: царський або королівський палац, резиденція монарха.

* Люфтува́тися — прогулюватися на свіжому повітрі.

* Нару́чувати — рекомендувати когось.

* Спрактикува́ти — перевірити.

* Зажа́луватися — засмутитися.

* О́зме — візьме.

* Набува́тися — тут: милуватися.

* Пові́смо — пряжа.

* Праща́та— нащадки.

* Спершу до послідку — від початку до кінця.

* Розсипа́тися — упадати.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Хутір Калинки́, Косівського району, Івано-Франківської області
21 червня 1988 року
Оповідач: Колобейчук Григорій Дмитрович (народж. 1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також