Українські народні казки

Я тобі раз сказав

Українська народна казка Буковини

Одні люди мали таку дочку, що нічого не хотіла робити. Ходила собі й габар не мала. Уже їй двадцять років, треба її віддавати. Приходи їден з другого села її сватати, а йому кажуть:

— Нащо ти її береш? Вона ж нічого не роби. А він:

— В мене буде робити.

Дав їй батько у придане два гектари цілини.

А вона і в чоловіка сидить собі та й нічого не роби. Він сам дає їсти псови, поросяті — все сам роби. Дав поросяті їсти, а воно не хоче. Він йому:

— Я тобі раз сказав: не кричи! Їж.

Та й пішов. А воно кричить далі. Прийшов він і знов каже:

— Я тобі другий раз сказав: не кричи!

Та й пішов. А порося кричить далі. Тоді прийшов він та й каже:

— Я тобі третій раз сказав: не кричи!

Відрубав поросяті голову і кинув на дривітню. А вона подивилася та й думає: «Я в біду попала». А на ланцюгу собака гавкає. Він каже йому:

— Я тобі раз сказав: не гавкай!

А пес далі гавкає. Він ще два рази повторив те саме та й відрубав псови голову. Входи до хати й каже до жінки:

— Вари щось їсти!

А вона собі сюди-туди. Не хоче варити. А він їй:

— Я тобі раз сказав!

Та й пішов. Жінка злякалася, почала варити. Зварила, сіли вони їсти. Пообідали, а він їй каже:

— Підемо орати. Я тобі раз сказав. Бери впрягай воли.

— Ой, я боюся.

— Я тобі другий раз сказав: впрягай!

Вона бере і впрягає. Приходи він, а вона ще не впрягла. Побачила його і старається, щоб скоріше впрягти. Переказують люди до мами:

— У вас дочка нічого не робила, а в него вже оре. Стара це вчула та й каже:

— Він мені дитину мучи! Я зараз іду до него.

Та й пішла. Іде вона, а зять з дочкою орють. Глипнув він та й каже:

— Гов! Мама йде в гості. Випрягай воли. Вона випрягла, а він пішов напроти старої.

— Здрастуйте!

— Здрастуй.

— Ідіть, мамо, до хати.

А жінка нагнала воли пасти і тоже прийшла до хати. Він каже:

— Готуй щось їсти, а я йду за горівкою.

Сказав та й пішов. Видав дорогу, що йде за горівкою, зайшов другим боком, став під вікно та й слухає, що говоря. А вона говори мамі:

— Він такий, він сякий: порося зарубав та й пса зарубав, мене мучи.

А стара:

— Я зараз пришлю старого. Він прийде та й забере тебе додому. А зять послухав — та й до хати. Баньку поклав та й каже:

— Гай, воли впрягати. Я раз сказав. А стара далі говори:

— Вона не годна, вона не може.

— Другий раз сказав! Стара ще щось каже, а він:

— Третій раз сказав!

Схопив стару та в ярмо її. Запріг — та буком. Стара оре! Як протягнула скибу та як вирвалася з ярма, аж закурилося за нею, так додому тікала.

Приходи стара додому та й каже до старого:

— Той дитину нашу мучи. Іди забери!

Старий палку в руки й пішов. Іде, а вони орють. Зять глипнув, старий іде. Та й каже:

— Гов! Батько йде до нас в гості. Випрягай воли, а я йду напроти. Зустрілись вони зі старим.

— Здрастуй!

— Здрастуйте. Ідіть до хати.

Зайшли до хати. Приходи й вона. А він каже:

— Готуй щось батькови їсти, а я йду за горівкою. Я раз сказав! Видав дорогу, обійшов, став під вікном та й слухає, що буде старий казати. Вона скаржиться старому, що чоловік такий та сякий, що примушує робити.

—...А у вас я не робила.

А батько каже:

— Так, дочко, якби я був не робив, то нічого не було б і в тебе. Треба робити. Треба хазяйнувати, як люди.

Вислухав він та й побіг за горівкою. Приходи та й каже:

— Сідайте, тату, за стіл. А ти зажени на пасовисько воли, бо ми вже орати не будемо. Я тобі раз сказав.

Та як сіли вони бенкетувати, то бенкетували до вечора і всю ніч. Аж на другий день сонечко підійшло.

А стара нудиться, що нема старого. Думає: «Зарубав зять старого». А зять подивився — на старому пірвана сорочка.

— Іди купи татови сорочку. Раз сказав! Вона пішла. Приходи й каже:

— Нема сорочок, лиш тілко одна червона.

— То купи червону. Най буде червона, а не пірвана. Я раз сказав. Пішла вона, взяла ту червону сорочку. Старий вбрався і йде додому.

А стара побачила здалеку червону сорочку та й іде напроти. Думає, що той порубав старого. Підходи, а той у червоній сорочці.

— Що там таке, що ти так довго був? Як там?

— Добре. Діти жиють, вона роби все. А я був у них в гостях.

— А я, — каже, — тягнула в ярмі.

— Ти ще будеш тягнути. Ти як направляла дочку? Як її вчила? Та й далі все добре з дочкою було.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Василівці, Сокирянського району, Чернівецької області
10 серпня 1985 року
Оповідач: Данилов Олекса Степанович (1915 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.