Українські народні казки

Як Іван Золотовус у старости ходив

Українська народна казка Буковини

Служив Іван у пана. А пан був ще парубок. Служи він, служи і їдного разу каже: — Паничу, чо’ ви не женитеся? А пан каже:

— Тут є в їдного царя дочка, та не хоче за мене піти.

— Що ви дасте, як я її посватаю за вас?

— Що схочеш, то дам. А що тобі дати?

— Дайте мені коні з бричкою і зо п’ятсот рублів.

Дав пан йому гроші і відправив з їздовим у дорогу. Їздовий і питає:

— Іване, куди нам їхати?

— Їдь до архієрея.

Їдуть вони туди. Приїхали, Іван заходи і попросив архієрея, щоб він дав йому тих риз, що попи в церкві вбирають. Архієрей каже:

— Я не можу тобі це дати, бо воно дуже дороге. Воно коштує п’ятдесят рублів.

— Я дам сто, лиш дайте мені на час.

Дав Іван архієреєви сто рублів. Той склав йому ризи, дав і каже:

— Іди, лиш не кажи нікому, що це я тобі дав. Сіли вони з тим їздовим і їдуть. Питає він:

— Куди їхати?

— Вези мене до золотарів, де роблять ікони і хрести церковні. Приїжджають вони туди.

— Що ви хочете? — питають їх. А Іван каже:

— Позолотите мені бричку і всю упряж на конях. Вийшли золотарі, подивилися та й кажуть:

— Це буде коштувати двадцять п’ять рублів золотом. Згодилися вони. Позолотили бричку та упряж. Вбирається Іван в ті ризи, сідає на золочену бричку. Почали їхати, а Іван каже:

— Повертай до золотарів.

Вернувся він до тих золотарів і викликає старшого надвір. Той виходи.

— Що ви хочете? — питає.

— Ви все файно позолотили. Позолотіть мені ще вуса.

— То заходь і сідай на стілець.

Сідає він на стілець. Той присунув до него з тим помазком і з тою позліткою і позолотив йому вуса. Їздовий питає:

— А тепер куди їхати?

— Їдьмо до царя.

Приїхали вони в той город. Питають старшини:

— Хто це їде? Хто ви?

Іван махнув рукою: «Відійдіть». Виходить так ніби піп, такий у ризах, як і він, питає:

— Хто ви такі? А він каже:

— Я святий Іван Золотовус. Піп каже:

— Дзвоніть по всіх соборах, по всьому городу. Дзвонять.

Дійшло до царя, що приїхав Іван Золотовус. Їде він містом, а люди питають:

— Куди ви їдете?

— До царя дочку сватати. Господь прислав мене. Сказали цареви:

— Іван Золотовус до вас їде. Дочку засватати хоче. Цар з царицею радяться:

— Що робити? Будем віддавати за него дочку? А цариця каже:

— Як за святого не дати? За кого ж дати?

Під’їжджає він ближче. Виходять царські слуги і приймають його в подвір’я до царя. Привітався з ним цар та й питає:

— Якого ж ви хочете від нас приданого? Чи землі, чи царства?

— Мене господь прислав дочку вашу взяти, і завтра ми в раю. Погостувалися вони, погостувалися, а на другий день Іван каже:

— Ми їдем, поки двері в раю відчинені. Цариця питає:

— Що ви візьмете з собою? Що вам треба?

— Не треба, каже нічого, лиш хай візьме одяг. Ніяких зейстрів, ніяких килимів — нічого.

Стара дала таки їй торбинку золота. Каже:

— Може, пригодиться в дорозі. А як ні, то комусь дасиш.

Випровадив їх цар, і вони поїхали. Їдуть вони, а їздовий питає:

— То як їхати? А Іван каже:

— Помалу їдь, щоб ми до пана вночі приїхали. Приїжджають вони вночі до пана. Іван скочив з воза, постукав пану у вікно. Пан відчинив вікно, побачив його золоті вуса і вбрання та й каже:

— Забирайся, щоб я тебе не видів. А Іван каже:

— Я вам жінку привіз.

— Іди, Іване, не гляди мені тюрми. Ти хоч’, щоб мене завтра забрали? Іван скидає то все з себе, кидає на бричку й каже:

— Віднеси все архієреєви.

Переночував Іван на возі, а тоді взяв цареву дочку за руку та й каже:

— Йдім у рай.

Та й повів її в ліс. Ходять вони лісом, ходять. А вона питає:

— Де ж рай?

— Оце і є рай, — каже Іван.

А в тім лісі була старенна лісникова хата. Завів він її в ту хату та й жиє з нею. І жили вони там, доки стало тих грошей, що дала цариця в торбині. Він ходив у місто, набирав харчів та й приносив у ліс. Ходили вони собі серед природи і горя не знали.

Як розходували всі гроші з калитки, жінка й каже:

— Вже й на хліб нема грошей. Що будем робити, Іване?

— Щось будем робити.

Вона бере з себе дорогий шалок та й каже:

— Іди до міста й продай. Та купиш хліба й до хліба.

Пішов він у місто, витягає той шалок, бере на патик і йде містом. Багаті євреї побачили та й кажуть:

— Іване, відки ти дістав таке? Продай нам.

— Купіть, — каже.

— А що ж воно коштує, Іване?

— Дайте трояка, я, — каже, — не прийшов з вас шкіру дерти.

Ті євреї збіглися. Той собі хоче шалок, той собі, бо то ж задурно. А він дав одному за трояка та й пішов.

— А ви тут хоч ріжтеся, — каже.

Накупив Іван цукру, хліба, щось до хліба взяв та й іде додому. Прийшов, а жінка подивилася та й каже:

— Що ж ти так мало приніс?

— Е, буду ще торгуватися.

Пройшов тиждень, знов нема що їсти. Ще їден платок дає вона продати.

— Оце, — каже, — продай, і більше нічого в мене немає. Лиш шлюбне лишилося.

Пішов він і знов по дешевій ціні віддав, майже дурно. І знов купив там щось до хати. Приніс ті харчі, вигострив ножик і йде в ліс. Вирубує такий довгий кирлиґ, як чабани вівці пасуть. Приноси його додому, кладе в печі вогонь, зашмалюе, обстругує той кирлиґ. А їй каже:

— Ти замастися і вбери на себе найгірше шмаття. Як я прийду з людьми, щоб ти виглядала дуже старою.

Сам бере той кирлиґ на плечі і йде в місто. Приходи, а ті самі євреї, що в него майже задурно брали дорогі речі, питають:

— Іване, що ви несете на плечах? А він каже:

— Муцувайло.

— А що воно таке? — купці питають.

— Ото означає, що вибити цим добре жінку, то зробиться з неї царева дочка. Щоб яка гидка була, то файна зробиться.

— А кілко то коштує?

— П’ять тисяч.

— За що ж тут давати такі гроші?

— Ідіть до мене, я вам покажу на факті.

Вони беруть п’ять тисяч, запрягають коней і їдуть з ним у ліс, де він жиє. Приїжджають, сідають на лавку. Він вводить свою жінку і каже:

— Видите? А тепер сидіть тут і побачите, що я зараз введу. Побачите, яку я з неї тим муцувайлом зроблю.

Бере він її за руку і веде до сіней. Двері закриває, а купці зосталися в хаті. А їй каже:

— Вмивайся, підготовляйся і лиш кричи: «Ой!»

Чіпляє Іван на стіну старий кожух, що від лісника лишився, і б’є той кожух. Кілко раз удари, а вона все крикне: «Ой!» Він б’є кожух, а вона збирається. Зібралася, як треба. Тоді він бере її за руку, бере то муцувайло і вводи її до хати.

— Що це ви, Іване, зробили, що така красива у вас жінка?

— Муцувайло переробляє, з поганих файні роби.

Купили купці те муцувайло за п’ять тисяч, їдуть додому і радяться дорогою. Той каже:

— Я перше свою жінку перероблю на файну. А другий каже:

— Я свою.

Але той, що на коні, каже:

— Мої ж таки коні. Я перше буду свою переробляти. Приїхали вони додому. Той, що взяв муцувайло, каже своїй жінці:

— Виходь до сіней. Я тебе буду переробляти муцувайлом, і будеш така красива, як царева дочка.

Вивів він її в сіни і зачав бити. Жінка кричить, діти в хаті плачуть, а він б’є. Вона кричить:

— Не хочу бути як царівна, лиши мене!

А він же тілко грошей дав! Хоче, щоб жінка була файна. Бив він, бив і вбив жінку. Цей лиш свою добиває, а другий прибіг:

— Давай муцувайло, най я перероблю свою.

І так всі три свої жінки «переробляли», доки не повбивали.

Пішли вони в ліс глядіти Івана, щоб і його «переробити» тим муцувайлом. А в лісі вже нікого нема, тілко хата пуста. Іван пішов з жінкою далі.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Кулішівка, Сокирянського району, Чернівецької області
5 серпня 1984 року
Оповідач: Бендус Семен Микитович (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.