Українські народні казки

Як Іван з попом розрахувався

Українська народна казка Гуцульщини

У ґазди було три сини. А піп зварив добру горівку. І сказав:

— Хто би такий найшовся, аби йшов до мене служити? Це взналося, і старший син сказав:

— Я йду до попа служити. Прийшов він до попа, а піп питає:

— Що ти за оден?

— Я прийшов до вас служити.

— Ти п’єш горівку?

— П’ю.

Випив він тої горівки. Піп питає:

— Добра горівка?

— Добра.

— А піп йому кроїть хребтом ремінь.

Прийшов старший брат додому, такий слабенький. Каже середущий брат:

— А, ти не знаєш, як служити. Я, — каже, — знаю. Я йду до попа.

Приходить він до попа.

— Ти що за оден?

— Я того брат, що ви давали йому горівку та й укроїли йому хребтом ремінь.

— П’єш горівку?

— П’ю.

Випив він тої горівки. Запитався піп:

— Добра горівка?

— Добра.

Та й укроїв йому піп хребтом ремінь. А вони були договорилися, що хто всердиться, тому хребтом ремінь укроїти. Піп питає:

— Ти не всердився?

— Ні.

— І я ні.

Приходить середущий брат додому. І такий слабенький. І пішов до попа служити менший брат Іван. Приходить.

— Добрий день!

— Добрий день. Ти що за оден, хлопче?

— Я тих двох брат, що ви викроїли їм хребтом ремінь.

— П’єш горівку?

— П’ю.

Налив йому піп, Іван випив.

— Добра горівка?

— Я не всмакував ще. Скажу вам завтра. Переночували.

— Що, Іване, переспав? П’єш горівку?

— П’ю.

— А добра горівка?

— Ні.

— А чого?

— Я ще не всмакував. Скажу вам завтра.

І договорилися вони, що хто з них всердиться, тому хребтом ремінь вкроїти. Каже піп попаді:

— Біда, жінко. Ми не чекаймо завтрішньої днини, бо наш слуга Іван нам жити не дасть. Посилаймо його в ліс по дрова. Най бере пару волів, запрягає в сани і най їде в ліс.

Іван впряг у сани пару волів і надвечір поїхав у ліс по дрова. Наладовує дров на сани, коли йде медвідь. Іван подумав: «Що робити?»

Та розпрягає одного вола з саней, а медведя запрягає в сани до другого вола. Каже піп:

— Добре, жінко, що ми Йвана післали в ліс по дрова. Там його медведі вб’ють, і ми з ним розв’яжемось.

А Іван припряг медведя до вола і поїхав до попа додому. Приїхає туди і стукає в браму, щоби втворити. Встав піп, пустив його.

— Ти приїхав, Іване?

— Приїхав. Де загонити воли?

— В стайню. Каже піп до імості:

— Це біда.

А медведя піп не видів.

— Посилаймо його ще раз у ліс по дрова. Це ніч. Має його медвідь убити.

Поїхав Іван знов у ліс. Опівночі. Приїхає, наладовуе сани дров. Іде другий медвідь. Він вола розщіпає і медведя в сани впрягає. Віл пішов, а Іван уже має два медведі запряжених. Приїхає він до попа, застукав знов у браму. Це вже над зорями.

— Де, отець, бики загнати? — попови каже:

— Одного межи корови, другого межи коні. Іди, Іване, спи, — каже піп.

Чує піп страшний рейвах у стайні. Піп устав і пішов у стайню подивитися. Що там є? А медведі вибили в стайні коні й корови. Приходить піп до Івана:

— Що ти, Іване, наробив? Медведі вибили корови й коні.

— А ви, отець духовний, всердилися? — питає Іван.

— Ні.

— Та й я ні. Каже піп жінці:

— Біда, жінко. Ми їхаймо на друге село на храм *, а Іванови скажім, що як будемо їхати з храму, щоби світло горіло і би віз по дорозі не торкотів. А він це не зробить та й від нас утече.

Піп сказав це Іванови, а Іван каже:

— Най буде, я зроблю.

Піп з попадею поїхали на храм, а Іван лишився самий. Попродав Іван усі корови. Було в попа двіста овець. Закликав Іван людей, вирізав усі вівці і постелив дорогу шкірами, щоби попова фіра не торкотіла по камінню. Тоді запалив будинок, стайні — все. Лишив одну корову.

Їхає піп з попадею з храму. Попови світить на кілометри. Піп говорить:

— І як Іван нам так засвітив?

Приїхають на ті шкіри, що Іван дорогу встелив.

— Жінко, — каже, — відки Іван взяв стільки шкір? Вже й фіра не торкотить. І світить так файно.

Приїхають додому, а Іван на дорозі.

— Що ти, Іване, наробив!

— Та що, отче духовний? Я корови продав, вівці вирізав. Шкірами дорогу встелив, аби вам не торкотіло. А хату й стайні запалив, аби вам було видко. Чи ви, отче духовний, не всердилися на мене?

— Ні, — каже піп.

— Та й я ні.

Каже піп свої жінці:

— Біда, жінко. Відкрадаймося від Івана. Берім собі корову в церкву та й там будем жити. А Іван не буде знати, де ми, та й від нас піде.

А Іван був хитрий, це все почув і сам штрик у церкву. Попадя здоїла корову, молоко процідила й поставила перед образами. І піп з жінкою лягли спати.

Іван упівночі устав і сметаною з того молока поляпав по всіх образах. І заховався. Піп з попадею рано встають, дивляться, образи помазані сметаною.

— Біда, жінко, ні щоб Іван нас не любив, а вже святі нас не люблять. Сметану зібрали і сами помазалися. Жінко, даваймо корову бідному за простибіг і виходім з церкви геть. Берім щонайстаршу книгу «Анге́лію» * і йдім на друге село. Там я наймуся попом та й будемо жити. А Іван уже нас там відчепиться. Бо не буде знати, де ми є. Збираймо книжки вночі, щоби Іван нас не видів.

Уночі збирають піп з жінкою книжки та в міх кладуть. А Іван заліз у той міх. Поклали книжку «Ангелію» верх Івана і міх зав’язали. Каже піп:

— Отепер, жінко, ми пішли.

І піп міх на плечі, і пішли. Каже піп:

— Такий цей міх тяжкий.

— Книжки все тяжкі, — сказала попадя.

Приходять до ріки. Вода глибока. Зайшли піп і попадя з тим міхом у воду. Піп зайшов на глибоке, а Іван у місі вже топиться. Та й каже Іван:

— Вище трошки підоймайте, бо найстарша книга затопляється. Каже жінка попови:

— Підоймай вище, бо найстарша книга до нас заговорила. Підоймай.

Перейшли воду, вийшли на берег. Каже попадя:

— Розв’язуй міх, подивися, котра книга до нас заговорила.

Розв’язав піп міх. Котра книга говорить? А відти вилізає Іван.

— То ти, Іване?

— Я.

— То я тебе так тяжко ніс?

— Мене. Чи ви, отче духовний, не всердилися?

— Ні.

— Та й я ні.

— То пішли, Іване.

— Пішли.

Заходять у великий ліс верх скали. І зупинилися коло самої води. А вода там була дуже глибока. Каже піп жінці:

— Лягаймо в цему лісі спати.

Лягають вони коло тої води, Іван від краю, жінка посередині, а піп з другого боку. Піп тихо каже жінці:

— Як Іван захропить, аби ти його трутила в воду. І тоді ми Івана збудемся.

Як піп і попадя заснули, Іван відсунув її на край, а сам заліз межи попадю й попа. Жінка захропіла. Питається Іван тихо у попа:

— Тручати вже?

— Тручати, — сказав піп.

Іван трутив, і попадя полетіла із скали в воду! А піп каже:

— Добре, жінко, що ми збулися Івана. Вставаймо, ідім уже. Устали, дивиться піп, а то Іван. Піп каже:

— Це ти, Іване?

— Та я.

— А жінка моя де?

— Та я трутив у воду. Чи ви, — каже, — отче духовний, не всердилися?

— Ні.

— Та й я ні.

І піп заплакав.

— Пішли Іване.

Ідуть вони лісами, ідуть. Поля нема. Вечоріє. І побачили вони далеко-далеко світельце. Приходять, а там хата. Входять вони.

— Добрий вечір. Сама жінка дома.

— Ви би не приймили нас, жінко, на ніч?

— Та будете спати.

Та й зайшли вони туди, такі обидва голодні, а ґаздиня їм їсти не дає.

— То все через тебе, Іване, я терплю, — каже піп.

— Отче духовний, а ви не всердилися?

— Та, — каже, — як не всердитися, як ти мене до такої біди довів. Всердився!

Тоді Іван стягає попа з печі і йому кроїть хребтом ремінь.

— Отак, — каже, — ти вкроїв моїм братам хребтом ремені, тепер я вкроїв тобі. Щоби знав, що Іван тебе не лишив.

І взяв Іван ту шкіру з попа собі на плечі та й пішов додому, до братів.

— Видите, браття, вкроїв вам піп ремені хребтом почерез плечі, вкроїв я й попови.

* Храм — тут: храмове свято.

* «Анге́лія» — «Євангеліє».

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Річка (хутір Фейлики), Косівського району, Івано-Франківської області
30 листопада 1985 року
Оповідач: Григорчук Василь Михайлович (1919 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.