Як Іван признався, що вкрав
Українська народна казка Покуття
Ішов жид полем, та й здибали його вовки, та й за ним гнали. Тікає жид, а тут іде Іван. Жид каже:
— Іване, куди ся направив? Бійся бога, не йди туди, бо там вовки! А той каже:
— Які там можуть бути вовки, Гершку? Де тепер вовки ходять?
— Як не ходять? За мною бігли. Може, зо сто вовків було. А Іван знов каже:
— Це не може бути, Гершку. Сто вовків би село почуло. Вони би все пожерли.
А Гершко каже:
— Може, їх було й не сто, але десять було.
— Та й десять не було, — каже Іван. — Певно, один був.
— Як один вовк, то страшно й одного. Іване, — каже жид, — ти кажеш, що не боїшся одного вовка. А я в свої стайні уже находив більше вовків.
А Іван каже:
— Гершку, де можуть вовки в стайню зайти!
— Як не можуть зайти? А хто ж у мене теля в стайни вкрав?
— То вкрали, Гершку, не вовки, а такі, як ти.
— Як? Наша віра це не робить. А Іван йому:
— А наша віра це робить. Я йшов попри твою стайню, а то двері рипіли.
Гершко каже:
— Та мої двері замкнені щовечора.
— А ти не знаєш, що твої двері здоймаються?
— А хто їх уміє здоймати? — питає Гершко.
— Ади, я вмію.
— То, значить, ти двері здоймив і теля вкрав?
— Та й украв, та й що?
— То, може, то моє теля за мною бігло, а не вовки?
— Не бігло воно, бо я його зарізав.
— То ти мені вернеш двоє за одно.
Та й вернув Іван жидови двоє телят. Через вовки признався, що вкрав теля.