☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Як Іван признався, що вкрав
Українська народна казка Покуття

Ішов жид полем, та й здибали його вовки, та й за ним гнали. Тікає жид, а тут іде Іван. Жид каже:

— Іване, куди ся направив? Бійся бога, не йди туди, бо там вовки! А той каже:

— Які там можуть бути вовки, Гершку? Де тепер вовки ходять?

— Як не ходять? За мною бігли. Може, зо сто вовків було. А Іван знов каже:

— Це не може бути, Гершку. Сто вовків би село почуло. Вони би все пожерли.

А Гершко каже:

— Може, їх було й не сто, але десять було.

— Та й десять не було, — каже Іван. — Певно, один був.

— Як один вовк, то страшно й одного. Іване, — каже жид, — ти кажеш, що не боїшся одного вовка. А я в свої стайні уже находив більше вовків.

А Іван каже:

— Гершку, де можуть вовки в стайню зайти!

— Як не можуть зайти? А хто ж у мене теля в стайни вкрав?

— То вкрали, Гершку, не вовки, а такі, як ти.

— Як? Наша віра це не робить. А Іван йому:

— А наша віра це робить. Я йшов попри твою стайню, а то двері рипіли.

Гершко каже:

— Та мої двері замкнені щовечора.

— А ти не знаєш, що твої двері здоймаються?

— А хто їх уміє здоймати? — питає Гершко.

— Ади, я вмію.

— То, значить, ти двері здоймив і теля вкрав?

— Та й украв, та й що?

— То, може, то моє теля за мною бігло, а не вовки?

— Не бігло воно, бо я його зарізав.

— То ти мені вернеш двоє за одно.

Та й вернув Іван жидови двоє телят. Через вовки признався, що вкрав теля.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Снятин, Снятинського району, Івано-Франківської області 10 жовтня 1986 року Петращук Катерина Михайлівна (1922)