Українські народні казки

Як Іван розум заробив

Українська народна казка Бойківщини

Одного разу лишився сиротою, без батька й без матері, хлопець Іван, і пішов він по людях шукати роботи. Ходив, шукав, працював. Як був малий, гусей пас. А став більший — приходить до одного господаря і каже:

— Я би ся наймив у вас служити, худобу пасти.

Узяв його ґазда, і він добре працював: пас худобу, пас коні. Прослужив цілий рік і ввечері каже ґаздини:

— Аби-сте на рано не будили мене, бо я хочу спати. Входить господар до хати, а вона йому каже:

— Напевно, наш Іван слабий, бо казав, аби його рано не будити.

Рано повставали, ґаздиня запалила в печи, ґазда пішов худобу кормити. Іван устає, збирається і каже:

— Я вже піду від вас геть.

— А чого, Іване? — питає жінка. А він відповідає їй:

— Бо прослужив рік і йду далі.

Вона закликала господаря та й каже йому:

— Чи не сварив ти Івана, що Іван іде геть?

— Ні, — каже, — я не сварив, а чого він іде геть, не знаю. Іване, — каже, — чого ти йдеш від нас? Ми тобі ні гроші не платили, ні нічого. Зачекай, жінка зготовить тобі на дорогу торбину. А я заплачу тобі гроші.

А Іван говорить:

— Не треба мені ваших грошей. Я у вас служив за розум.

Збирається і йде собі геть. Що господар просив, господиня просила, аби лишився служити на другий рік, — не хотів. Говорить жінка чоловікови:

— Дожени його, аби-смо заплатили йому, бо цілий рік у нас служив, а ми йому нічого не заплатили.

Господар доганяє хлопця та й каже:

— Іване, Іване, ану чекай, не тікай від мене! А він каже:

— Чо’ ви, ґаздо, за мною гонитеся? Я у вас нічого не вкрав. А господар говорить йому:

— Ти не вкрав нічого, але ти рік служив, а ми тобі нічого не заплатили.

А Іван каже:

— Мені вашої заплати не треба, бо я у вас служив один рік за розум.

— Як то, — каже господар, — за розум?

— А так, — каже, — за то, що ви мене вчили розуму.

— Якщо так, Іване, то пам’ятай, що я тобі скажу. Перше: щоби-с воду не брів без палиці, бо втопишся; друге: би-с не вкладався спати, де буде старий чоловік, а молода жінка; третє: аби-с багатіщому за себе грошей не зичив; четверте: аби-с не давав коней на чужі руки; п’яте: молоду жінку би-с не пущав на гуляння.

І пішов собі Іван геть. А господар вертається додому і каже господиня, що Іван не хотів брати ніяких грошей. Господиня й каже:

— Добрий, роботящий хлопчина, але не хотів більше в нас робити. А Іван іде собі і бачить — пливе ріка. Зачав брести без палиці і подумав: «Господар казав, би я ріку без палиці не брів». Вернувся, знайшов палицю, зачав міряти воду — вода глибока, і каже:

— Добре господар мені казав, щоби я воду без палиці не переходив.

І пішов шукати, де мала вода — там перебрів, і пішов собі далі.

Заходить у місто, а там коло корчми стоять коні. Він ходить навколо тих коней та й думає: «Я би тими кіньми їхав». Виходить з корчми пан та й каже йому:

— Ти що, хлопче, хочеш щось украсти? А Іван пану відповідає:

— Я би тими кіньми хотів їхати.

— Як хочеш, то будеш їхати, на тобі один золотий — йди купи собі їсти і підкинь коням сіна.

І дивитьси пан, що Іван буде робити. Іван бере трохи сіна і кидає коням їсти. А пан каже йому:

— А чо’ ти, Іване, не кидаєш коням усе сіно?

— Бо я, пане, не знаю, яка задалека дорога.

Пан подумав собі: «Та то недурний хлопчина». Та й пішов до корчми. Виходить пан другий раз надвір, дивиться, а Іван несе сіно. Питає пан Івана:

— Ти що, Іване, вкрав сіно?

— Ні, я купив за той золотий, що ви мені дали на обід.

— То на тобі, Іване, два золоті, ходи та купи собі їсти. А Іван каже:

— Не годиться слузі Іванови разом з паном обідати.

А пан подумав собі: «Ото дійсно розумний і культурний слуга». Поплескав Івана по плечі і каже йому:

— Будеш у мене робити, будеш мене возити. Але як не будеш злодій, не будеш брехливий. Я бачу, що ти дуже розумний хлопець.

Пан пішов до корчми і дивиться у вікно, що Іван буде робити. Ішла жінка з відрами по воду, Іван попросив у неї відра, напоїв коні, підкинув їм сіна, пішов купив собі булку, сів на бричку, їсть і відпочиває. Виходить пан та й каже:

— Поїхали, Іване. А Іван йому:

— Я не знаю, куди їхати. Пан каже Іванови:

— Куди треба буде коні навертати, я тебе буду дюгати в то плече ззаду.

Виїхали з міста і приїхали в село. Уже почало смеркати, і каже пан до Івана:

— Повертай на то подвір’я, і туй будемо ночувати.

Іван заїжджає на подвір’я, випрягає коні, а пан пішов до хати, поздоровкався з ґаздою і посідали грати в карти. Аж тут слуги женуть стадо худоби. Іван підходить під хату, а в хаті старий чоловік і в него молода жінка, і подумав Іван: «В цій хаті ночувати я не буду, бо той ґазда, що вчив мене розуму, казав, аби я не вкладався на ніч там, де буде старий чоловік, а молода жінка».

Слуги на ніч ся не вкладали, ай погнали худобу додому. А пан виходить та й каже:

— Іване, ходи будемо вечеряти.

Коли Іван зайшов до хати, господар каже до жінки:

— Постелиш йому на ліжку, щоби слуга добре переночував. А Іван каже:

— Я в хаті ночувати не буду, мені треба дивитися на коні, аби хтось не вкрав бричку. Надворі тепло, я буду ночувати на бричці.

Пан з дідом повечеряли, випили по чарці горілки і далі сіли за стіл грати в карти. А господиня зібрала посуд, зачала мити його і робити в хаті порядок. Іван пішов до стайні, напоїв коні, підкинув їм сіна, вийшов і сів на бричку. Бачить, хтось перескакує пліт і йде просто під хату. Господиня виходить надвір, поздоровкалася з ним і каже:

— Йди до стодоли. Коли я впораюся, вийду до тебе.

Івана це дуже заінтересувало. Через якийсь час господиня вийшла, закрила браму і пішла до стодоли. Іван крадькома підходить до стодоли і слухає, що вони там говорять. Каже вона:

— Грицю, сьогодні є нагода, бо дід із паном буде грати в карти, а я скажу людям, що дід у пана виграв гроші, та й пан діда вбив.

А Гриць їй відповідає:

— Не хочу я, би ти діда вбивала. Нехай собі дід жиє та й ти собі з дідом жий. Бо я вже жду три роки — більше ждати не буду, буду ся женити.

А вона йому каже:

— Свідків ніяких нема, слуга ночує надворі на бричці, ніхто нічо’ не догадається. Бо як ти мене лишиш, то я діда вб’ю, а сама строюся.

Іван пішов геть і думає: «Де взяти свідків?» Підходить під хату — дід з паном грає в карти. Через якийсь час підходить Іван під стодолу, відкриває двері, а вони обоє сплять. Бере Іван Гриців капелюх, вирізує під биндою трохи капелюха і думає: «Це є перший свідок». Бере від неї хустину, вирізує кусок і думає: «Це другий свідок». Бере його загортку вирізує зсередини кусок матерії і думає: «Це є третій свідок». Закрив стодолу, і пішов у бричку спати.

Рано встають — зробився великий шум. Іван входить до хати, а жінка заводить, що пан убив діда, бо дід у пана виграв гроші. Побігла по тендери, приходять тендери, накладають панови на руки кайдани і забирають його. Пан каже до Івана:

— Тепер моя смерть буде, хоч я нічого не винен. Поїдеш до мене додому і скажеш жінці, щоби вже мене не ждала.

А Іван йому:

— Аби-сте просили суду, аби я був на суді за свідка, і я вам щось трохи поможу.

Пана забрали, він уже просидів три дні в арешті, а діда поховали. І засудили пана на вішалницю — голова за голову. Пана мають везти на шибеницю у центрі міста. Коли закінчився суд, пан просить суду, щоби його віз на шибеницю його слуга власними кіньми. Суд позволив. Під’їжджає Іван своїми кіньми, пан сідає на бричку, а Іван говорить до судді:

— Обов’язково, аби була дідова жінка у тім убранню, в якому була того вечора, як загинув дід. І той Гриць-кавалєр, що з нею говорив, аби тоже був у тім убранню, в якім був того вечора, як загинув дід.

Охорона пішла та й привела жінку і Гриця в тім самім убранню, в якім були зібрані в той вечір. І похід рушив до шибениці. Іван устав з брички і каже тому Грицеви:

— Ану дай сюди капелюх.

Бере він у руки капелюх, витягає з кишені кусок сукна з того капелюха, що його він вирізав, і дає його судді. Та й каже:

— Чи з одного це сукна, чи пасує? Суддя:

— Так, одно сукно й пасує. Каже Іван:

— То є перший свідок. Іван тоді до молодиці:

— Ану дайте сюди вашу хустину.

Бере з неї хустину, а з кишені кусок матерії і подає судді. Та й каже:

— Чи підходить?

— Підходить, — каже суддя. Каже Іван до того Гриця:

— Ану дай свою загортку.

Гриць подає свою загортку, він бере з кишені кусок матерії, подає судді і каже:

— Чи пасує матерія до матерії? Суддя:

— Пасує.

Тоді Іван каже до судді:

— То була ніч, і живих свідків я не міг ніде взяти.

І почав він розказувати ту всю історію, все, що чув тої ночі. А суддя вислухав та й каже:

— Раз ти, Іване, бачив то все і подав свідчення, то ти й суди, хто має йти на шибеницю.

Іван каже:

— Пана відпустити на волю, бо пан нічого не винен. Гриця відпустити на волю, бо Гриць нічого не винен. А жінка вбила діда — жінку давати на шибеницю.

Пан каже:

— Іване, ти відкупив мене від смерти. Коні твої, бричка твоя, даю тобі ще три тисячі золотих і їдь собі, куди хочеш.

Іван сідає на бричку. Їде додому. Приїжджає, а в него нема ні хати, нічого, бур’ян росте. Іде він до свойого вуйка, вуйко виходить йому навстріть і каже:

— Де ти, Іване, так доробився?

А Іван відповідає вуйкови:

— Я служив рік у ґазди, щоби мене ґазда навчив розуму. Тоді вуйко йому каже:

— Ти вже, Іване, служити не підеш. Іди до війта, аби дозволив тобі класти хату.

Пішов він до війта, війт дозволив йому класти хату. Запрошує він сусідів, рубає ліс, бере коні, той ліс возить і будує хату.

Коли збудував, задумав женитися. Вуйко його порадив, що аж на третьому селі є порядна дівчина, що була би йому за жінку. Бере він з собою вуйка, сідає на бричку, приїжджає до того господаря, а в господаря в хаті три дівки. Вуйко й каже:

— Це Іван, син мої сестри, він хоче у вас женитися. А господар відповідає:

— Я знаю тебе та й знаю Івана. Але ж не можу я віддавати молодшу доньку, хіба тілько найстаршу.

Іван каже:

— Котра найліпше вгодить мені цего вечора коло стола, тота буде мені за жінку.

Найстарша пішла готовити вечерю. Середуща пішла стелити ліжко. А наймолодша зібралася і сіла коло Івана за стіл. Коли повечеряли, Іван сказав:

— Мені буде за жінку наймолодша.

Засумували сестри, що вони не зуміли так зробити, як наймолодша. А Іван збирається їхати додому і каже:

— Через місяць я приїжджаю з гостями і робимо весілля. Як договорилися, так і зробили.

Ґаздує Іван з молодою жінкою, аж приходить один багатий господар і каже до Івана:

— Я чув, що в тебе є багато грошей. Позич мені триста золотих. Я тобі віддам.

А Іван говорить йому:

— Я вам позичу, але дивіться, би ви мені віддали і ще не називали мене жебраком. Бо я служив у ґазди, а ґазда мене вчив, аби я багатішим від себе грошей не зичив.

А він Іванови говорить:

— Я в селі — найбільший господар, у мене в маєтку в десять раз більше, як у тебе.

Іван йому гроші позичив, а свідків не мав.

Одного разу молотить Іван у стодолі овес, а сусід-кум приходить та й каже йому:

— Іване, дай мені коней, би я привіз собі дров. А Іван відповідає:

— Коні стоять, я коней не жалую і вам їх дам, але вважайте, би-сте много не грузили, бо кобила жеребна, а дорога погана. Аби не зверла лоша. Бо мене один ґазда вчив, аби я на чужі руки коней не давав.

Кум забирає коні і їде в ліс по дрова. А Іван іде прямою дорогою дивитися, що кум буде з кіньми робити. Кум заїхав у ліс, набрав дуже велику фіру дров, заїхав у млаку — коні стали і не можуть витягнути фіру. Кум бере сокиру, рубає доброго грабчака і б’є кобилу по калюхах. Як добре збив її, кобила зверла лоша. Кум уздрів, що не виїде з тими дровами, змітує половину дров, проїхав трохи, а тоді вертається, бере неживе лоша і мече в корчі. А Іван за корчем стояв і то все бачив. Бере то лоша в мішок і несе додому. І мече на стриху на овес. Та й пішов до стодоли молотити овес.

Кум приїжджає, а Іван його питає:

— Як ся їхало, куме?

— Не дуже добре, бо мене коні не слухають. Іван випряг коні та й каже:

— Прийдете та ще й завтра собі озмете. А кум каже:

— Я вже завтра не поїду.

А на той час Іванова жінка народила дитину. Іван зробив хрестини, запросив у гості сусідів, родину і знайомих — з жінчиної сторони і з своєї. Жінка пішла в своє село та й ще запросила собі свойого давнього коханка, що колись із нею дружив. Коли вони гостилися, Іван спитав жінки:

— Що за фаміліянт тобі той хлопець? А вона каже йому;

— Він мені не родич, просто ми знайомі з молодости. Іван зрозумів, що то її коханок.

Дитина росте, вони господарюють, минає небагато часу, іде він до багача, що позичив у него гроші, та й каже:

— Віддайте мені гроші. А той йому відповідає:

— А ти маєш свідків, що мені гроші зичив?

— Ні, — каже Іван. Тоді багач йому:

— Ти жебраку! Хочу — віддам, хочу — не віддам. Подавай мене в суд.

Іван виходить з хати, а на подвір’ю бавиться трирічна дитина. Він бере того хлопчика на руки і несе до свого вуйка. І каже вуйкови так:

— Ви його корміть, доглядайте і нікому нічого не говоріть.

А на той час у жінчиної сестри весілля. Сестра виходить заміж, Іван говорить жінці:

— Я ввечері на весілля не піду. Сестра просить на весілля, то я піду, але я не можу лишити ґаздівку. Ти бери дитину та й іди на весілля на ніч. А я завтра приїду.

Вона пішла, а він пораяв господарку, дивиться — над’їжджають на конях два улани. І просяться в Івана на ніч. А він говорить їм:

— Хлопці, я вас прийму і навіть вам заплачу, що ви хочете, але ви зробіть так. Один нехай лягає спати, а мені дасть свою форму й коня. А другий поїде зі мною на весілля, бо моя жінка пішла на весілля, і я хочу бачити, що вона там робить.

Улани згодилися. Повечеряли, покормили коней, підстригли, підбрили Івана по-уланськи, убрали його в уланську форму. Старший улан лягає спати, а молодший сідає з Іваном на коня, та й поїхали на весілля.

Приїжджають під хату, а там музики грають, молодь гуляє. Іван підходить під вікно, дивиться, а його жінка гуляє зі своїм коханком. Тут виходить господар і запрошує уланів на весілля. Улани говорять:

— Не маємо де коні загнати.

Господар заганяє коні до стайні, а уланів кличе до хати. Погостили їх, дали по чарці горівки. Пішли гуляти. Каже Іван уланови:

— Бачиш, це моя жінка гуляє. Іди бери її в танець і даш мені. Пішов улан гуляти з Івановою жінкою, а тоді дав її Іванови. Іван з жінкою гуляє, але вона його не пізнає. І говорить він їй, щоби з ним ішла ночувати. А вона каже:

— Я не можу йти з тобою ночувати, бо при мені дитина, і тут багато народу. А в мене є чоловік, мене можуть підозрівати.

А він їй говорить:

— Он є оборіг з сіном. Скажи, що ти перемучилася, бери з собою дитину та йди в оборіг спати. А я до тебе підійду.

Так вона й зробила. Сказала батькови, що перемучилася, іде з дитиною в оборіг відпочивати. Батько приставив драбину з другого боку, вона взяла дитину, верету й подушку і пішла спати.

А улани ще трохи погуляли, музика перестала грати, улани вийшли надвір. Іван каже уланови:

— Через дві години аби ти вигнав коні з стайні і чекав мене на дорозі.

Підлазить Іван в оборіг. Дитина спить. А вона цілує «улана» і пригортає т’собі. Що там було далі, ми не знаємо, але справа пішла добре. Вона заснула, а він забирає від неї дитину, злазить з оборога, бере драбину геть, запалює оборіг із сіном, сідає на коня і їде додому, та й лягають спати.

Рано встали, улани подякували Іванови за нічліг, сіли на коні й поїхали. А Іван ніби нічого не знає, порається на господарці. Бачить, під вікном хтось стоїть. Виходить надвір. А там стоїть її батько, мама і обгоріла жінка. Іван питає:

— Чи не сталося щось, що ви всі так рано прийшли? Бо я тілько що збираюся їхати на весілля.

А батько відповідає:

— Знаєш, твоя жінка перемучилася і пішла з дитиною на оборіг спати, а хтось запалив оборіг. Я нагадав, що вона в оборозі спить, зробив крик, і ми насилу її врятували. А дитина згоріла.

Іван каже:

— Сталося недобре, але вже інакше не буде. Ідіть лягайте та відпочиньте, а я зрихтую бричку і поїдемо всі разом на весілля.

А вони боялися, що Іван буде жінку бити або нажене від хати. Полягали і заснули твердим сном. А Іван бере дитину і везе до свойого вуйка. Привозить і каже:

— Вуйку, доглядайте мою дитину, але так, аби ніхто не знав.

А сам вертається додому, запрягає коні, будить жінку зі сну, батька й матір її і каже:

— Поїхали на весілля. А жінці каже:

— Я знаю, що ти переживаєш, але буде в нас друга дитина.

Приїхали на весілля, музики грають, а Іванова жінка пішла танцювати зі своїм коханком. Подумав собі Іван: «Я думав, що ти нарозумилася, а ти яка була, така й осталася».

Закінчилося весілля, Іван забрав жінку та й поїхав додому. І все говорить жінці:

— Нам треба наймити службу, запросити родину, сусідів і знайомих, і зробити гостину — спом’янути нашу дитину.

Прийшов той день, Іван пішов запросив того ґазду, що зичив у него грошей, того кума, що брав у него коней по дрова їхати, сусідів і вуйка. А вона пішла в своє село і запросила свою родину та й свого коханка.

Коли з’їхалися гості, Іван сказав жінці, що йде по свого товариша. А сам виліз на стрих і дивиться, що буде робити жінка. А коханок сидить на порозі: помацав її за перед та й каже:

— Чиє тото?

А вона говорить:

— Того, що на порозі.

Тоді підійшов та й помацав її за зад.

— А то чиє? — питає. А вона:

— Того, що в дорозі.

Іван злазить зі стриху і заходить до хати. Садовить за стіл гостей та й гостяться. Їдять, п’ють, вже деякі й п’яні. А Іван каже:

— Що має коштувати такий лошук, що три роки на самім вівсі? Люди кажуть:

— Не менше тисячі злотих.

Тоді Іван іде на стрих, бере то здохле засушене лоша та й несе його до хати. А люди сміються:

— Та то ж, Іване, здохле лоша! А він каже людям:

— Я тому не винен, що він не хотів овес їсти. Кум у мене позичив коні: я просив, аби уважав на них. Кум на коні не уважав, загрузив багато дров, вирубав грабчака, збив кобилу, і кобила зверла лоша, а кум вер його в корч і поїхав додому. Я взяв лоша в мішок, приніс додому і поклав на овес. А чого воно овес не їло, то питайте кума, він сидить за столом. А той багач, що зичив у Івана грошей, каже:

— Коби хто уповів мені, де мій хлопець, той, що прожив три роки і десь пропав, то я би дав йому тисячу злотих.

А Іван каже:

— Коби ви віддали мені ті, що винні, то я би, може, й найшов вашого хлопця.

І дали вони собі руки, що Іван буде шукати хлопця, як багач віддасть гроші. Тоді Іван покликав свою жінку на розмову до комори, щоб люди не чули, що він буде їй казати, і щоб йому не було соромно за неї перед людьми. Розказав їй, як вона з «уланом» спала і що свойому коханкови про перед і зад казала. А вона зачала плакати й проситися:

— Іване, не роби з мене сміх перед людьми. Скілько жити буду, вже такого більше не зроблю.

Він простив їй.

Посилає Іван свого вуйка, аби привіз йому тих два хлопці, що він доглядав. Вуйко привіз ті хлопці. Він віддає хлопця тому багачеви, що винен йому гроші, а багач віддає йому його триста злотих і дає тисячу, що «найшов» дитину.

А той кум, що зичив коней, платить йому тисячу злотих за то лоша. І вони з жінкою вже добре жили — вона вже більше ніколи не шукала собі коханків.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Перегінське, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
25 жовтня 1994 року
Оповідач: Максимець Василь Онуфрійович (1929 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.