Як Іван сховав корчмаря від опришків
Українська народна казка Закарпаття
Жив раз в одному селі бідний леґінь. Отець його загинув на війні, мати померла від холери. Йому лишили лише маленьку хижку. Аби якось прожити, мусив служити у багатих газдів.
Звали того легіня Іваном. І найнявся він служити до корчмаря. А корчмар був скупий, слузі їсти давав мало, тому Іван сердився на корчмаря. Айбо що мав робити — мусив служити.
Каже одного разу корчмар:
— Іване, запрягай коней. Поїдемо аж до Львова на ярмарок.
Зібрався Іван у дорогу, сіли і поїхали. Доки їхали селами, рівниною, то корчмар нічого не боявся. А як за Свалявою почалися ліси, почав корчмар Івана звідати:
— Іване, а чи можуть у сих лісах жити опришки?
— Ой можуть, Янкелю, можуть!
— Знаєш що, Іване: візьми ти від мене гроші! Бо коли перестануть нас опришки, то у тебе не будуть шукати, а у мене нічого не знайдуть.
— Ой ні, Янкелю! Не такі вони дурні. Як у вас нічого не знайдуть, то здогадаються, що гроші у мене.
— Та що робити? — звідує корчмар.
— Треба вам так спрятатися, аби вас не виділи.
— А де?
— Під сіно. А коли зазвідають, що везу, скажу, що везу великий дзвін переливати на три малі.
Корчмар послухався поради: віддав Іванові гроші, а сам заліз під сіно. Проїхали так, може, одну годину. Далі Іван загойкав:
— Тпру!
Коні стали, а Іван чужим голосом звідує:
— Куди, чоловіче?
Потім своїм голосом відповідає:
— Везу один великий дзвін до Львова переливати на три малі.
І знову чужим голосом:
— Ану, чи голосний?
На возі була добра жердь. Узяв Іван ту жердь — і гуп нею Янкеля під сіном. А корчмар, аби опришки думали, що під сіном дзвін, бамкнув:
— Бам-м-м!
— Щось не дуже голосний, — каже Іван не своїм голосом. — Ану, най ще раз попробую його голос.
Потягнув Іван Янкеля тичкою ще раз. І знову Янкель бамкнув:
— Бам-м-м!
— Щось не так бамкнув, як перший раз, — знову змінив Іван свій голос — Може, тріснув від мого удару. Ану, най подивлю на нього.
— Та що ти, чоловіче! — каже Іван своїм голосом. Тріснув чи не тріснув — все одно будуть його переливати на три ма лі. А у другий раз дзвін так бамкнув, як і в перший раз. Нічого з ним не сталося, можеш перевірити.
Уперіщив Іван Янкеля у третій раз. Знову Янкель бамкнув:
— Бам-м-м!
— Пустив би я тебе, — змінив Іван голос, — айбо спочатку мушу від тебе забрати гроші! Ачей ти в таку далеку дорогу без грошей не пустишся.
— Не дам! — каже Іван своїм голосом. — Се гроші не мої, а громадські.
— Не даш? — загойкав чужим голосом Іван. — Та я тобі всі ребра поламаю, віз поламаю!
Ухопив Іван жердь та почав по возові періщити. Перепадало і корчмареві. Уже би й не полічив, скільки раз бамкнув. І лише тоді Іван зайойкав:
— Йой-йой! Лиши ня живим, чоловіче! На, бери собі гроші!
— Отак би давно! — знову не своїм голосом сказав Іван. — Тепер можеш їхати далі.
Вйокнув Іван і поїхав. Десь через годину звідує:
— Янкелю, чи ви живий?
— Живий.
— То вилізайте. Тепер вже вам нічого боятися.
Виліз Янкель з-під сіна, ледве дихає. А Іван почав виправдовуватися:
— Ви, Янкелю, не сердіться, що я віддав опришкові гроті, бо інакше не можна було.
— Добре-сь зробив! Бо ще би мало — і мене би убив той розбійник.
— Та вам ще було добре, бо ви були під сіном. А як було мені?!
Янкель признав, що Іванові перепало більше. Без грошей він не пропав: у знайомого корчмаря у Львові позичив тисячу золотих і накупив усього, що йому було треба. Назад повертався уже не сам, а з іншими купцями.
Іванові більше не треба було служити. Купив коней ї корову, женився і може ще й днесь ґаздує, коли не помер.