Українські народні казки

Як Іван ходив до сонця

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жив колись на світі парубок Іван. Коли йому засіялися вуса, задумав одружитись. Та найгарніший хлопець без шматка поля, коня і корови не вартий торби з січкою. Отож пішов на ярмарок і купив лошачка. Носив йому свіжої трави, напував криничною водичкою і чекав, поки лошачок підросте на доброго коня. Лошачок підріс, а в парубка ні воза, ні плуга, ні борони. Пішов Іван до пана:

— Прийміть мене на службу.

— Добре, — каже пан, — служи коло коней.

Зайшов парубок до стайні. А там було багато візників, таких злих, як пси. Вони чомусь не злюбили хлопця з першого дня. Вибрали старих і немічних коней та й сказали:

— Чисти!

Іван чистив коней удень і вночі, але вони ніяк не радували око. І візники покликали пана:

— Дивіться, які брудні його коні. Нехай собі йде звідси.

Пан крикнув:

— Ти, ледацюго, не бачиш, як люблять моїх коней інші наймити?

Взяв гарапника, відшмагав Івана й пригрозив:

— Коли мені не будуть вилискувати коні, так спишу тобі шкіру, що посинієш!

Іван не їв, не спав, робив, як чорний віл. А наймити крадькома кидали сміття на його коней, мастили їх гноєм. Потім знову покликали пана. Той подивився і знов побив парубка. Гірко стало Іванові. Пішов сумний до свого лошака, сів собі на жолоб і задумався.

— Чого сумуєш, приятелю? — питає лошак.

— А я маю веселитися, коли пан побив мене за те, що у всіх інших наймитів коні чистіші від моїх.

— Не журись, я тобі пораджу, що треба робити, — каже хлопцеві лошак, — відріж трохи із моєї гриви і зроби собі щітку.

Іван зробив щітку із гриви лошачка й почистив нею своїх коней. Вони аж засвітилися. Пан подивився, усміхнувся й відлупцював інших наймитів.

— Ви, ледацюги, не бачите, як треба чистити моїх коней? І завтра я прийду на вашу голову!

Пан бив їх щоднини. Якось наймити гнали коней до річки і здибали стару-престару бабу. Вона спитала їх:

— Чому у вас такі синці?

— Пан б’є, бо наші коні брудніші від Іванових.

Баба мовила:

— Купіть мені червоні чобітки і я вас навчу, що треба робити.

Наймити купили червоні чобітки і пішли вночі до баби. А вона сказала:

— Шепніть своєму панові, що Іван може дізнатися, чому сонце так весело сходить і сумно заходить. Тоді матимете спокій.

Вони прийшли до пана й почали брехати:

— Паночку, Іванко дуже мудрий. Він може дізнатися, чому сонце так весело сходить, а сумно заходить.

Пан покликав Івана і питає:

— Скажи, чому сонце завжди весело сходить, а сумно заходить?

— Звідки мені знати?

— Не бреши, мусиш знати! Іди собі й доки не дізнаєшся, то не повертайся, бо

заб’ю на місці.

Іван подумав: «Аж тепер той пан вкоротить моє життя».

— Чого ти знову зажурився, приятелю? — спитав лошачок. — Говори, яка біда спіткала.

Коли хлопець розповів, лошак його втішив:

— Не журися, підемо до сонця.

Вирушили в дорогу. Ішли день, другий, а на третій дійшли до двох берестів, які зчепилися гіллям і так били один одного, що аж листя летіло. Нахилилися до хлопця:

— Куди йдеш, хлопче?

— До сонця.

— Чого?

— Дізнатися, чому воно весело сходить, а сумно заходить.

— Спитай його, доки ми тут будемо ще битися.

— Спитаю.

Пішли далі. Ішли цілий день, другий, а на третій здибали якусь жінку, яка виганяла каченят з кущів.

— Куди йдеш, парубче?

— До сонця.

— Чого?

— Дізнатися, чому воно весело сходить, а сумно заходить.

— Спитай його, доки я ще буду виганяти з кущів каченят.

— Хай буде.

Пішли далі. Ішли день, другий, а на третій прибули до річки, через яку вів золотий міст. Тільки ступили на той міст, як закричала риба:

— Куди йдеш, хлопче?

— До сонця.

— Чого?

— Дізнатися, чому весело сходить і сумно заходить.

— Спитай його, доки я ще буду тримати міст на своїх плечах.

— Добре, добре, — пообіцяв хлопець.

Вони перейшли річку й опинилися під височезною горою. Підіймалися день, другий, а на третій вийшли до кришталевого палацу. До них вибігла жінка в рожевій хустині. То була мати сонця. Вона з тривогою сказала:

— Ой тікайте звідси, бо як мій син прийде на обід, то з вас лишиться жменька попелу.

Іван розповів їй про свою біду, що привела його до сонця.

— Ну, коли так, то лізьте під лаву, я розпитаю сина про все, — сказала господиня і заховала їх.

Вкотилося у хату сонце.

— У моїм палаці є якась людина? — спитало одразу.

— Ні, сину. То тобі так здалося.

Сонце їло, пило, а мати сиділа і розповідала:

— Знаєш, цієї ночі мені снилися усілякі сни. Якийсь дивний чоловік спитав: «Чому твій син усе весело сходить, а сумно заходить?» Я не знала, що йому сказати.

Сонце засміялося:

— Я весело сходжу, бо далеко бачу. Як тільки покажуся, із синього моря

виринає чарівна красуня. Вона мені сміється і я радію, кличе мене — йду.

Цілий день милуюся нею. Увечері дівчина зникає з-перед моїх очей і мені

стає сумно.

Мати спитала ще:

— Скажи, сину, чи ще довго будуть битися ті берести, що ростуть при дорозі?

— То не берести, а два брати б’ються вже тисячу років. І вони ніколи не

перестануть битися, бо дуже знущалися над своїми рідними на старість.

Їсти не давали, сорочки не прали, а перед смертю вигнали слабих на зелену

пашу.

— І ще мені приснилася жінка, яка виганяє з кущів каченят. Коли ж вона їх

вижене?

— Ніколи. То не каченята, а її бідні діти. Вона їх погубила. Їстоньки не давала, спатоньки не клала, сорочечок не прала. Буде їх доти виганяти, поки я не погасну на ясному небі.

Мати сонця каже:

— Приснилася й риба, яка тримає на собі золотий міст. Питала, доки ще тримати має.

— Триматиме доти, поки не скине в річку першого подорожнього, що ступить на міст.

Сонце пообідало, поцілувало маму в руку та й рушило далі. Іван і лошачок вилізли зі схованки, подякували гарно і спустилися з гори. Дійшли до річки й чують голос рибки:

— Що сказало сонце?

— Мовчи, — шепнув лошачок, — Скажеш тоді, коли міст перейдемо.

Іван накрив долонею рота і аж на тому березі сказав:

— Сонце сказало, що ти доти триматимеш міст, поки не скинеш у річку першого подорожнього.

— Та це ж ти був отим подорожнім! Якби я була знала! Ой-йо-йой! — забідкалася риба.

Коло кущів жінка запитала:

— Ну, що сказало сонце?

— Воно відповіло, що то не каченята, а твої діти у кущах. Ти їх погубила, їсти не давала, спати не вкладала, сорочечок не прала. Тепер їх маєш виганяти з кущів, доки світ буде світом.

І жінка заплакала гарячими сльозами, а Іван із лошачком помандрували далі. Як дійшли до берестів, ті перестали лупцювати один одного і теж спитали:

— Що сказало сонце?

— Будете вічно битися, бо знущалися колись зі своїх тата й мами. На

старість їсти не давали, сорочечок не прали, а перед смертю вигнали слабих на зелену пашу.

Іван прийшов до пана й розповів, чому сонце так весело сходить і сумно заходить.

— Можеш служити далі, — каже пан.

Але хлопець почухав потилицю та й каже:

— Не буду більше служити. Мені треба женитись.

І пішов до свого лошачка.

— Я хочу засватати оту дівчину, про яку сказало сонце.

— Коли так, то вирушаймо знову. Та не забудь узяти із собою пилу, сокиру й довгий мотуз, — порадив лошачок.

Ішли сім днів і сім ночей та й дійшли до моря.

— Гей! — вигукнув лошачок. — Ми вже там, де треба. Зроби хатку, біленьку як сніг.

Іван засукав рукави і збудував хатку.

— А тепер, — мовив лошачок, — прив’яжи до дверей мотуз і сховайся. Двері запруться, а сам підходь, тримаючись мотузка.

Коли сонце зайшло, з моря вийшла дівчина. Така гарна, що ні пером її не опишеш, ні пензлем не намалюєш. Зайшла в білу хату. Іван цього й чекав. Він сіпнув за мотузок і зачинив за нею двері. Дівчина злякалася і почала кричати:

— Пусти мене!

— Ні, рибонько, не пущу, — промовив Іван, увійшовши в хату, — мусиш бути мені за дружину.

— Тобі? У мене ж закохане сонце, і я маю любити його.

— Я теж люблю сонце і буду йому вірним.

— Коли так, бери мене за руку і веди до нього, хай нас благословить.

Іван одружився. Вони живуть донині у злагоді й щасті. Щоранку стоять на березі моря і сонце зустрічають, а ввечері його проводжають.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

52 (5108). Як Іван ходив до сонця. СУС —. Записано 2008 року.
Оповідач: Кирилюк-Власюк Софія Матвіївна (1935 року народження), село Шабастівка, Монастирищенський район, Черкаська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.