Українські народні казки

Як Іван царську дочку сватав

Українська народна казка Покуття

Був цар. Мав одну дочку. І вибив афіші по всій державі: «Хто зробить такий корабель, щоб ішов по суші, як той, що йде по воді, дам за него свою дочку». Один селянин мав три сини. Каже син найстарший:

— Я хочу збудувати такий корабель. І оженюся з цісарівною.

— Добре, — каже тато, — будуй.

В понеділок рано збирається старший син, іде в ліс робити корабель. Взяв з собою кілька хлопців. Мама йому злагодила хліба і до хліба на тиждень, аби мав там що їсти. Виходить він у ліс, зачинають робити корабель. Роблять день, роблять другий, третій. Сіли зрання на сніданок. Снідають. Приходить до них старий дід.

— Боже вам помагай, хлопці!

— Дякуєм, дякуєм.

— А що ви тут робите?

— Корабель.

— Який?

— А такий, щоби йшов по суші так, як той, що по воді.

— Ну, а нащо вам того корабля?

— Хочу в царя дочку сватати, — каже старший син. — У нас є в селі такі афіші, що хто зробить такий корабель, щоби йшов по суші, як той, що по воді, то цар дасть за него свою дочку. А зараз ми снідаєм.

— Може, б і я коло вас поснідав? Я би вам щось поміг тут робити.

— Де ви, діду, годні робити! А давати вам їсти задурно, то в нас тілько харчів нема. Ми прийшли на цілий тиждень, і нам коби стало харчів до неділі.

— Як таке, то снідайте здорові. І будьте здорові, і робіть здорові. І пішов від них.

По сніданку стають вони до роботи. Робили вони так аж до неділі. Зробили той корабель, сідають усі в него, один сідає за кермо, а корабель рушитися не хоче. Тручають вони його сюди-туди — ніяк не йде корабель. Каже той хлопець:

— Нема нічого з сего. Се, — каже, — він дурне видумав, той цар. Ходім додому.

У неділю каже середущий син:

— Тату, я піду будувати корабель. Може, я зроблю?

Мама наварила, напекла на цілий тиждень, аби мали що їсти. Взяв він собі двох майстрів, ліпших, як той старший. Пішли в ліс і роблять. Робили день, другий, а третього дня рано сіли на сніданок. Снідають. Приходить до них дід.

— Боже помагай, добрі люди! Що ви тут робите?

— А не видите, діду, що? Снідаєм.

— Виджу, виджу, що снідаєте, але що за роботу робите?

— Ви старий і хочете все знати. А один з майстрів каже:

— Дідусю, ми робим корабель такий, щоби йшов по суші, як той, що по воді.

— А нащо вам того корабля?

— Хочем царівну сватати. Цар написав афіші, що хто зробить такий корабель, аби йшов по суші, як той, що йде по воді, то віддасть за него свою дочку.

— Може, би я вам поміг?

— Ви не годні нічого робити. Ви старі.

— А може, би ви дали мені щось трохи поснідати?

— Та нема, діду, бо ми сами мало маєм. Нам треба харчів на цілий тиждень.

— То будьте здорові! Снідайте здорові! І пішов собі.

Роблять вони до неділі. Зробили корабель, уповні закінчили його, сідають на него, хочуть їхати, а корабель — ні руш! Вони тручають його туди, сюди — корабель ніяк не йде. Лишають вони то все і приходять додому. Каже тато:

— Ну, що там, зробили корабель?

— Зробили, та не хоче йти.

— Я ж вам казав, що то шкода роботи. Хто ж таке видумав, щоб корабель ішов по сухій дорозі, як той, що по воді.

Але наймолодший син, Іван-дурачок, каже:

— Тату, і я піду робити корабель.

— Та де! Ти дурний. Як ті не зробили, то й ти не зробиш.

— А я йду спробую.

— То гай, іди. Йди здоров. А ти, жінко, дай йому корж. Та най іде в ліс та подивиться.

Узяв він з собою сокиру, пилку, долото, ґембель. Взяв корж у торбину і йде в ліс. Вийшов за село, здибає його один чоловік. Знає той чоловік, що він дурний.

— Куди, Іване, йдеш?

— Іду в ліс робити корабель. Хочу ся женити з царівною.

— Що ти дурниці плетеш? Вертайся додому.

— Е, я йду.

Приходить він у ліс. Там є ті кораблі, що робили його брати. Він пообзирав тото та й думає: «З сего нема нічого». Сів, ще трохи подумав і каже:

— Треба з’їсти сей корж.

І в той раз приходить до него дід. Та й питає:

— Що тут робиш, молодику?

— Нічого, дідусю, не роблю. Сів та й хочу снідати. Ото добре, що ви надійшли. Що маю з ким поснідати. Гай, сідайте, будем їсти.

Дає він дідови коржа.

— Чим нас бог обдарував, тим я вас угощаю.

Снідають вони та й при тім сніданку говорять. Питається дід:

— Що ти тут робиш?

— А, я хочу зробити корабель. Хочу женитися у нашого царя.

— Добре, оженишся. Поснідали.

— Я тобі поможу щось робити.

— Дідику, дідику, ви такі старенькі, не годні робити. Сідайте коло мене, аби мені не було скучно. Я буду самий робити.

— Гай, роби, роби.

Зачинає він щось там робити. Дід коло него ходить. Дивиться Іван, ні з сего, ні з того корабель готовий.

— Видиш, — каже дід, — вже корабель готовий. Сідай в корабель. Іван сів. Каже дід:

— Рушай вперед!

Корабель їде. Від’їхав, може, на метрів десять, дід кричить:

— Стій, стій!

Той став. Дід взяв молоток, щось там поковтав.

— Гай, кажи: «Рушай!»

Той знов рушив, їде. Дід знов кричить:

— Стань!

Він стає. Дід знов щось там поковтав.

— Гай, тепер кажи знов: «Рушай!» Той рушив і їде далі. Дід знов кричить:

— Стань! Стань!

Той став. Дід узяв віник, зайшов у корабель і обмітає порохи, трісочки, ґемблівки. Пообмітав то.

— Тепер, Іване, їдь з богом до царя. І кого здибаєш по дорозі, аби-с його взяв у корабель. Хто би то не був, який би він не був, бери його з собою і їдь до царя. Прощай.

Дід щез, а Іван їде. Дивиться, а там чоловік — здоровий такий, має на собі п’ятнадцять кожухів, п’ятнадцять шапок, п’ятнадцять пар рукавиць на руках, п’ятнадцять пар чобіт на ногах. Сидить коло вогню і кричить, що «я змерз!» Іван під’їжджає до него.

— Що тут робиш, чоловіче?

— Ади, гріюся. Я змерз.

— Та так убраний і змерз? А той питає:

— Куди ти їдеш?

— Їду до царя доньку сватати.

— Може, би й я з тобою поїхав?

— Сідай. Буде нас два, то буде краще.

Їдуть вони і здибають чоловіка, що по дорозі голий качається. А дорога шутрована. Кричить:

— Я хочу чухатися! Під’їжджають вони до него.

— Що ти робиш, чоловіче?

— Чухаюся. А ви куди їдете?

— До царя царівну сватати.

— Може, б я з вами під’їхав?

— Сідай, поїдеш з нами. Буде нас три, буде нам ліпше.

Їдуть далі, а на дорозі купа каміння. Сидить коло тої купи чоловік і то каміння в себе кидає та їсть. І кричить:

— Я голоден, не можу ся наїсти!

Ті під’їжджають до него.

— Що ти робиш, чоловіче?

— Та їм, та й не можу ся наїсти. Я голоден.

— Заходи сюди до нас, їдь з нами.

— Ну, а ви куди їдете?

— Та їдем до царя доньку сватати.

І він сів з ними на корабель. Їдуть вони далі — дивляться, а там став є. Сидить над тою водою чоловік і п’є, і кричить, що не може напитися. Під’їжджають вони до него.

— Що ти робиш, чоловіче?

— П’ю та й не можу напитися. А ви куди їдете?

— Їдем до царя царівну сватати.

— Може, би я з вами поїхав?

— Заходи сюди в корабель. Буде нам веселіше їхати.

Сів він у корабель, і їдуть вони далі. Дивляться, а там чоловік наперед них бігає по дорозі. І кричить, що не може ся набігати. Під’їжджають вони до него.

— Що ти робиш, чоловіче?

— А от бігаю, бігаю та й не можу набігатися.

— А що ти, дурний чи що? Ти ж на однім місци бігаєш. Ти по полю бігай.

— Я й по полю бігав, та не можу набігатися. А ви куди їдете?

— До царя царівну сватати.

— Може, би я з вами поїхав?

— Гай, ходи, сідай з нами.

Сів той з ними і їдуть далі. Дивляться, а там чоловік палицю має в руках і кидає її догори. І кричить, що не може накидатися. Під’їжджають вони до него.

— Що ти робиш, чоловіче?

— Дивіться, граюся, кидаю палицю. Я не можу накидатися. А ви куди їдете?

— До царя царівну сватати.

— Може, б я з вами поїхав?

—... Сідай. Буде нас більше — буде нам ліпше.

Сів той на корабель, їдуть далі. Дивляться, а там чоловік на дорозі стоїть і має одно око, але велике, та як таріль. І кричить, що не може ся надивити. Вони під’їжджають до него ближче.

— Що тут робиш, чоловіче?

— Та що роблю? Нічого не роблю. Дивлюся на світ Божий і не можу ся надивити. А ви куди їдете?

— До царя царівну сватати.

— Може, би я з вами поїхав?

— Сідай з нами.

Він сідає та й їде з ними.

Їхали вони, їхали, приїжджають до царя. Стали перед брамою. Кричить Іван:

— Царю, відкривай браму! Цар виходить, відкриває браму.

— От ти написав по всій державі, що хто зробить корабель, котрий би їхав по суші, даш за него свою доньку-царівну. Я зробив і приїхав до тебе. Оце я, майстер від цего, зробив цей корабель. А це мої товариші.

Цар подивився, що це такі голодранці, і стало йому страшно.

— Такі би, — каже, — хотіли мою доньку сватати? Добре. Заїжджайте сюди, на подвір’я.

Заїхав корабель на подвір’я, дає їм цар квартиру.

— Ідіть, — каже, — відпочивайте, а завтра будем говорити. Вони переночували, а на другий день приходить Іван до царя і каже:

— Ну що, будем свататися? А цар каже так:

— Ще відпочивайте, ви з дороги, прийдете до мене увечері. Приходить Іван увечері.

— Ну що, будем робити якусь угоду? Цар каже:

— В мене є така піч залізна. Як у ті печі переночуєте, то буде твоя царівна.

Питають його товариші:

— Що казав цар?

— Казав, що має піч залізну. В ній палиться щодня. Як там переночуєм, то буде царівна наша.

А той, що має п’ятнадцять кожухів і п’ятнадцять шапок, каже:

— Отепер я погріюся, хлопці. Але ніч велика, і, може, ми там до ранку померзнем.

— Що ти, дурний чи що? Ходім.

Йдуть. Приходять до тої печі. Там стоїть вартовий. Запускають їх у піч. Той, що має п’ятнадцять кожухів, став на порозі і подув три рази — піч стала студена.

— Гай, заходіть сюди.

Заходять вони досередини, вартовий їх закрив на замок і пішов собі. А ті там звечора посиділи, побалакали. Тепло їм, файно. А то піч залізна, вистигла вона, та й вночі вони померзли. Пхаються до того, що має на собі шапки та кожухи. А він їм:

— Ви чо’ до мене пхаєтеся? Я вам казав, щоби брали з собою кафтани.

Перемучилися вони там до ранку, рано каже цар до того вартового:

— Іди подивися. Може, там з них ще якась кістка на боці лишилася. То підкинь дров, щоби то все дотла згоріло.

Вартовий приходить до печі, а вони кричать:

— Відтворяй двері, бо нам тут студено! Іде вартовий до царя.

— Царю, — каже, — вони ще живі-здорові. Кричать, аби їх пустити.

І випустили їх. Іде Іван до царя.

— Ну що, царю? Ідем свататися?

— Ні, в мене є ще одна робота. В мене є одна хата, а там такі ножі, що обертаються довкола. І на землі, і на стелі — скрізь ножі. Як там переночуєте, то буде царівна ваша.

Приходить Іван та й каже:

— Хлопці, сказав цар, що має таку хату, в котрій ножі ходять. Треба там переночувати.

Той, що качався на дорозі, каже:

— Не журіться, хлопці. Підем переночуєм.

Приходять вони до тої хати. Там є вартовий, відкриває їм двері.

— Заходіть.

Той, що качався по дорозі, заходить перший, а всі інші за ним. Вартовий запирає двері. Той, що качався по дорозі, лягає і качається по тих ножах. Покачався, і всі ножі облетіли.

А на ранок цар каже до вартового:

— Іди подивися, може, там з них ще якась кістка на боці лишилася. Вартовий приходить до тої хати — вони всі живі-здорові. Вернувся він до царя та й каже:

— Царю, вони всі живі-здорові.

— То йди їх випусти. Приходить Іван до царя.

— Ну що, найясніший монархо, ви нам завдавали всілякі роботи, ми виконали то. Будем свататися.

— Е ні, в мене є ще одна робота. У мене є склад з хлібом. П’ять рік я пік щодня по десять корців хліба. Як той хліб з’їсте, буде царівна ваша.

Іван приходить до товаришів.

— Що тобі цар сказав?

— Казав, що має такий склад з хлібом. П’ять рік щодня пеклося по десять корців хліба. І маєм то за ніч з’їсти, той хліб.

А той, що кидав у себе каміння, як галушки, і кричав, що хоче їсти, з тої радости аж підскочив:

— Отепер я наїмся!

Ввечір приходять вони до того складу, вартовий їх там замикає. А той, що кидав у себе каміння, каже товаришам:

— Беріть та й їжте хліб, би-сте попоїли.

— Що ми там будем їсти? їж ти.

Вони взяли розкроїли оден хліб і по грінці з’їли. І більше не хотять їсти. А той як став до того хліба, то до рання весь з’їв. Рано каже цар:

— Ану, йди випусти їх, най вони виходять.

Вартовий утворяє двері, а склад порожній. А той збирає кришки, які полишалися з хліба, і їсть їх. Нема нічо. Цар подивився на то та й думає собі: «Мав я собі запас хліба. Може бути війна, і я лагодив на війну. А вони той хліб з’їли».

Приходить Іван до царя та й каже:

— Ну як, царю, кілько ще будем ждати?

— У мене є ще одна робота. Маю склад з горівкою, вином, бочки з пивом. Робилося те все вісім рік, денно по сто літер. Як то вип’єте мені за ніч, буде царівна ваша.

Заходить Іван до товаришів. Питають його:

— Що казав цар?

— Казав, що має горівку, вино. Вісім рік він то робив, денно по сто літер.

А той, що пив зі ставу воду, каже:

— Отепер я нап’юся.

Увечір підходять вони до того складу. Вартовий відтворяє двері.

— Заходіть досередини.

Ті позаходили, вартовий замикає двері. Той, що пив воду зі ставу, відкриває бочку з горівкою.

— Пийте, хлопці!

Ну що, вони п’ють. Ну, випили там по півлітри кожний. Та й оп’яніли вже. А той, що пив воду з ставу, п’є з кожної бочки. Вибиває дно і відкидає його набік; все з бочки випиває і береться до другої. Ті п’яні сплять собі, а він за ніч спорожнив то все.

Рано цар каже:

— Йди випусти їх. І подивися, що вони там зробили. Вартовий приходить, а вони всі сплять. Вертає той до царя та й каже:

— Царю, всі бочки порожні, а вони сплять. Каже цар:

— Іди їх випусти.

Той приходить, побудив їх. Іде Іван до царя.

— Ну, — каже, — найясніший царю, ми виконали то, що ти приказав нам. Будем свататися нині?

— Нє, нині ще нє. У мене є худоба, царська худоба. Завтра би ти її попас і додому пригнав.

Приходить він до товаришів. Ті питаються:

— Що казав цар?

— Казав, що має царську худобу. Аби йому її попасти і ввечір пригнати.

А той, що бігав по дорозі, каже:

— Не журися, Іване, я йому попасу худобу і прижену її. Рано приходить Іван. І той, що бігав по дорозі, приходить.

— Де та худоба?

Цар випускає свою худобу. А то три зайці. Та й каже:

— Цю худобу гони пасти. І би-с ввечір пригнав.

Той, що бігав по дорозі, бере зайців наперед себе. Зайці переполошені, тікають щосили, а він за ними. Гонить їх і ще стає їм на хвостики.

— Це, — каже, — мені залегко. Мені ще треба дібрати способу, би я їм не ставав на хвости.

Вийшов він на край міста, там є млин. Під млином лежить камінь млинський. Він той камінь чіпляє собі до ноги і гонить зайці. Уже добре йому, уже не стає зайцям на хвости. Вигонить їх далеко за місто, там велика лука є, пасовисько таке. Загнав він їх на то пасовисько, де цар казав попасти їх. А зайці вже позмучувалися, тяжко дишуть. Полягали та й лежать. А він здоймив собі камінь з ноги, сів собі на него і грає на сопілку. І не скучно йому.

А цар перебирається на купця, бере собі воза, фірмана, сідає на віз і їде за місто. Приїжджає на луку, де той пасе «худобу».

— Добрий день, молодику! — каже цар. — Що ти тут робиш?

— Та що роблю? Служу в царя, пасу царську худобу.

— Може, би ти мені продав одного?

— Та не можу, — каже.

— Та будь добрий, продай.

— Та я мушу пригнати всі. Як я продам?

— Продай, я тобі добре заплачу.

— Раз ви в мене так просите, я вам дам зайця і не хочу від вас ніяких грошей. Лиш поцілуйте цю кобилу під хвіст, і буде оден заєць ваш.

Цар хоч-не-хоч став на стельвагу і цілує. Кобила зачала вівкати, хвостом б’є, а він цілує. Бо хоче їх збутися. Кобила й помочилася на него. І каже цар:

— Ну, вже даєш зайця?

— Даю.

І дав йому.

— Можете собі їхати.

Цар забрав зайця й поїхав додому. Привіз його до хати та й показує жінці.

— Завтра ми збудемся цих голодранців.

Того зайця цар убив і сказав зготувати його на обід.

— Отепер ми будем мати спокій.

А той пастух, що пас зайці, надвечір підігнав зайців до лісу і виполошив собі свіжих. Та й гонить їх додому. Ще далеко до царської палати, а він кричить:

— Ану втворіть браму, бо йде царська худоба! Утворили браму, загонить він три зайці перед палату.

— Найясніший монархо, попас тобі худобу і пригнав. Жива, здорова, сита.

— Що це за лихо? — каже цар цариці. — Я в него купив зайця, а він мені пригнав. Що це може бути?

Каже жінка його, цариця:

— Завтра най він ще раз гонить пасти. Завтра я поїду і куплю в него зайця.

Другий день каже цар:

— Знов поженеш зайці пасти, і аби знов їх ввечір мені пригнав.

— Добре.

Приходить рано пастух.

— Пускайте знов худобу.

Бере він ті зайці наперед себе, підчепив до себе млинський камінь і гонить. Вигонить їх знов на ту луку. Зайці помучені, полягали й лежать. А він сів собі на камінь, взяв сопілку і виграє.

Цариця перебралася на звичайну пані, замовила собі іншого фірмана, сіла на фіру і їде на той луг. Під’їжджає до него.

— Добрий день! — сказала. — Що ти тут робиш, молодий парубче?

— Та що роблю? Не видите? Сиджу, пасу царську худобу. Та й на сопілку граю.

— Може, би ти мені продав двох зайців?

— Не можу продати, це царська худоба.

— Що ти з твоїм царем?! Я тобі добре заплачу.

— Я не хочу плати і нічого не хочу. Не можу це зробити.

— Та продай, продай. Я тебе прошу, продай. Показує вона йому грошей доста, золота — не хоче він.

— Просіть, пані, або не просіть, я не продам. Але як ви так хочете, дам вам зайці. Але поцілуйте свого фірмана і полюбіться з ним. І будете мати два зайці.

Цариця подумала, подумала, та й хоч-не-хоч... Не хоче цариця давати свою дочку за такого голодранця, переступає Божий закон і ламає присягу чоловікови. Дав він їй два зайці.

Приїжджає вона додому і привозить ті зайці.

— От, — каже, — я в него купила. Вже він ввечір прижене лиш одного.

А пастух перед вечором того одного зайця пустив на волю, пішов у ліс і придбав собі три свіжих. Гонить їх додому. Ще далеко до царської палати, а він кричить:

— Утворіть браму, бо йде царська худоба! Виходить цар, відтворяє браму, дивиться — є три зайці.

— От я пригнав вам худобу. Напашена, сита, здорова.

Цариця подивилася та й подумала: «Що це є? Я в него взяла два, а він всі три пригнав». І тоді каже царівна:

— Завтра поїду до него я. Кажіть, тату, най ще завтра він ті зайці гонить.

А завтра приходить той знов рано і пускає пасти зайці. Вигнав їх на луку, сів собі на камінь. Зайці полягали й лежать, бо помучені. Царівна перебралася на просту дівчину, взяла собі бричку, фірмана і їде. Виїхала за місто, під’їжджає до того пастуха. Він грає на сопілку. Царівна зійшла з брички, вклоняється до него.

— Добрий день! Ой, як ти файно граєш! А ти знаєш сумних пісень грати?

— Знаю, — каже.

— Заграй мені сумної пісні. Він заграв їй.

— Слухай, — каже,- продай мені ті зайці. Він їй:

— Добре, дам тобі зайці. А ти маєш якогось нареченого? Вона:

— Маю.

— Пообіймай і поцілуй мене. І я тебе поцілую.

Вона пообіймала його, а він її, і дав їй три зайці. Привозить їх царівна додому.

— Тату, я привезла три зайці, купила в него. Тепер ми вже збудемося тих голодранців.

А перед вечором пастух пригонить зайці і здалеку кричить:

— Утворіть браму, бо йде царська худоба!

Вже сама царівна йде відтворяти браму. Відтворила, а той загонить три зайці. Вийшли цар, цариця.

— Найясніший монарху, — каже пастух, — ваша худоба жива, здорова і напашена.

Тоді приходить Іван знов до царя.

— Ну що, царю, будем свататися? Цар:

— Будем. Треба йти до шлюбу, але молода ще не має шлюбної сорочки. А в другім царстві, в другім государстві є кравчиня. Вона зшила там сорочку молодій до шлюбу. Треба піти й принести ту сорочку. Завтра принеси відти сорочку, а післязавтра будем іти до шлюбу, буде весілля.

Приходить він від царя до товаришів.

— Що казав цар? Може, ще якусь роботу задав?

— Сказав, що в другім царстві, в другім государстві є кравчиня, яка зшила молодій сорочку до шлюбу. «Завтра маєш принести ту сорочку, — сказав цар, — тоді підеш до шлюбу». А як завтра не принесемо сорочку, то все пропало.

А пастух, що пас «худобу», каже до Івана:

— Ой, Іване, Іване, я найбільше коло тебе роботи маю. Маю бути тобі в дружбах. Як станеш на троні царем, озмеш мене за першого міністра. Присягай, що зробиш так, тоді я принесу тобі ту сорочку.

Іван присяг.

— Беру тебе в дружби і своїм першим міністром, як буду на троні. Рано той устає і йде за сорочкою. Що йому бігати: він крок ступив — і вже в тім царстві. Приходить до тої швачки.

— Добрий день вам!

— Доброго здоров’я, парубче. Ти звідки прийшов?

— Я відти й відти, від того царя. Прийшов до вас за сорочкою молодій царівні. Вона має ставати до шлюбу.

— Є сорочка готова. Але ти з дороги прийшов, трудний. Бери трохи відпочинь.

— Нема часу відпочивати. Завтра весілля. Треба йти до шлюбу.

— А може, ти голоден? Може, ти не їв? На тобі горнятко чаю. Дала вона йому чаю, а то був чай до спання. Він той чай випив,

і йому ся дрімає. Сперся на стіл і спить. А та швачка, та відьма що робить? Поставила йому під голову кістяк з кінської голови — і він уже спить мертвим сном.

А його товариші чекають на него. То вже й полуднє, а його з сорочкою нема. То вже й з полудня, а його нема. Каже Іван до товаришів:

— Все пропало, хлопці. Хто знає, де він пішов та й де він є.

А той, що має око велике, таке, як таріль, вийшов надвір і дивиться, роззирається. І побачив, що той схилився на стіл і спить. А під головою в него череп кінський. Каже той до товаришів:

— Біда, хлопці, він спить, і під головою в него кінський череп.

А той, що кидав палицею догори, взяв палицю в руки і кинув у ту кінську голову. Збив він її і вона вискочила з-під його голови. Той пробудився.

— О, — каже, — як я твердо спав. Я запізнився. Що ти зробила, відьмо?!

Та потелепав її добре, кинув до землі і вона розіллялася. Тоді бере сорочку, крок-два — і вже він коло товаришів.

— Бери, Іване, сорочку, неси молодій. Каже цар:

— Хоч-не-хоч — треба щось тут робити.

І скликає він на весілля гостей. Усе готове. Молода вбралася в ту сорочку, сідає з молодим за стіл. Коли цар до Івана:

— Слухай, ще треба наговорити мені три повних мішки, і аби вони сами зав’язалися. Говори три мішки, що-небудь говори.

І каже той, що зайці гонив пасти і за сорочкою ходив:

— Іване, Іване, я знов роботу маю. Я буду говорити.

— Говори, — каже цар.

— Наш пан молодий їхав до царя кораблем свататися. І їхали з ним ми, товариші його. Він нас по дорозі зібрав. Приїхали ми до царя сватати царівну. А найясніший монарха подивився на нас і не хоче давати за Івана свою улюблену дочку. І задає нам роботу.

І розказав він про все, що вони робили.

—... Ми ту роботу виконали. Завдав він мені царську худобу пасти. Вигнав я ту худобу на луку, зайці помучилися, полягали. А я сів собі на камінь. Приїжджає до мене купець і купує в мене зайця. А то не купець, то сам монарха.

— Буде, буде, — сказав цар, — уже зав’язаний мішок.

—... Я йму дав того зайця, пішов у ліс і собі другі вигоню, свіжі. Пригнав я, а найясніший монарха каже мені: «Завтра знов вигони пасти зайці». Я вигнав пасти, сиджу на камени, граю на сопілку. Приїжджає жінка. Поздоровкалася зо мною і купує в мене два зайці.

Я їй кажу: «Я не продаю, бо то царська худоба». — «Нащо цареви тої худоби? Що то за худоба? То зайці». А я кажу: «Раз таке, даю вам два зайці. Але полюбіться з тим фірманом. Поцілуйте його і полюбіться з ним». Вона подумала, подумала. А не хоче давати свою дочку за голодранця. А то не пані...

— Буде, буде вже, — каже цар, — вже зав’язався другий мішок.

— ...Третій день знов вигоню зайці пасти. Я їх ще вчора пошукав собі та й знов вигоню. Сів і граю на сопілку. Під’їжджає до мене бричкою молода дівчина. Під’їхала, сходить з брички, поздоровкалася зо мною. Я їй відповів. Вона мені: «Ох, парубче, як ти файно граєш! Ану заграй мені». Я їй заграв. Тоді вона каже: «Заграй мені ще тужливої, сумної». Тоді просить мене, аби я продав їй ті зайці. А я кажу, що не можу. То царська худоба. «Що там той цар, — так мені сказала, — нащо цареви сеї худоби?» — «Раз таке, я тобі дам ці зайці, сказав я, — але поцілуй мене». Вона мене поцілувала. А це була не яка-будь, але це була сама...

— Буде, буде, вже зав’язався і третій мішок, — цар на то. Та й каже: — Забавляємся!

Обіймає цар Івана, цілуються. А той дружба говорить:

— Панове гості! Наш пан молодий — бідного селянина син. Ще й за дурного його вважали. А він нині досяг свої мети, засватав у царя, найяснішого монархи, його улюблену дочку. А теперки забавляємся.

Та й я при тій забаві був. Було там що їсти й пити. Я їв і пив. По бороді текло, а в роті сухо було. І мбї байки кінець.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
28 березня 1989 року
Оповідач: Качур Михайло Федорович (1906 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також