Як Іван чорта збувся
Українська народна казка Закарпаття
Був єден бідний чоловік, мав много дітей. І не мав нічого тим дітям їсти. Приходить Святий вечір, а в них нічого не є. Порадився він із своєю жінкою.
— Я, — говорить, — жіночко, піду в ліс та принесу сухих дров, аби то красно горіло. Вона йому сказала:
— Но та йди в ліс.
Він пішов у ліс, ходить, ходить і увидів квітку на високому бучку. Та квітка була доста високо, й парадна-парадна. Додумав він собі ту квітку взяти. Принесе домів та зрадуються тому діти. Він почав лізти на бучка, а чорт їмив його за ноги:
— Не лізь. Він каже:
— Я лізу, я ламлю ту квітку. Чоловікови чорт:
— Я тобі принесу, що хочеш, лем не ламли.
Той бідняк каже:
— Іди й принеси мені мішок грошей. А як ніт, то ламлю ту квітку. Чорт пішов і раз-раз міх грошей приніс. Бідняк йому:
— Але неси мені то домів, бо буду ламати, як не несеш.
Рад не рад, та й поніс. Приніс ближче ід’селу, а той дідо говорить чортови:
— Знаєш що, чоловіче? Я тобі очі зав’яжу, бо ту таке страшило, що ти будеш боятися йти.
Чорт прияв таку дяку, що дався собі очі зав’язати, щоби не видів нич. Дідо привів його, ід’свої хижі. Наказує:
— Ти ту стій, а я йду наладити місце, жеби міг там гроші покласти. А він пішов до хати, дідо, та й з жінкою договорюється. Та й договорився, аби взяла кашівку, і прайник, і свячену воду. Вийшли обоє вон. Показує чортови дідо:
— Клади гроші ту. І сідай на тоту лавицю.
Чорт сів, а жінка свяченою водою кропить чорта. А то його дуже пече. Та ґазда прайником, а вона кашівкою чорта глушать. По голові, по плечах, де попало. Чорт ричить, айбо вони не слухають, лем б’ють і свяченою водою поливають. Так його оббили, що він якось вирвався та втік, ричащи. І вже не приходив.
Аж через рік прийшов чорт назад. Гойкає:
— Іване, вставай! Віддай мішок грошей. Я прийшов за грішми. А кеть не даєш грошей, то йдеме боротися.
Іван розказує чортови:
— Я маю в полю сина. Уже п’ять років, як він свині заяв пасти та його не є. Понеси моєму синови шмаття.
— Добре, понесу.
Зібралися та йдуть. Іван здалеку вказав чортови:
— Там, у тому дуплі, він лежить.
А на скалі було дерево, а в тім дереві було дупло, а в тім дуплі спав недвідь. І тоту яму закривав за собою великою плитою. Говорить чорт Іванови:
— Іване, а як твому синови ім’я? Іван відповідає:
— Бурмило.
Та й Іван ся забрав та й пішов. А чорт прийшов ближче ід’дуплови та гойкає:
— Бурмиле, вставай! Оди тобі отець загнав шмаття, та возьми на себе!
А недвідь відтам і голову не вказує. Чорт прийшов, тоту плиту звалив. І недведя відкрив. За ногу Бурмила, і витяг його відтам.
— Оди тобі отець загнав шмаття, та й бери на себе.
А той нич, лем бубонить щось. Чорт увидів, що не бере на себе Бурмило шмаття, почав на нього одівати сам. І його нагнівав. Той у дупло й закрився назад. Чорт гойкає:
— Бурмиле, на шмаття та бери на себе!
Та й назад його відкрив. Як він його відкрив, недвідь уже дуже посердився за тото. Став дуже боботати і назад пішов у яму, в дупляка того. Чорт відкрив яму й пустив ту плиту, і далеко вона пішла, та плита. Невідь дуже роззлобився і їмився з чортом битися. Борються вони. Невідь ударив чортом у землю, притис і б’є. Їмив за гертанки й давить недвідь чорта. Чорт огньом палить недведя. А недвідь своє робить, давить його. Та чорт від нього вихопився й зачав утікати. І втік. І не було його цілий рік.
А в рік прийшов ід’Іванови назад.
— Іване, давай гроші.
— Йдеме ся перебігати, — Іван говорить. — Я маю сина в полю. Та з тим сином будеме перебігатися.
Повів його Іван у поле. Він знав, де ховається заєць. Іван його вивів і вказує:
— Отам мій син. Чорт питає Іванови:
— А як йому ім’я? А Іван каже:
— Ицик.
Чорт пішов і зайця випудив. Заєць почав утікати. А чорт за зайцем. Загейкав чорт:
— Ицку, почекай!
А Ицик ще пуще втіче. Чорт свисне, а той ще не так утіче. Чорта вморив, чортови час вийшов, забрався чорт. І прийшов аж у рік. А в рік гойкає чорт:
— Іване, давай гроші!
Та й чекає. Ледве дочекався. Іван д’ньому вийшов, говорить:
— Лягай собі.
Він собі там у ґанок ліг, жона винесла свячений рушник.
— Чорте, я тобі очі зав’яжу, — говорить Іван та й в’яже очі. Жона за той час принесла вили. І дала ґазді. Ґазда взяв, тими вилами притиснув йому шию ід’ґанкови:
— Іди, жоно, принеси свячену воду та прайник принеси мені. Ну й їмили вони чорта бити. Вона водою поливає, а той прайником його. Оббили так, що він уже просить:
— Іване, ніколи до тебе не прийду, лем мня живого пущай. Пустив його Іван, і він уже більше не являвся. А Іван зостався з грішми.