Українські народні казки

Як Іванко долю шукав

Українська народна казка Полтавщини

Жили собі дід і баба. Дітей у них не було, от вони і доживали віку в самотині. А оселя добра була, хазяйство велике. Задосадував раз старий, що самим приходиться смерті дожидати та й пішов у ліс розвіяти тугу.

Ішов довго, а тоді став і аж здригнувся, бо заблудився. Кричав, а нікого не чути, ніхто не відзивається. Став старий дорогу шукати. Натрапив на стежку, що виводить з лісу та й іде потихеньку й радіє.

Коли це чує, аж щось пискотить прямо біля стежки. Старий підійшов ближче, а воно дитинча лежить і верещить, бо голодне. Дід зрадів, що з такою находкою додому вертатиме, а потім і подумав, де б то воно тут і взялося. А все-таки приніс його додому.

Баба зраділа, аж помолоділа від такого дива. Мотається по хаті, купіль малому лагодить. Покупали і назвали Іваном. Так уже жалували, нічого йому не жаліли. А він ріс не по дням, а по часам. Виріс гарний парубійко, а робити нічого не вміє. Дід з бабою знову задосадували, що з хлопця нічого путящого не виходить.

Ішов раз селом чужий старий дід і каже:

— Як же гарно в цьому селі, а в мене дома краще.

Почув це Іванко і пішов тайки за дідом. А дід той не простяцький був, а знахар. От і бачив він, що хлопець тільки дарма хліб їсть, а користі з нього ніякої і рішив його провчити і життю навчити.

Іде старий лісом, а парубійко за ним. Завів знахар Іванка в хащі дрімучі та й щез, а хлопець сам остався. Стерявся Іванко, не знає, що й робити. Рішив дорогу назад шукати, так ліньки. Сів під кущем спочити та й заснув. А над ним сорока літає і людським голосом промовляє:

— Спи, спи, Іванку, доля вже твоя за плечима.

Як почув це парубок, як скочив, обернувся — немає нічого. Засміявся та й пішов. Іде, бачить, стоїть криниця, вода чиста і студена, а дістати ніяк, бо відра нема. А питоньки хочеться! Криниця й каже:

— Візьми лопату за зрубом, підчисть мене, а я тобі й так води потім дам.

Не хоче Іванко, ліниться ще й приказує:

— Лучче вмерти, чим робити!

Засміялася криниця, нічого не сказала, а парубок пішов. День іде, два, води більше не трапляється, та вже і їстоньки хоче, саме бабині пиріжки згадує.

Аж ось бачить, стоїть стара груша, а на ній такі спіленькі грушки висять, як сонечко, так високо дуже. Дрався Іванко, а груші не зірвав. Каже до нього груша людським голосом:

— Озьми топірець та лишок позрубуй, а я тобі груш скину.

— Лучче вмерти, чим робити, — сказав Іванко і пішов далі.

А сонце пече, аж очам жарко. Ліс хватає за одежу, не випускає. Вибився зовсім із сил хлопець, упав і зажурився. Згадав і грушу, і криничку. Схватився і побіг назад.

Підбігає до груші, а вона вже йому і топірець простягає. Обрубав Іванко деревинку, грушу з’їв і побіг до кринички. А криничка йому лопату дає. Підчистив криницю, напився води — де й сила взялася. Враз швидко побіг і вискочив з лісу, а там і дідову хату побачив.

І подумав хлопець, що доля у кожного за плечима, як сам захоче, так і поверне її. Прибіг до старих, обнімає, цілує і каже:

— Буду поратися по хазяйству, і вам легше буде, і я людиною буду.

А знахар тільки на узліссі стоїть та всміхається.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

15 (4781). Як Іванко долю шукав. СУС —. Записала Голубка Валерія 2008 року.
Оповідач: Ярмола Поліна Андріївна (1915 року народження), Дружба, Решетилівський район, Полтавська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.