Українські народні казки

Як Марійку святі сватали

Українська народна казка Закарпаття

Жив-був дід. Жила з дідом і баба. Та була у них донька Марійка. Хотіли старі віддати Марійку, бо вже літа були ті, коли дівчині не сидіти в батьковій хаті.

Та Марійка дуже вибирала. Між сільськими легінями були три такі, з яких воліла б одного собі за чоловіка. Та хотіла перевірити, котрий з них найсміливіший. За того й піде.

Прийшов один до Марійки й каже:

— Чи підеш за мене, небого Марійко?

— Піду, якщо перед північчю ляжеш на цвинтарі в могилу.

Прийшов другий і питає:

— Чи підеш за мене, небого Марійко?

— Піду, якщо будеш такий сміливий і опівночі на цвинтарі нагостриш косу!

Прийшов до Марійки й третій:

— Чи підеш за мене, небого Марійко?

— Піду, якщо після півночі на цвинтарі покажеш свою сміливість.

— Як?

— Будеш бігати між могилами з ланцем.

Пішов перший леґінь на цвинтар, ліг у могилу і лежить. Прийшов другий і точить над ним косу. Прийшов і третій — бігає по цвинтарю й подзвонює ланцюжищем.

Коли перший почув косу, подумав, що смерть з’явилася. Вставати почав, щоб дати знати ногам. Та тільки його побачив другий, як почав тікати. Третій налякався другого й теж зі всієї моці навтіки. Бігли парубки, бігли, доки не прибігли до якогось плота. Поперескакували огорожу й геть побилися. Довго, досить довго парубки пролежали хворі. Та коли повидужували, зібрались у корчмі на пляшку пива. Слово по слову й один з них проговорився, де, як з ним сталося лихо. Розповіли і його побратими, що їх спіткало. Та й думають вони, як би Марійці за злий жарт віддячити. І додумалися.

Одяглися три парубки святими і так пішли Марійку сватати. Говорять святі Марійці, говорять її матері, що вони за одні, для чого прийшли. Посиділи трохи в хаті господарі, а потім мати й донька вийшли до хліва корову подоїти. Та корову доїти вони йшли тільки для ока святих, насправді ж хотіли собі поговорити, що та як... Вийшов і один святий, став тихо під хлівом, слухає.

Мати Марійці каже:

— Це святі! І мусиш казати всю правду! Землю й воли обіцяти не треба. Обіцяти треба тільки гроші! Спершу пообіцяємо ті, що під столом, а коли будуть просити й ті, що під порогом, віддамо й ті!

Святі свати прихопили з собою до дівчини і відро вина. Поставили його під стіл замість того, в якому стояла у господарів вода. Як тільки мати і донька прийшли з хліва, свати взяли з-під столу відро, благословили, і в ньому ніби з води стало відразу вино. Мати і донька ще більше повірили в святих.

Радіє мати, що такі женихи в хаті. Й пішла бесіда про придане для дівчини. Стара обіцяє гроші. Один з святих каже:

— Дайте й ті, що під порогом! Пообіцяла стара й з-під порога.

Взяли святі гроші, взяли з собою Марійку. Рада стара, що її донька прямо на небо йде.

— Та коли буду її видіти на небі? — питає мати.

— Коли з боку лісу увидите великий вогонь. З цим святі подалися з обійстя.

Коло лісу стояв стіг соломи. Легіні підпалили його. Старі думали, що Марійка возноситься на самі небеса, тому твердо молилися.

Святі Марійку трохи кропивою посвятили й відпустили грішну додому покутувати гріхи.

Як Марійку святі сватали. У «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» не вказана. Подається за: «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати: Закарпатські народні казки. Гумор та сатира / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1966.», с. 177 — 179. У інших казкарів збірки сюжет не зафіксовано.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).