Українські народні казки

Як Михаїл на землю зійшов

Українська народна казка Бойківщини

Післав господь Михаїла на землю до бідної вдови Олени. По душу її. Михаїл прийшов, подивився — вона тяжко хвора, а дитина груди ссе. І пожалів її Михаїл. Як він забере в Олени душу, хто ж тоту дитину буде годувати? І вернувся він до бога без душі. А господь питає:

— Михаїле, де душа Олени?

— Я не приніс її, бо в неї маленька дитина на руках, і я пожалів її. Хто буде годувати і доглядати дитинку?

— За то, що ти мене не послухав, не забрав Олени душу, на рік підеш на землю.

Післав господь Михаїла на землю, а Архаїла післав по душу Олени, і той узяв Олени душу. А Михаїл зійшов на землю, став на дорозі й стоїть. І думає, де йому тепер подітися. Над’їхав священик.

— Що ти, сину, тут стоїш?

— Питаю служби.

— А може, ти пішов би до мене кіньми їхати?

— Піду.

Сів Михаїл на фіру, і їдуть. Але він думає, що з тою Оленою. Чи забрав Архаїл її душу? І де тота дитина? Коли порівнялися вони з тою хатою, Михаїл скочив з фіри, побіг під хату і дивиться у вікно. А дитина Олени вже ссе мертву цицьку — Олена померла. Прийшов він на фіру і каже до священика:

— У ті хаті бідна вдова Олена померла. А священик:

— Йди забери тоту дитину. Хай не мучиться. Забрали вони ту дитину.

За якийсь час їдуть в місто. Приїжджають д’церкві. В церкві правиться. Стримав Михаїл коні, скочив з фіри й побіг до церкви. Вийшов з церкви, сів на фіру й поїхали.

Їдуть вони, а там ховають великого багатиря. Багато народу, орхестра грає. А Михаїл так коні жене, бичем б’є, утікає, що сили має, щоб не видів того похорону.

Їдуть вони далі. А там ховають бідного чоловіка. Стримав Михаїл коні, скочив з фіри і побіг туди. Бо він не міг дивитися, як там діточки мучилися, в ті хаті, де тото тіло було. І він пішов помочи їм. Завезли то тіло на цвинтар, опустили до гробу. Він поміг то тіло закопати, тоді вернувся до фіри й поїхав із священиком далі.

Священик каже:

— Поїдемо в місто. Треба купити шкіри мені на чоботи. Поїхали вони до міста, купити тої шкіри. Тоді каже священик:

— Повезеш тоту шкіру до шевця, аби мені швець зробив чоботи. Завіз він шкіру до шевця і сказав робити капці, а не чоботи. Привіз додому тоти капці, а священик каже:

— Чого ж ти не зробив чоботи, а капці?

А Михаїлу вже виходить рік. Треба йти геть від священика. А священик питає Михаїла:

— Відки ти знав, що Олена померла, а там є мала дитина? А він каже:

— Бо господь післав мене по її душу. А я пожалів її дитину і душу в неї не забрав. І за кару бог мене післав на рік на землю. А Архаїл забрав Олени душу. То я пішов подивитися, що та дитина робить, і забрав тоту дитинку. Ви сказали забрати.

— А як ми їхали до міста, чого ти так скоро біг до церкви? Скажи. Бо в церкві ся правило, а чорти в бани кару виробляли. А люде дивилися на чортів і не молилися. А я чортів вигнав з церкви. Хай люде моляться, в гріхи нехай не впадають.

— А як ми їхали, а там багача ховали, чого ти утікав, чого ти так коні бив?

— Бо я не міг дивитися, як чорти того багатиря душу списами кололи. Тому й тікав.

— А як везли хоронити такого бідного, струпавого? Діточки тягнули на візку тіло. Чого ти там пішов помагати?

— Бо то був бідний чоловік. Усі ангели пішли в поміч то тіло похоронити. І я пішов.

— А чого ти мені зробив не чоботи, а капці? Я тобі дав шкіру на чоботи, а ти мені зробив капці.

— Бо вам уже, отче, чобіт не треба, а капців. Ви будете вмирати. І Михаїл зник з його очей, вернувся на небеса, а священик помер.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Крушельниця, Сколівського району, Львівської області
20 грудня 1990 року
Оповідач: Процевич Гелька Павлівна (1920)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.