Як Оленка стала працьовитою

Українська народна казка Поділля

У сім’ї зросло десятеро дітей. П’ять синів і п’ять дочок. Все було добре, тільки одна з дочок, Оленка, була дуже лінива. Така, що ні дома не лишити, ні в поле вести. Сидить собі, склавши руки, та й нічого не робить. Ні води, ні дров до хати не занесе, ні корову не подоїть.

Ходив чоловік зажурений і не знав, що йому робити з Оленкою. Як вона буде жити, коли така лінива. «Коли б найшовся якийсь добрий хлопець, щоб узяв її собі за жінку і навчив працювати, то було б дуже добре»,— думав тепер Оленчин батько.

І минуло небагато часу, як до Оленки завітали сватачі. Найшовся хороший парубок, що хотів з Оленкою одружитися і пообіцяв, що він з неї зробить роботящу жінку.

— Тільки щоб ти її не бив, не збиткував,— звернувся Оленчин батько до жениха.

— Не бійтеся, ніхто її бити не буде, ніхто до неї і пальцем не доторкнеться.

Незабаром відбулося і весілля. їли, пили, гуляли, аж земля гула під ногами. Після весілля свекор забрав молодих і повіз до себе.

Наступного дня вранці кожне взялося за роботу, а Оленці і в гадці не є вставати. Крутиться, вертиться на постелі. Потім встала, сіла біля вікна і дивиться на вулицю. Бачить, що до неї ніхто не підходить, не дає їй ніякої роботи, та й дуже рада.

А коли надійшла пора обідати, то посходилися всі до хати, посідали до столу, і тепер свекор питав:

— Скажіть, хто що робив?

Кожен почав розповідати, що робив, чим займався від ранку до обіду, тільки одна Оленка мовчала.

— А ти, невісточко дорога, що робила? — питає свекор.

— Я нічого не робила,— відповіла Оленка.

— У нас, невісточко моя, такі звичаї, що усі роблять. А ти, якщо нічого не робила, то і їсти нічого не будеш.

Так і просиділа Оленка цілий день, нічого не ївши.

Сиділа вона і другий день без роботи. Та недовго, бо прийшло їй на гадку, що тут буде біда, бо якщо вона не буде робити, то і їсти не дадуть. Узяла відро і принесла води. А коли прийшла пора обідати, то свекор знову питає:

— Хто що робив?

— Всі робили,— відповідає свекруха, і тут же подає пояснення, хто що робив.

— А невістка що робила? — питає далі свекор.

— Вона води принесла,— відповідає свекруха.

— То дайте їй кухлик води!

Випила Оленка ту воду, поплакала нишком та й знову голодує. На третій день Оленка знову принесла до хати відро з водою і помагала свекрусі вимішати кулешу. В обід свекор знову питає:

— Хто що робив?!

— Всі робили,— каже свекруха,— а невістка наша і води принесла, і кулешу вимішала.

Тут свекор хитро посміхнувся та й каже:

— Дайте невістці трохи з тої кулеші.

Та хіба можна було наїстись тою кулешею? «Далі так не можна. Буду і я працювати, як інші»,— думала тепер Оленка. І взялася за роботу.

— Може би, ти, чоловіче, пішов та подивився, як там наша Оленка живе,— звернулася одного разу Оленчина мати до свого чоловіка.

— Добре. Завтра піду,— погодився Оленчин батько.

Приходить до хати, а там, крім Оленки, нікого немає. Всі пішли на роботу, тільки її одну залишили вдома, щоб зготовила обід.

— Ну, Оленочко, як тобі тут живеться? — питає старий батько.

— Дуже добре, татку,— відповідає Оленка.

— А чи б’ють тебе, дитино моя? — питає далі батько.

— Ні, не б’ють. А чому б вони мене били?

— От спасибі їм! — заспокоївся старий.

Сів батько на лавицю і дивиться, як Оленка порається біля печі, як грань підгрібає, посуду переставляє, тарілки миє. А як треба, то побіжить з відром по воду. Дивиться батько на свою дочку і очам своїм не вірить.

«Що це сталося з моєю Оленкою? — дивується старий батько.— Яка вона зробилася роботяща».

Та час швидко минав, і вже надійшла пора обідати. Дивиться Оленка, а картопля іще не почищена. Ухопила посуду з вареною картоплею і всунула батькові в руки та й каже:

— Чистіть, таточку, а то тут такі люди, що як хтось нічого не робить, то й шматочка хліба не дадуть.

Узяв батько ту картоплю і почав чистити. Аж тут увійшов до хати свекор з жінкою та й інші. Прийшли на обід.

— Здоров, свату! — каже свекор,— а що це ти робиш?

— Чищу картоплю,— відповідає Оленчин батько,— бо дочка каже, що тут як хтось нічого не робить, то й шматка хліба не дадуть.

— Оце у нас такий порядок, свату,— каже свекор, глянувши на Оленку, свою невістку.— Твоя дочка правду казала. Бачиш, яка вона стала роботяща.

— А як ви її навчили працювати? — запитав Оленчин батько.

— Як навчили? Дуже легко. Вона сама переконалася в тому, що як хтось не працює, то і не заслуговує на те, щоб їсти.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

60 (6013). Як Оленка стала працьовитою. СУС 1370А*. Записано 2008 року. Чабан А. П.). Хмельницька область, Красилівський район, Хотьківці