☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Як Степанові ціле царство дісталось
Українська народна казка Кіровоградщини

Жив собі чоловік. Звали його Степан. Прослужив він у багача двадцять п’ять років, заробив три мідні гроші та й пішов, куди очі дивляться. Іде він дорогою, іде, зустрічає парубка.

— Добридень, парубче! — каже.

— День добрий і вам! — відповідає той.—А хто ви такий є?

— Я Степан, служив у багача двадцять п’ять років, заробив три мідні гроші та й іду, куди очі дивляться. А ти хто?

— А я,— каже парубок,— наймитував в одного пана, та як косив жито, то знайшов у полі торбинку-самобранку, таку, що сама дає їсти й пити. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Тільки я торбинку забрав та й утік.

— А де ж торбинка?

— Розбійники в лісі напали й відняли!

— Ну, ходімо разом, будеш мені за брата.

Пішли вони вдвох. Ідуть собі, йдуть, зустрічають другого парубка.

— Добридень, парубче! — кажуть.

— День добрий і вам, — відказує той. — А хто ви такі є?

— Я Степан, а це мій побратим. А ти хто?

— А я, — каже парубок, — наймитував в одного пана, та як рубав у лісі дрова, то знайшов на дереві торбинку-роботянку, таку, що сама будь-яку роботу зробить. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Та не став я того ждати, взяв та й утік.

— А де ж торбинка?

— Розбійники в лісі напали й відняли!

— Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата.

Пішли вони далі. Ідуть та й ідуть, зустрічають третього.

— Добридень, парубче!

— День добрий і вам. А хто ж ви такі?

— Я Степан, а це мої побратими. А ти хто?

— А я,— каже третій парубок,— наймитував в одного пана, та як пас коні, то знайшов у лузі чоботи такі, що поверх води ходять. А пан дізнався та й хотів мене бити, а чоботи відібрати. То я й утік.

— Де ж ті чоботи?

— Розбійники в лісі напали й відняли.

— Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата.

Пішли вони вчотирьох. Де хліба випросять, де на роботу за харчі стануть, так і йдуть. Дійшли якось до роздоріжжя, де чотири дороги розходяться. Подивився Степан й каже:

— Тут, брати мої, треба нам різнитися. Є в мене три мідні гроші, беріть собі кожен по грошу, та хто на яку сторону хоче, туди й ідіть. А мені яка дорога зостанеться, така й буде.

Дав він їм кожному по мідному грошу, попрощалися вони і розійшлися. Той на ту дорогу, а той на ту... Пішов далі чоловік. Ходив довго, аж три роки. Ішов якось великим лісом, вийшов на широку галявину.

Коли дивиться, чотири чоловіки один з одним б’ються. Він до них:

— Добридень,— каже,— люди добрі, за що це ви б’єтесь?

А вони відповідають:

— Та ось є в нас торбинка-самобранка, що сама дає їсти й пити, та торбинка-роботянка, що будь-яку роботу сама робить, та чоботи, що поверх води ходять. А ще є в нас кінь Гівер. Так отой каже, що я візьму те, а отой каже, що і я візьму те, ніяк не поділимось та й б’ємося.

«Еге,— думає Степан,— це, значить, ті самі розбійники. Ну, заждіть же, я вас помирю!» А сам говорить:

— Чи згодні ви послухати мене? Ніхто краще не поділить вас, як я.

— Згодні,— кажуть розбійники,— діли нас!

— Отак зробіть, — каже він, — покладіть отут біля мене торбинку-самобранку, торбинку-роботянку й чоботи і коня Гівера поставте, а самі йдіть на той кінець галявини. Тоді я махну рукою, а ви й біжіть усі разом. Хто перший прибіжить, той бере, що найбільш до вподоби. Потім другий і собі візьме, далі й третій, а вже четвертому те, що зостанеться.

Побігли вони на той кінець галяви, а він не став часу гаяти, вмить торбинки закинув на плечі, чоботи взув і на коня Гівера скочив.

— Гей, козаче, — каже кінь Гівер, — як тебе нести — чи поверх дерев, чи поверх комишу?

— Неси поверх дерев! — говорить Степан.

Як звився кінь понад деревами! Розбійники побачили, біжать назад, та де вже їм коня Гівера наздогнати!

А Степан від’їхав далеко тим конем та й думає: «Треба мені моїх побратимів шукати та їм їхнє майно повернути, що колись в них розбійники відняли. Віддам їм торбинки і чоботи, а вже кінь Гівер мені зостанеться». І поїхав по світу їх шукати.

Довго там чи хутко, а приїжджає він якось до багатого двору. Просить води напитися, коли це виходить з хати господар і питає:

— А хто ти є та куди їдеш?

— Я, — каже, — Степан, їду шукати моїх побратимів.

Зрадів той чоловік, кинувся до нього:

— Та я ж і є твій побратим, що колись торбинку-самобранку найшов і від пана втік!

— Отож я й привіз тобі твою торбинку-самобранку! — каже Степан.

Тут побратим бере його за руку, веде до хати, садить до столу, подають йому їсти й пити. Дістає він торбинку-самобранку та й дає йому.

— Ні,— побратим каже,— не візьму я в тебе торбинку, нехай вона твоя буде. Мені ж отой твій мідний гріш щастя приніс, я тепер забагатів і живу в повному достатку.

Погостював Степан в свого побратима, а тоді попрощався з ним і далі поїхав, тих двох шукати.

Чи довго, чи коротко, а приїздить він до ще багатшого двору. Виходить господар, а то другий побратим, що колись торбинку-роботянку знайшов та від пана втік. Ну, й цей Степана з пошаною зустрів, а від торбинки відмовився:

— Я,— каже,— з твого мідного гроша тоді забагатів і живу тепер у повному достатку. Нехай торбинка твоя буде.

Погостював Степан і в цього, поїхав третього шукати. Їздив, їздив по світу та й приїхав до багатого двору, ще багатшого за ті двори. Вийшов назустріч господар, а то третій побратим. Прийняв і він Степана з пошаною, а від чобіт відмовився.

— В мене,— каже,— від твого мідного гроша достаток пішов, то мені тепер ті чоботи непотрібні. Нащо мені поверх води ходити? А тобі вони, може, в пригоді стануть.

Попрощався чоловік із цим побратимом та й поїхав собі далі по світу мандрувати, щастя-долі шукати. Їздить та й їздить, поки втомиться, а тоді спиниться десь при дорозі і торбинку-роботянку дістає:

— Торбиночко-роботяночко, став мені шатро!

Виходять тут з торбинки слуги, вмить шатро поставлять, а самі знов у торбинку сховаються. Степан тоді торбинку-самобранку розшморгує:

— Торбиночко-самобраночко, дай мені їсти й пити!

Враз де не візьметься стіл, на столі наїдки, напитки різні. Їж, пий, скільки схочеш. А тоді тільки скаже:

— Торбочко, уберись!

Все й прибереться знову в торбу, як і не було.

Отак мандрував собі Степан та, мандруючи, й приїхав у чужу землю. І почув тут від людей, що є в цій землі король, а в короля проти палацу стоїть столітній дуб, а під тим дубом лежить скарб незліченний. І оголосив король, що хто того дуба зрубає, коріння викорчує і скарб дістане, то він тому півкоролівства відпише і дочку свою заміж оддасть. Та тільки хто не брався, ніхто не може того дуба зрубати. Почув про те наш Степан й каже:

— Я зрубаю!

Поїхав він до королівського палацу та й каже, що приїхав дуба рубати. Вийшов до нього король.

— Хто такий? — питає.

— Я,— каже,—простий чоловік, да можу тобі скарб з-під дуба дістати.

— Ну,— король каже,— як дуба зрубаєш і скарб дістанеш, то я тобі півкоролівства відпишу і дочку мою за тебе віддам. Та як не зробиш за ніч — твоя голова з пліч!

От настала ніч, Степан пішов до того дуба, розв’язав торбинку-роботянку:

— Торбиночко-роботяночко, зрубай дуба, коріння повикорчовуй, скарб дістань!

Тут вийшли з торбинки слуги, взялися до роботи. А Степан ліг собі і спочиває. Ще й півночі не пройшло, а вже дуб зрубаний, коріння викорчуване і скарб витягнений. А слуги знов у торбинці поховалися. Королю не спиться, не терпиться. Встав удосвіта, вийшов на ґанок та й очам не повірив. Де стояв дуб, там яма глибока, а біля неї скрині величезні зі скарбами стоять.

Прокидається Степан, підходить до ґанку.

— Ось,— каже,— давно вже все зроблено!

— Справді, зроблено,— каже король.— Бери тепер за себе мою дочку!

А королівна вередує, не хоче:

— Чого це я маю за простого мужика, холопа йти?

— Нічого не вдієш,— каже король,— треба йти.

Взялися тут весілля гуляти. Вже й відгуляли. Відписує король Степану півкоролівства. А той і каже:

— Що мені півкоролівства?! У вас королівство мале, відпишіть мені все, а половини я не хочу!

— Не хочеш, то твоя воля, — каже король, — а тільки другої половини я не дам!

Вивів тоді Степан з конюшні коня Гівера, посадив жінку на нього, сам скочив та й каже:

— Бувайте здорові. Коли не хочете відписувати усього королівства, так я поїду з жінкою в іншу землю.

— Як тебе нести? — питає кінь Гівер.

— Неси поверх дерева!

Поніс кінь Гівер, тільки курява звилася. Несе день, несе другий, заніс аж до Чорного моря. Помчав понад Чорним морем, вже й землі ніде навколо не видно, скрізь тільки хвилі ходять. Коли ось камінь серед моря. Спустилися вони на той камінь відпочити. Степан здіймає з плеча торбу-самобранку.

— Торбочко-самобраночко, дай нам їсти й пити!

Тут стіл враз де не взявся: наїдки, напитки на столі, що королівна й в свого батька таких не бачила. Напилися, наїлися.

— Торбочко-самобраночко, уберись!

Все й прибралося вмить, не стало нічого. Полягали вони тоді на камені спати. Він заснув міцно, а вона тишком-нишком встала, торбинки обидві захопила та до коня Гівера. Тільки ногу в стремено поставила, а кінь одразу й питає:

— Куди тебе нести?

— Неси,— каже,— до мого батька!

І поніс її кінь, тільки й бачили! Виспався Степан, прокинувся, коли дивиться, нема ні коня, ні жінки, ні торбинки-самобранки, ані роботянки. Тільки чоботи лежать.

— Е,— каже він,— як чоботи тут, то ще не все пропало!

Узув чоботи та й пішов поверх води. Ішов, ішов аж дві доби, перейшов через море. Іде далі суходолом. Схотілося йому їсти. Бачить, стоїть кущ вишневий із ягодами. Він ягідку вирвав, кинув у рот і враз виріс у нього на голові величезний ріг. Вирвав другу ягідку, кинув у рот і виріс другий ріг.

— Гай-гай,— каже він,— як же мені з такими рогами жити?!

Коли дивиться, стоїть другий кущ, і на цьому теж ягід рясно.

— А що, — каже, — може, й ці покуштувати? Вже ж гірше не буде.

Вирвав з того куща ягідку, з’їв і спав один ріг. Вирвав другу, з’їв і другий ріг спав. Нарвав він тоді ягід із того й з того куща та й пішов у те королівство, де була його жінка. Як став підходити, сяк-так перебрався, щоб не впізнали, й пішов до королівського ґанку. Гукає:

— Кому ягоди!

Королівна почула, посилає служницю:

— Піди,— каже,— подивись, що воно за ягоди. У нас ще цвітуть, а десь, видно, вже поспіли.

Служниця вийшла, питає:

— Чи добрі ягоди та чи дорогі?

— Дорогі, та добрі.

— Почому?

— По карбованцю ягідка!

Служниця пішла, розповіла королівні. Королівна дала їй карбованців півсотні.

— На,— каже,— купи мені тих ягід.

Степан гроші взяв, ягоди віддав, а сам геть подався. От бере королівна ягідку й кидав у рот та відразу й другу, теж в рот. І раптом виросли в неї на голові два величезні роги. Кинулася королівна до дзеркала, глянула та як закричить з переляку! Збіглися слуги, прибіг король, жахнувся.

— Що це таке? Що ти їла?

А вона плаче й про ягоди розповідає.

— Не може того бути, — каже король, — щоб від ягід таке сталося. Ану, де ті ягоди?

Взяв та й вкинув і собі в рот ягоди. Тут зразу й в нього роги виросли! Злякався король, розгнівався, наказав швидше бігти та схопити того чоловіка, що ягоди продавав. Побігли солдати, шукали, шукали, нікого не знайшли. Що ж тепер робити? Як королю й королівні з такими рогами жити?!

Скликає король лікарів та знахарів, щоб оті роги зігнати. Поз’їжджалися лікарі та знахарі з усього королівства. Подивились-подивились, нічого не зроблять, не спадають роги. Посилає король гінців по чужих землях, оголошує: хто зможе роги зігнати, тому усе своє королівство відпише, аби тільки йому з дочкою такої бридоти позбутися. Поприїздили лікарі із чужих земель, як не мудрували, чим там не мазали — нічого не вдіють...

Королівна плаче-розливається, король лютує, а народ глузує та буриться:

— Нащо нам король із рогами? Не хочемо такого короля!

От приходить Степан до короля.

— Добридень,— каже,— тестенько, може, я вам допоможу?

— Ой, зятенько, допоможи! — каже король.— Відпишу тобі все королівство, аби такого лиха позбутися!

— Гаразд! — каже він і дає йому дві ягідки з того другого куща.

Тільки проковтнув їх король — вмить роги спали. А королівна плаче, благає:

— Чоловіче мій любий, дай же й мені!

— Ні,— він каже,— тобі не дам. Де ти мого коня Гівера діла?

— Живий твій кінь, у стайні стоїть. Пожалій мене, дай ягідку!

— А торбинки мої де?

— Цілі твої торбинки, віддам їх тобі. Порятуй мене!

— А не будеш більше мене кидати?

— Не буду до віку вічного!

Тут бере він ягідку і кидає їй у рот — враз один ріг спав. Вкинув другу — другий ріг спав. І стала королівна така, як і була.

— Ну, дивись, щоб ти знала, як чоловіка шанувати!

Почали вони тут радіти, мед-вино пити. Відписав король зятеві усе

1Інші варіанти цієї казки записані на Буковині і на Бойківщині. Герой казки зветься козак Мамарига. Саме такий заговолок є в тих казках. М. Зінчук.

королівство, і живуть в тому королівстві всі багаті та щасливі: нічого не

роблять і нічого не готують. Все за них торбинки роблять.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

231 (8130). Як Степанові ціле царство дісталось. СУС 566. Записано 2010 року. Смілянець Олександра Миронівна (1923). Кіровоградська область, Добровеличківський район, Вороб’ївка