Українські народні казки

Як Штефан став зятем короля

Українська народна казка Покуття

Був собі один чоловік та й мав сина Штефана. А той Штефан не хтів ні вчитися, ні якусь роботу робити. У карти грав, пив і більш нічого. Та й тато його нагнав з дому. — Іди, — каже, — мені такого сина не треба. Подивишся, як люди жиють, тоді прийдеш до мене. А як не прийдеш, то й не треба.

Ішов він лісом та й ляг на спочинок. Дивиться на траву, а там бджоли літають. Так живо увихаються. Подивився він на ті бджоли та й думає: «Йой, яка бджола маленька, а так пантрує, так пилує робити, аби щось мала. А в мене такі руки теньґі, і я нічого не роблю». І пішов він служити.

Служив він у якогось пана цілий рік, а пан його бив та й їсти не давав. І заробив він у того пана за рік лиш сорочку та й портяниці. Та й пішов він від того пана. Видить, що в склепі рахують гроші, та й думає: «Я два роки вчився в гімназії. Ану наймуся я тут. Може, я буду вміти торгувати?» Та й наймився там за продавця. Зголосився, що він уміє торгувати, та й той пан його наймив. І він так продавав, що пан йому підвищив плату і став посилати його за границю за марфою. Та й їхав він п’ять разів. А шестий раз поїхав, приїхав на станцію і пішов вечеряти. Довечеряв, вийшов надвір і причувається йому, що хтось кричить: «Рятуйте мене! Хто мене порятує, то буде мати від мого тата великі гроші!» Він біжить на той крик і кричить: — Хлопці, за мною!

А там нікого не було, лиш він сам. Прибігає туди, а в корчах королівська дочка. Її вкрали розбійники і туди затягнули. А межи ними був той, що хотів її брати, а король не давав, бо він був збуй великий. Вчули розбійники, що він біжить і кричить, та й повтікали, а її лишили. Одежу з неї вхопили, а її лишили голу. Він зняв з себе куртку, обгорнув її та й повів на станцію. Та й вона там почекала, і він приніс їй одяг.

І вже він не йшов за товаром, а вернувся з нею додому. І лишив її дома та й поїхав за марфою. Вона лишилася на квартирі, а він поїхав.

Іде він і дивиться, а на станціях скрізь королівські таблиці вибиті: де би хто найшов королівську доньку, то як буде нежонатий, з нею одружиться, а як жонатий, то король дасть ’му за доньку великі гроші. Поїхав він за марфою та й марфу відіслав поштою, а сам поїхав до короля і сказав, що дочка є.

—...Але ми вже, — каже, — одружилися.

— Най буде, — сказав король, — лиш би ти її привів сюди.

Він сказав, що вернеться та й приведе.

Як він їхав шифою від короля додому, здибався він з молодими хлопцями. Вони питаються, куди він ходив. А він сказав їм, що їздив до короля зголоситися, що найшов його доньку та й з нею одружився. Та й ще трохи проїхали вони, а той другий сказав, що він упрів, та й втворив у шифі вікно. І ще трохи проїхали, та й той трутив Штефана через вікно. Та й Штефан ся втопив. А той, що його втопив, поїхав у то село, щоби розізнати все про короля і його доньку. Розізнав усе та й повіз доньку до короля. А це був той самий збуй, що її в корчі затягнув.

Привіз він доньку до короля, а вона сказала королеви потиху, що це не Штефан, не її чоловік. Він перебрався, але вона все одно його пізнала.

А Штефан не втопився, а доплив до берега. Він попав у другу область і там знов став торгувати в склепі.

А король сказав, що як збуй їй не чоловік, то йому не платить і доньку свою йому не дає. Але донька сказала, що як він збудує таку церкву, як вона хоче, то піде за него. І він спровадив майстрів і починає будувати церкву. І король дає на церкву гроші.

А Штефан почув про це і зголосився, що він буде будувати церкву. І намастився глиною, вапном, аби його не пізнали ні король, ні його донька.

А той уже збудував церкву. Вона ввійшла до тої церкви, і їй не сподобалося.

Штефан нічого не мурував, лиш прийшов до тої церкви і вирубав у ній дванадцять таблиць. І там він написав, як він з дому пішов, як служив, як марфу возив. Усе написав, а напослідку підписав: «Твій муж Штефан». А вона зайшла, відразу ті слова прочитала — «твій муж Штефан» — та й ув’яла. Упала й нічого не пам’ятала. А він підоймив її та й каже:

— Вставай, нема коли довго лежати, бо зараз прийде той, що топить і рабує.

Жінка встала, і пішли вони обоє додому, і про все сповістили короля. І як той розбійник прийшов, король сказав його вбити.

А відтак поїхали вони в гості до його родичів. Аби вони знали, що їх син не який-небудь.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Снятин, Снятинського району, Івано-Франківської області
10 жовтня 1986 року
Оповідач: Петращук Катерина Михайлівна (1922)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.