Як брат сестру покарав

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Померла в одного чоловіка жінка. Як залишився він самотнім, то вдруге не оженився, а жив з двома дітьми. Коли вже час було дітям із людьми рівнятися — дочці заміж виходити, а синові женитися, батько захворів. Покликав дітей і сказав:

— Ми тепер, слава Богу, багаті. Я не хотів, аби наш маєток розшарпували, і тому не брав другої жінки. То й вам кажу: не женися, сину, і ти, дочко, заміж не виходь, а господарюйте вдвох, і все буде вашим. За непослух буду вам мстити і по-смерті.

І з тими словами вмер. Поховали син і донька батька, поплакали, але час робить своє, довелося Йванові думати про одруження. Мав він уже двадцять чотири роки. Про бідну не хотів і думати, знайшов собі багачку.

Відгуляли весілля і живуть собі. Нажили синочка, назвали Івасем. Хлопчик вродливий, кучерявий. Дуже любив батько свого сина, пишався, що схожий на нього, але й про сестру не забув. Думає він, що час би сестру одружити. А жінка тим часом своє думає. Раз вона й каже:

— Якби ми позбулися Ганни, то весь маєток дістався би нашому синові.

— Чи ти з глузду з’їхала, що таке городиш? Та ти смієш намовляти, аби я рідну сестру життя позбавив?

Бачить жінка, що її слова розсердили чоловіка, та й вибріхується.

— Що ти, чоловіче, жартів не розумієш? Минуло ще півроку, а вона все про своє думає.

Одного разу збирається Іван до міста і, прощаючись, каже до жінки та сестри:

— Попідмітайте та попідгрібайте солому до соломи, дрова до дров, а гній до гною, бо ось-ось випаде сніг, і все мусить бути в порядку.

Ганна порається на вулиці, а Марія варить їжу.

— Ганно! — кличе Марія братову,— ходи-но сюди, покрутиш точило, ніж такий тупий, що не можу навіть тіста врізати.

Поточила ножа, і Ганна пішла знову по своїй роботі, а Марія положила сина у ліжечко і встромила ножа у груди та малому. Накрила дитя рядном, а сама вийшла на подвір’я і каже:

— Іди, небого, до хати й довари обід, бо в мене вже голова болить від пари.

Пішла Ганна до хати, а Марія ще й наказує:

— До другої кімнати не заглядай, бо там дитина спить.

Ввечері приїхав Іван з міста і хвалить дружину, що вона порядок на подвір’ї зробила.

— Я вже втомилася біля того варива, то ми мінялися з Ганнусею, — розповідає жінка.

Увійшли до хати. Виймає він подарунки для сестри.

— Я тобі, сестро, хустку купив, бо скоро свята.

Втішилася сестра, подякувала за дарунок.

— А синок де?

— Спить у другій кімнаті,— відповідає дружина.

— Давно спить?

— Та давно.

— То вже мав виспатися. Бо і йому я подаруночки приніс.

Підійшов до ліжечка, відкинув рядно, аж синок мертвий, і ніж стирчить

із груденят. Ще й не отямився, як Марія почала заводити:

— Ой, що я наробила! Залишила гадюку в хаті, аби дитину мою зарізала!

Збіглися люди, а бідна Ганнуся лише руки заломила і стоїть безмовна.

— Гадино,— каже Іван,— взяла ти життя в мого сина.

Клянеться Ганна, на коліна падає, Богом присягається, та Іван і слухати не хоче. Побіг до конюшні, запряг коні, сокиру за пояс.

— Лізь на віз! — наказав Ганні.

Ледве вилізла сестра на воза, плаче, побивається, та даремне. Заїхали у дрімучий ліс. Зупинив Іван коней коло здоровенного пня, зліз із воза і сестрі наказав злізти.

— Не винна я, братику, хай мене Бог покарає,— просить Ганна.

Впала на коліна і ноги братові обнімає.

— Не покарав тебе Бог, так я покараю. Признавайся, котрою рукою сина мого убила?

Ще дужче заридала Ганна, а Іван схопив її праву руку, положив на пень і відрубав до кисті.

— Кажи тепер, котрою рукою сина мого убила?

Плаче сестра, проситься від брата, а він схопив другу руку і теж відрубав. Тоді зняв із сестри вбрання і так лишив.

Стоїть Ганна гола на морозі, кров тече з обрубків, і нізвідки помочі чекати.

Захотілось їй води напитися. Почула, що в долині потічок дзюрчить. Спустилася до потічка, але не може на руки обпертися, аби напитися, ні в пригорщі води не набере. Рушила вона за струмком, дійшла до глибшого місця, забрела і, нахилившись, напилася. Тут побачила над потічком старезного дуба. Вода промила його коріння, і там є велика печера.

Вийшла з води і полізла у печеру. «Тут хоч спокійно помру»,— подумала.

А там якась звірина гніздилася. Дівчина лягла в це тепле місце і чекає смерті. Пробула вона три дні голодна, хвора і гола, а смерть не приходить.

З близького села надійшов сюди із собакою молодий мисливець. Його собака занюхав кров, довів господаря до тієї печери і почав гавкати.

— Бери! — наказав мисливець, і собака поповз усередину.

Приповз до дівчини, а вона слабим голосом проганяє:

— Марш! Що тобі треба?

Мисливець чекав, чекав на звіра, а коли почув людський голос, гукає:

— Хто там є, хай виходить!

— Не можу я вилізти,— озвалася слабим голосом Ганна.

Скинув хлопець кожуха і протиснувся у печеру.

— Ти хто така? — спитав, коли побачив дівчину.

— Я каліка без рук. Якщо будете мене виносити звідси, то обережно беріть, бо дуже болять мої рани.

Взяв обережно її на руки і виніс на світ. Як побачив її красу, то очам своїм не повірив. Одяг дівчину в свій кожух і питає:

— Ти, певно, голодна?

— Я вже чотири дні не їла і не пила.

Добув із торби свій обід і нагодував її. З листочків зробив чашечку і води приніс. Як напилася, то й почала краще себе почувати. Наказав псові мисливець вартувати, аби хто не образив її, а сам майнув додому:

— Батьку, допоможіть мені коней запрягти, — просить.

— Навіщо?

— Їду до лісу по наречену.

Зажурилася мати.

— Ой, казала я тобі, чоловіче, що з нашого одинака доброго нічого не вийде. Певне, якась лісова чарівниця щось йому зробила.

— Та вже що буде, те буде, — відповідає батько.

А він запряг коней і до матері.

— Давайте свою нову спідницю, сорочку, хустинку, чоботи, бо вона гола.

Заплакала мати, а він коней батогом і до Ганни. Одяг він дівчину, посадив на воза і привозить додому. Подивилися батьки, що гарна невістка, та що з того, коли без рук. А син на те:

— Якщо вам не до душі, мамо, що вона каліка, то знайте, що мої руки — то її руки. Я її одягну і роздягну. А маєтку і так мені не треба, бо ми багаті.

Та минув рік, другий, а на третій кличуть мисливця до війська. Він і каже батькам:

— Може, не захочете одягати та роздягати мою дружину, то я найму служницю.

— Вона наша невістка, і не скривдимо її, — пообіцяли батьки.

Поїхав мисливець. Минуло небагато часу, і Ганнуся народила сина. Написали до війська листа, передали поштареві та й чекають, що молодий батько приїде хоч подивитися на свого синочка.

А по сусідству жив багатий господар. Він дуже хотів, аби мисливець сватав у них дочку, а коли той узяв собі каліку, вирішив помститися. Побачив, що листа передали на пошту, то й кличе поштаря:

— Повертай у гості, Гавриле, ти і родич нам, а чомусь дім наш обминаєш.

Зайшов поштар, слово за словом, чарка за чаркою, а господар майже не п’є, а поштареві підливає. Сп’янів Гаврило і заснув.

Господар собі тоді до торби. Витяг листа, що сусід до сина написав, порвав його і кинув у піч, а написав і кинув поштареві у торбу другого.

Через деякий час одержує бідний солдат листа, а там написано, що дружина народила сову — не сову, дитину— не дитину, а щось таке, як опудало. І носате, і окате, і горбате. Засумував, задумався, але відписав так: «Дорогі родичі. Ви пишете, що дитина моя дуже негарна. Яка вже є, хай росте. Я приїду і побачу, яке воно».

Несе поштар листа батькам, а сусід перестріває і просить зайти.

— Не маю часу, бо сусідам листа несу, — каже поштар.

— Ей, Гавриле, що в торбі, те буде у людей,— упрошує чоловік.

Завів гостя до хати, почастував горілкою. Листоноша заснув, а господар до торби. Спалив листа і написав за мисливця другого. Що не хоче він ні дитини, ні дружини-каліки, знайшов собі другу, і хай краще Ганна забирається. Бо як не забереться, то зробить смерть і їй, і дитині.

Як прочитали Ганні листа, залилася вона гіркими сльозами.

— Народилася я нещасною, нещасною і помру,— сказала.— Не хочу, аби дитина через мене загинула, допоможіть зібратися, і піду світ за очі.

Свекор і свекруха допомогли Ганні, прив’язали їй дитину на плечах. Попрощалася невістка і пішла. Йшла не день і не два. Зустрінеться їй перехожий, попросить вона дитину переповити та й прив’язати на плечах і далі йде. Випросить десь шматок хліба, то дитині дасть, а сама голодує. Вже не одяг, а лахміття на ній, але мати-матір’ю — не кидає дитину.

Минав час. Виріс хлопчик із пеленок, навчився ходити. Вже і хустку матері зав’яже, і розв’яже, і косу розчеше. Бідна мати тішиться, бо хоч маленькі рученята, але свої. Так пережили, як не жили, сім літ. А тим часом чоловік Ганни відслужив і приїхав додому. Як спитав батьків про Ганну і сина, то й зрозуміти не міг нічого.

— Та хіба ти забув? — питає батько. — Сам писав, що як застанеш її вдома, то вб’єш і її, і дитину.

Принесли й показали листа. Прочитав він і спокою собі не знаходить.

— Не моя рука це писала, — каже. — Піду і я у світ, Ганнусю шукати.

Пішов, людей розпитував, але за Ганною і слід пропав. Ганну із семилітнім сином тим часом узяв до себе один лікар. Побачив, коли вона просила милостиню, пошкодував дитину, а що був безрідним, то сказав:

— Слухай, небого, продай мені дитину. Я безрідний, а так буду хоч

мати якусь надію.

Заплакала гірко мати:

— Ой, не віднімайте у мене рук. Одні вороги відібрали, а другі ви хочете. Вони годують і одягають мене.

— Та зрозумій, що я тебе не прожену з дому. Як надокучить, бо ти звикла по світі мандрувати, то візьмеш грошей і підеш собі, а син буде вчитися.

Почала Ганнуся жити в світлицях лікаревих. Був той лікар добрим майстром і зробив для неї протези. Та такі, як живі руки.

Одного разу Ганна вийшла за місто, де стояли цигани. Пішла до одного шатра, аби поворожили їй. Побачив її тут молодий кучерявий циган. Сподобалася, і вже кроку ступити їй не дає:

— Чи вільне твоє серце, красуне? — питає.

— Я заміжня, але чоловік зрікся мене. Якщо знайде, то буду з ним жити, бо люблю його.

— Живи зі мною.

— Та навіщо тобі, цигане, каліка?

І Ганна показала протези.

— Не треба мені твоїх рук, — каже циган. — Я тебе і погодую, і одягну. Цигани на полі не працюють, а на возі будеш їздити.

Не хотіла Ганнуся, але цигани хитрі люди і таки підмовили її їхати з ними.

А чоловік усе її шукає, вже й коня собі купив, бо пішки не має сили ходити. І ось приїхав він до села, де зупинилися ті цигани. «Піду, — думає, — до них. Цигани — мандрівні люди, то може щось чули про Ганну».

З конем не йде, бо знає, що можуть цигани видурити, то залишив у одного господаря. Неголений, обірваний, нужденний, прийшов до циганського шатра і занімів, бо упізнав свою дружину. Але ні, дружина була без рук, а ця гарна циганка руки на колінах зложила.

Не наважився питати про неї і так простояв від обіду до вечора. Переночував у того господаря, що коня в нього залишив, а вранці знову пішов до циганів. Але знову нікому ні слова не сказав. А цигани зійшлися на раду. Один з них і каже:

— Вже два дні підряд якийсь чоловік приходить до нашого табору і дивиться на шатро. Це, напевне, злодій або розбійник.

Вирішили, що завтра, якщо він прийде, затягнуть його до шатра і вб’ють. Вранці всі цигани розійшлися по селу, а він до шатра — просто до Ганни.

— Хочу, аби ви поворожили мені, — сказав.

Впізнала Ганна чоловіка, але не видала себе, відповіла так, ніби нічого й не сталося.

— На карти, помішай їх і клади.

Зробив чоловік, як вона сказала, і слухає.

— Був у тебе брат, — розповідає циганка, — але помер. Ти мисливцем блукав по лісах і одного разу в печері .знайшов дівчину без рук, яка стала твоєю дружиною. Потім ти пішов до війська, а вона народила тобі красивого сина, якого ти не бачив, бо ні його, ні жінки не застав удома. Скажи, що би ти зробив, коли б їх зустрів?

— Хоч би побачити,— озвався чоловік.

— Чи не гадаєш їм щось погане вчинити?

— Як можу зробити їм щось погане, коли вони нічим не завинили?

І розповів про листи.

— Якщо так, то я і є твоя жінка.

Бачить Ганна, що чоловік і вірить, і не вірить, а найбільше з недовір’ям поглядає на її руки. Тоді натиснула на пружини, і рука штучна відпала.

— Ганнусю! Скільки років я шукав тебе. І ось де знайшов.

Тим часом почали вертатися з села цигани.

— Оце мій муж, — каже вона молодому циганові. — Я тобі казала, що коли муж знайде мене, то я покину ваш табір.

Не хотів, циган відпустити її, то мусили піти в суд і там присудили жінку чоловікові.

Прийшли разом до того лікаря, де був їхній син. Почали дякувати панові, а він каже:

— Нема дурних. Я його стільки вчив, годував, аби мав при кому померти.

І ще раз мусили справу до суду передавати, і суд присудив батькам багато грошей заплатити.

— Де ми візьмемо такі гроші? — бідкалися.

І надумали піти першим ділом до Ганниного брата. Прийшли, а брат городить плота.

— Нічого не говори, а я буду по-циганськи ворожити, — каже Ганна чоловікові.

Прийшла, привіталася.

— Дай, господарю, — каже вона, — кусник хліба, буду тобі всю правду казати, що з тобою було, що з тобою буде, що з тобою є.

— Іди до чорта, дармоїдко, — відмахнувся брат, — на хліб нема кому робити, а їсти є кому!

— Дай, господарю, я голодна, муж голодний.

Вибігла жінка.

— Іване, хай би поворожила.

— Господине, дай кусник хліба, буду всю правду казати.

Винесла господиня кусник хліба, і Ганна почала говорити.

— Батьки твої померли, — каже братові. — Була ще у тебе сестра Ганнуся. А де вона?

— Померла, — тільки й сказав брат.

— Кажеш, що померла. А карти кажуть, що ти їй руки відрубав і в лісі так залишив.

Розсердився брат, вхопив за плечі ворожбитку і виганяє:

— Марш, циганко, зі своїм циганом з мого двора і не наговорюй на чоловіка.

Та ворожбитка й не думала йти.

— Як хочеш знати, хто я, то зараз будеш знати. Я твоя сестра.

І показала йому обрубки.

— Впізнаєш? Не хочу нічого, ні суду над вами, ні смерті, хочу лише свою половину маєтку, що батько залишив.

Мусив брат продати півмаєтку і віддати сестрі гроші. Як прийшли чоловік і жінка за своїм сином, лікар сказав:

— Я грошей ваших не хочу і сина не віддам. Залишайтеся в моїм домі і буду при вас віка доживати.

Живуть вони разом, а син Івась росте. Вже й парубком став, кажуть йому женитися, а Івась у відповідь:

— Та вже б женився, але нема кого у свати брати.

— Іване, а пішов би ти до того діда, що казок багато знає, йому пасує сватом бути, — каже мати.

Приходять до мене:

— Здорові були, діду!

— Будьте і ви здорові! Сідайте.

— Знаєте що? Ми прийшли зі своїм сином до вас. Ви нам мусите допомогти. Шукаємо свата. Нам сказали, що із вас був би добрий сват. Знаєте куди зайти, а звідки вийти.

Я зібрався і за ними пошкандибав. Йдемо до дівчини. Йду я, як старший сват, першим. У двері стук і стук! Входимо.

— Доброго дня!

— Здоровенькі були!

— Ми не самі прийшли, починаю, — а пригнало нас добро до вас. Хочемо вам сказати, що вашу доньку думаємо Івасеві за жінку взяти. Будьте ласкаві, не відмовте нам, аби не пішла погана слава. Думаємо остатися сватами не лише на нині, а раз назавжди.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

167 (5355). Як брат сестру покарав. СУС 70G. Записано 2008 року. Пархоменко Любов Дмитрівна. Черкаська область, Золотоніський район, Золотоноша