Українські народні казки

Як брати на роботу йшли

Українська народна казка Гуцульщини

Було в ґазди три хлопці. Два старші близнюки були і добрі хлопці, а менший недолугий був, дурненький. Росли близнюки, росли і виросли на парубки й пішли до війська. Служили в одній частині. Разом їх узяли і разом пустили. Вийшли вони додому і кажуть батькам своїм:

— Ми разом народилися і разом хочем женитися. Тато сказав:

— Я вам не бороню женитися, але на це треба грошей. Корови продавати вам на весілля не буду, бо треба вам обом дати по корові й по парі овець. Та треба й собі щось лишити. Як женити вас, то треба грошей на попа, на горівку, на кухарку. Ви дужі-здорові, ідіть заробіть грошей та й буду вас женити. Та й мундуру вам треба нового, то заробіть собі.

Хлопці зачали шукати роботи, питати, де би можна заробити. Роботи доста є, але вони хочуть такої роботи, щоби гроші були. А то все денькові роботи *. А тут прийшов якийсь чоловік здалеку шукати бутинарів *. Та й попросив той чоловік, аби віт * викричав коло церкви, хто хоче в бутин * іти. Як хоче хто, то най підійде до того чоловіка договоритися. Та й підійшли ті два брати та й більше людей. Бо кожному грошей треба. Договорилися вони з тим чоловіком, але то треба було дуже далеко йти, два дни ходу. А машин тоді не було, лиш колії * були.

Дав той чоловік їм грошей на дорогу та й вони прийшли додому. Сказали мамі, щоби пекла хліба й до хліба, приготувала чисте шмаття, бо йдуть у дорогу. Мама понапікала, налагодила сорочки. Хлопці зачали збиратися в дорогу. Беруть з собою сокири, пили, горшки до варі *, постелі якісь — все, що треба. А той дурненький пішов на під *, здоймив ступу, узяв її на плечі та й за ними. Вони скричали:

— Куди ж ти йдеш? Ми тобі не дамо в дорозі їсти, бо ти їди не несеш, а лиш ступу. Куди йдеш?

— Я йду грошей заробити, як і ви.

— Що ти заробиш ступою?

— Ви будете рубати смеріччя, а я буду шишки товкти в ступі. Та й будуть у мене побережники * купувати насіння, та й будуть гроші.

— Не можна йти! Треба дєдеви * й мамі помагати дома! Скричали вони на дєдю й маму, щоб не пускали дурного, але той уже далеко попереду був. Дєдя кричить, мама кричить:

— Вертайся, не йди нікуди!

То просять його, то тікають. Але з таким нема що говорити — не послухав, пішов. Кажуть дєдя й мама хлопцям:

— То най він іде. Побуде там з тиждень, і його закортить додому, і він прийде. Перекажете через него, як ви там робите і жиєте. Але дивіться, аби ви його не потеряли *, аби він не блукав десь світом.

Пішли вони в ту дорогу. А то літо, тепло. Несуть вони свої тертіли * і важко їм. Як є підвода, під’їдеш, нема — неси, Ішли вони, йшли, заходять у великий ліс. Камеральний * ліс, давній-прадавній. Ідуть вони тим лісом та й ідуть. А в лісі звірі всякі: вовки, дикі свині, серни. Зачав робитися вечір. Увійшли чотири-п’ять кілометрів, ніч темна робиться в лісі. Не бізують * вони ні вернутися, ні ліс перейти. Ідуть так скоро, що з них шум іде.

Прийшли до одної ялиці, такої широкої, як парасоля. А там ватрище *, коняки *.

— Видко, тут подорожні ночують. Ночуймо й ми тут. Оден каже:

— Я йду водички зачерпну в поточинці, а ви назбирайте дров. Та накладемо ватру і будемо спати. На ватру звір не піде.

Той пішов по воду, ці два дрова збирають. Кладуть ватру. Наклали дров фест * та до кишені — кресала нема. Забули кресало. Зажурилися вони.

— Що тепер будемо робити, як межи звірями жити? Лізьмо на цю ялицю. Ніч мала, та й пересидимо.

Повечеряли та й полізли в ялицю.

— А рано підемо десь на село та й заснемо трошки. Витягли вони на ялицю свою тертілу. А той тягне й ступу туди. Вони тікають:

— Нащо тобі твої ступи?! А той таки не слухає.

Дивляться вони з ялиці, а то в лісі ватерка горить. Таки близенько, почерез горбок. Пару кроків перейти. Каже оден з братів:

— Йдім дістанемо вогню та накладемо ватру. Та й будемо спати. А тут не заснеш.

Оден побіг туди, дивиться, а то дикі люди наклали ватру. Він приходить до них та й хоче тої ватри взяти. А оден дикий чоловік умів говорити по-нашому, десь навчився в бутинарів. Каже він:

— Що ти, хлопче, хочеш?

— Хочу, — каже, — вогню взяти.

— Як скажеш байку-небилицю, щоб у ній правди не було, то дам тобі вогню. А не скажеш, то я хребтом тобі ремінь викрою.

А. він каже:

— Та де я це знаю? Та я навіть не чув таку байку.

А дикий чоловік взяв букурію * та й вибив його. І той утік без вогню. Приходить, а тоти питають:

— Є ватра?

— Та де! Там люди дикі. Нічого не розуміють.

— То було тобі головню взяти та й тікати.

— Не взяв я. Іди ти, може, озмеш *.

Та й другий таке саме погостив, як і той. Прийшов та й розказує цим:

— Він, — каже, — мене вибив, і я ледве втік.

— Він, — каже той перший, — і мене вибив.

— То чого ж ти се мені не казав?

— Бо я хотів, аби й ти так погостив. А той дурненький каже з ялиці:

— Чого ви такі дурні? Та вам було лиш головню вхопити з ватри та й утечи. Іду я.

Він хоче йти, а вони не пускають. Кажуть:

— Вони тебе ймуть там, спечуть та й з’їдять. То дикі люди.

А він таки не хотів це чути, лиш вирвався від них. Таки пішов. Узяв собі поліно, прийшов там та й верг то поліно у ватру. А той дикий каже:

— Чого ти хочеш?

— Я своє поліно забираю і йду, — каже він. А той каже:

— Як не скажеш байку-небилицю, то я тобі ремінь хребтом викрою.

— Я байку-небилицю говорю враз *, — говорить хлопець. Він так сказав, бо він був від цего. Каже:

— Буду я казати байку-небилицю. А якби ти мені сказав, що я брешу, то я тобі викрою хребтом ремінь, — каже він тому дикому.

І дикий сказав, що не буде казати «брешеш». Каже хлопець:

— Мама була мною груба * і вже тут-не-тут мала мене родити, а маму закортіло їсти птахів. Шпаків, що в дуплах виводяться. А нас у мами було семеро дітей, але я був найцікавіший *. Та й кажу я мамі:

— Я вже біжу.

Та й побіг. Але я нагадав, що в нас є кобила. Якби я сів на кобилу, то би сходив май * борше *. Імив * я кобилу, сів на неї та й ґальо́п. Бігла, бігла кобила та й стала. Чого стала? Я подивився — у кобили заду нема. Перед є, а зад десь лишився. Силяю я той перед до верби і йду шукати заду. А той зад заліз бабі у підміт * та й їсть крижевки *. Я пішов крадьки, аби мене баба не била в капусті. Хочу якось вигулити * той зад. Вигулив я його, привів до переда, нарубав верби, наробив плішок *, тиблів *. Та збив я кобилу, звертів, сплішив,

і кобила стала ще ліпша, як була. Сів я на кобилу, їхаю далі. Бо треба мамі шпаків принести. Їхаю я тою кобилою, їхаю, а кобила знов стала. Я думав, кобила заслабла. Я обернувся назад. А то сира верба у живій кобилі приймилася. Та й виросла аж до неба. Я думаю: «Що робити?» Верба запрутила кобилу в небі, і кобила не годна йти. Але я нагадав, що колись я в бога служив. Гадаю я собі: «Вилізу я цею вербою до бога. Бог мені заплатив за те, що я служив, але того разу ще постоли мені не додав, бо не мав відки. Як бог забув, то я йому нагадаю, і він мені дасть постоли».

Вилізаю я тою вербою на небо, отворяю двері, а святі гречку молотять. Я запитав у них: «Є бог дома?» Кажуть: «Лише прийшов». А я запитав: «На котрім номері бог?» Вони мені сказали: «Як ти письменний, то прочитай десятий номер, а як неписьменний, то рахуй десяті двері». А я кажу: «Я письменний».

Прийшов я до десятих дверей, отворив — бог є дома, Я спитав: «Знаєте, Господи, чого я до Вас прийшов?» — «Та знаю, сараку, ти за постільцями прийшов. Я тобі, — каже, — другим разом подам, бо тепер я не маю відки. Я нічого не різав, нічого не лупив *. Другим разом подам тобі».

І я пішов відти. Прийшов до дверей, подивився вниз. А сонце дуже гріло, і верба всохла, і кобила пішла. Я питаю в святих: «Мені треба злізти. Що я тепер маю робити?» А вони кажуть: «Будеш з нами гречку молотити. Лишайся тут». — «Та як я маю тут лишатися? Та я мушу ще на світ народитися. Бо мене мама ще не народила. Я мушу їй шпаків принести». — «Та що ми тобі порадимо? Хіба би дали тобі полови, аби ти зсукав собі курмей * та й спустився».

Помогли вони мені. Насукали ми курмеїв, і зачав я спускатися. Спустився до середини світу, а там не стало курмея. Надумав я згори рубати його, а вдолині надточувати.

Надточив я курмей, спустився на землю і йду шукати того бука, де я маю шпаків набрати. Найшов я чотири буки. Слухаю в однім, чи не цівкають шпаки, ба в другім, а в третім найшов їх. Дивлюся, є дупло, але дуже мале. Пхаю палець — не лізе, пхаю руку — не лізе, пхаю ногу — і нога не лізе. Тоді я запхав голову та й поволі вліз весь. Вліз та й набрав повну пазуху шпаків. Зачав вилазити, а дупло заросло, нема як вилізти. Не маю що робити, беру сокиру, прорубую дупло та й вилажу. Поки я виліз, усі шпаки вилетіли з пазухи. Вони летять, а я за ними біжу. А там чистили люди толоки * та й палили ватри. Лім * палили. Сіли шпаки в ту ватру та й печуться. Я забігаю то відци *, то відти, щоб вони мене не пізнали, щоб не знали, що то вони в пазусі були. Верг я сокиру, убив четверо шпаченят, у пазуху їх та й до мами. Прийшов та й кажу: «Мамо, приніс я вам шпаченята. Вже готові, спечені. Лиш зарубуйте по однім та й їжте».

Мама наїлася шпаченят та й тоді мене народила. Та й каже: «Богу дякувати, народився здоровий. Тепер іди за кумами, аби тебе охрестити».

Я хочу йти до тих людей, що за водою. То дуже добрі люди, і я би тих людей хотів.

Каже мама: «Йди». Пішов я за тими кумами, дійшов до ріки. Треба сідати на човен, переїхати воду. Прийшов я там — керманичі є, а човна нема. Кажу керманичам: «Що ви тут робите? Чим я маю переправитися на той бік?» Керманичі кажуть: «Човна ми не маємо, бо човен у ремонті». — «Ну а чого ви тут?» — «Ми тут чекаємо. Може, хтось пустить згори човен, а ми злапаємо». Кажу я: «Я маю матеріал.» — «Та який же ти матеріал маєш?» — «В мене хата зліплена з воску, дах укритий медом. Ми відрубаємо кавалок хати і зробимо човен. Воском ліпимо, медом мастимо...»

А той дикун каже:

— Шлях би тебе трафив *! Хто тебе так навчив брехати?

А той вибив дикуна букурією, ухопив головню та й собі пішов. Приходить та й каже браттям:

— Маєте ватру. Ади *, ви не принесли, а я таки приніс. Браття позлазили з тої ялиці, наклали ватру, гріються та й уже хотять лягати спати.

Чують вони, здалеку йдуть опришки *. А то давно ходили такі опришки, що рабували дідичів *, забирали вбрання файне, солонину *, мед. Каже оден брат:

— Тікаймо в цю ялицю, бо йдуть опришки, можуть нас убити. Вилізли вони в ту ялицю. Та й приїхали опришки. Кіньми, фірами * приїхали. Та й повернули до тої ялиці, бо там ватра горіла. Дали коням їсти, а сами пішли до ватри грітися, та, може, й ночувати. І поставили собі кулешу варити. А ті на ялиці сидять. А той дурний каже браттям:

— Я вже не годен цю ступу тримати. Мені вже руки зів’яли *. Браття його просять, сараки, щоб він не пускав ступу.

— Тримай її, бо вони нас поб’ють усіх.

А він узяв та й пустив ступу згори. А вона як полетіла, як зачала лускати та гриміти в гілляках. А опришки гадали, що то дідько паде на них згори. Та як зачали тікати! Лишили коні, лишили фіри. А дурний каже:

— Сідаймо на фіри та й тікаймо додому.

Та й сіли вони на фіри та й поїхали додому. Приїхали, поженилися та ще й тепер ґаздують.

* Денько́ві роботи, деньки́ — поденні роботи.

* Бутина́р — лісоруб.

* Віт — війт, сільський староста.

* Бу́тин — лісорозробка.

* Ко́лія — тут: залізниця.

* Ва́ря — варена страва.

* Під (род.відм. поду) — горище.

* Побережни́к — лісник.

* Дє́дя — тато, батько.

* Потеря́ти — тут: загубити.

* Терті́ла — вантаж, мішок з вантажем на плечах.

* Камера́льний — тут: державний.

* Бізува́ти (бірува́ти) — могти, бути спроможним.

* Ва́трище — місце, де горіла ватра.

* Коняки́ — кінський послід.

* Фест — тут: багато.

* Букурі́я — ремінь для биття.

* О́змеш — візьмеш.

* Враз — постійно, весь час.

* Гру́ба — тут: вагітна.

* Ціка́вий — тут: працьовитий, справний, енергійний, жвавий.

* Май — уживається для позначення вищого ступеня явища.

* Бо́рзо, бо́рше — швидко, швидше.

* Імити, їмити, ймити — спіймати, зловити.

* Підмі́т — невелика господарська прибудова.

* Криже́вка (крижа́вка) — головка капусти.

* Ви́гулити — виманити звідкись.

* Плі́шка — невеликий клин.

* Ти́бель — дерев’яний цвях, кілочок.

* Шлях би трафив — лайка, побажання наглої смерті.

* Ади́ — глянь, дивись, бачиш.

* Опри́шок — 1) народний месник у Галичині, на Закарпатті й Буковині; 2) розбійник, злодій; бешкетник.

* Ді́дич — поміщик, великий землевласник.

* Солони́на — сало.

* Фі́ра — тут: віз.

* Зів’ясти — тут: утратити міць, втомитися.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Яворів, Косівського району, Івано-Франківської області
5 грудня 1983 року
Оповідач: Рибчук Анна Петрівна (1909 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.