Українські народні казки

Як було врятовано дівчину

Українська народна казка Гуцульщини

Був у однім селі удовець. Мав хатину, а дітей він не мав. Рідко відвідував він свою хату, а більше ходив село від села. І так далеко зайшов, що дійшов аж до моря. Кортіло його то море перейти, але не було чим. Сперся він коло одного палацу, що стояв близько моря. Та й прийшов перед порога палацу. Сів собі на камінне крісло, що стояло при стіні палацу, та й чекає, хто вийде з дверей. Чекав собі від рана до вечора, і ніхто не виходив. А в палаці були люди. Аж нараз виходить дуже файна дівчина. Страшно задивувалася, як уздріла чоловіка, що сидить на кріслі.

— Відки ти, чоловіче, взявся? Чи ти з неба впав, чи тебе вітер приніс? Я вже тут жию дванадцять років і ще не виділа ні одного чоловіка.

А той чоловік каже:

— Я з далекого краю. Я вже рани великі на ногах набив, поки до вашого двору дійшов. Будьте добрі, панночко, не проженіть мене відци. Мені вже й харчів не стало. Я голоден, як пес.

Каже панєнка:

— Чоловіче добрий, я принесу тобі їсти, але тут би ти не їв і щоб тебе ніхто тут не видів. Іди собі в ту хащу. Бо в мене є чоловік, називається Сироїд, він тебе знищить. Він пішов на лови в темні ліси. Сироїд ходить по містах і селах. Він перемінюється з чоловіка на голуба, на кугута, на кота, на пса. Він мене заманив з невеликого містечка. Я дочка одного ґазди, одиначка. Він мене викрав і заніс мене в ці пущі далекі, що лиш тільки до неба видко. І змушує мене стати його жінкою. Але я йому не підкорюся, хоч най загину. Тоді той чоловік каже панєнці:

— Я вижу, що ти у великій неволі. Я тебе годен з цеї неволі визволити, але я хочу, щоб ти була моєю жінкою.

А то був файний чоловік, як царевич. Вона дуже зраділа та й сказала йому:

— Якщо маєш таку силу, що годен побороти Сироїда (він ніколи не їсть варене м’ясо, тільки сире), то я можу бути твоєю жінкою. Але він таку має силу в зубах, що їсть м’ясо з кістками.

— Нічого, — сказав молодий чоловік, — попробую з ним боротися.

Сказала молода дівчина:

— Поки що куди, забирайся, чоловіче, у хащу, щоб тебе не видко було, а там собі думай, що маєш робити.

Чоловік забрав їду, пішов у хату і заховався там. Нараз чує, страшна буря шумить. Подумав: «Напевне вже Сироїд їде з ловів». Ба й чує, уже зближився Сироїд, бо каміння в горах валиться, смереки перевертаються. Теменна сила безмірна йде. Чоловік подумав собі: «Чого мене, Боже, сюди занесло? Не чув і не видів такого страху, щоби скали валилися та й ліси ломилися від одної особи. Але що робити? Раз попав сюди, треба триматися. Треба питатися у панєночки, відки в него така сила. Він їй мав розказувати».

А вона за дванадцять років усе питала в людоїда, і він їй усе розказав. У підземних палатах у него була тайна кімната. Коли він приходив із світу трудний *, він лягав у тій кімнаті на стіл відпочивати. А в него був на голові оден золотий волос, і в тому волосі вся його сила була. Як той волос вирвати, його сила спаде геть. Але трудно було в його кімнату зайти, бо він замикався.

На другий день Сироїд знов пішов по здобич. Вийшла дівчина до цего чоловіка в хащу і все йому розповіла. Чоловік сказав їй:

— Попроси свого людоїда, як він прийде до палацу, аби він тобі дав ключ від свеї кімнати. Пообіцяй, що станеш його жінкою, коли тобі ключ подасть. А він зрадіє та й дасть тобі ключ.

Приходить утомлений людоїд до свого палацу та й каже:

— Іду я відпочивати в свою кімнату.

Підходить він до своїх підземних дверей, витягає з кишені ключі. А тих ключів було коло тридцять фунтів, бо в тому палаці було так багато кімнат, що не мож було порахувати. Отворяє він одним ключем свою кімнату. Двері втворилися, він зайшов і хоче замикати їх за собою. А дівчина впала на коліна та й просить:

— Дайте мені ці ключі, най я їх почищу, бо вони вже поіржавіли.

Він подав усі ключі, лиш тільки ключ від своїх дверей не дає. Вона каже:

— Якщо ви мені не довіряєте і не даєте цей свій ключ, не стану вашою жінкою.

Зареготався Сироїд, потішився, що чує такі слова, та й подав ключ. Але сказав дівчині:

— Замкни мене і не смій сюди входити. І ніхто щоб не ввійшов. А дівчина сказала:

— Я вже жию тут дванадцять років і нікого тут не виділа. Чого ви боїтеся?

Заснув Сироїд твердим сном, дівчина стиснула ключ у руці і вибігла надвір. А ті всі ключі вона верла під стіну. І побігла в хащу до того чоловіка. Чоловік втішився і сказав:

— Зараз я буду входити в підземну палату Сироїда. А ти уберися у файне вбрання і набирай золота, скільки можеш.

А вона вже розказала йому про той волос золотий, і він усе добре зрозумів. Увійшов чоловік у підземні палати, де лежав на столі людоїд. Він так хропів, що аж стіни дрижали. Чоловік вимикнув з його голови той золотий волос і заховав у кишеню. Сироїд перестав хропіти, мовби мертвий став.

Вибрався чоловік з підземних палат, вийшов на ґанок. Дівчина була зібрана і готова тікати. Каже чоловік:

— Тікаймо геть відци!

— Ой, біда буде! Ми не вспіємо утечи́ від него, бо він скоро пробудиться. Він довго не спить. Подивиться, що мене нема, і озме коня із стайні. А в него такий кінь, що в повітрю летить. Іме нас і тебе вб’є насмерть, а мене зажене в неволю.

Чоловік сказав:

— Я хапаю того коня. Сідаю на него сам і беру тебе. Заштрик він у стайню, вхопив коня, а з клинка шаблю Сироїда.

А та шабля була така сильна, що каміння колола. Залізо перерубувала і не гнулася, і не тупилася.

Сіли вони обоє на коня, чіпнулася дівчина чоловікови за плечі, ударив він стременами коня в боки, кінь здоймився в повітря. Летять, лиш вітер віє.

Нараз Сироїд пробудився. Збігав по всіх кімнатах, по всьому палацу, шукаючи дівчину — дівчини нема. Перекинувся Сироїд на голуба та й летить за нюхом свого коня. А вони дивляться, що ворог їх наздоганяє. Вона каже своєму порятівнику, що це Сироїд перемінився на голуба. Каже чоловік:

— Мусимо залетіти до твого двору. Керуй на свій двір. Ти ж пам’ятаєш, де ти жила?

— Кімую *, кімую, мій порятівнику.

Летять вони чарівним конем, летять. Лиш дим та нитка за ними. А голуб уже мало що не досягає їх. Прилетіли вони до дівчининого двору, завів чоловік у стайню коня та й махом остриг коневи гриву та й хвіст. Щоби не зміг Сироїд сісти на коня й поїхати. Бо грива й хвіст у коня були зачаровані, без них не мож було на нім їхати. А дівчину вивів нагору у найвищу кімнату. І обмахав її навколо тою кінською гривою. І з тої дівчини посипалося зерно. Дівчини нема, а лиш зерно. Щоби Сироїд не вздрів дівчину.

Але той чоловік забув заперти кватирку вікна. Той голуб залетів у кватирку та й зачав дзьобати зерно. Бо він завидів, що вони забігли в ту кімнату. Сироїд подумав: «Видзьобаю все зерно та й полечу назад у свої палати. А там зерно виплюю, та й сцілиться дівчина».

Чоловік подумав, що Сироїд може добитися свого. Він заскочив у ту кімнату, згріб зерно в пригорщі, вибив ногою вікно і розсіяв зерно по подвір’ю.

А в кімнаті внизу сплять твердим сном дєдя й мама дівчини. Вони робили в полі, натомилися та й заснули. І не знають, що робиться в їх домі.

Як висипав чоловік зерно на подвір’я, з того голуба нараз зробився кугут, вилетів надвір та й зачав борзо дзьобати то зерно. Але не вхопив він усе зерно нагорі, і з того зерна сцілилася дівчина, стала така, як була. Дивиться вона з вікна надолину, як кугут дзьобає зерно. А чоловік уздрів, що біда велика, вхопив сироїдську шаблю і зачав того кугута рубати. Рубне, а пір’я не летить, лиш вогонь з кугута бризкає. І такий звук від тих ударів шаблею, якби залізо бив.

Повставали родичі дівчини, вийшли надвір, подивилися, що якийсь незнайомий чоловік б’є на їх подвір’ю кугута. А кугут скаче на чоловіка, хоче видзьобати йому очі. Каже домашній ґазда:

— Агій, що за чудо? Такий молодий чоловік з шаблею не годен побороти кугута.

— Ой вуєчку, я вам потому розповім, що це за кугут. Билися вони п’ять годин, аж поки молодий чоловік не підломив кугутови ноги.

— Лиши вже його, — каже домашній вуйко.

— Тоді, дядечку, лишу, коли йому обоє крил зломлю. Цей кугут має таку силу, що може ваш дім перевернути догори ногами.

— Ба чи так! — сказав вуйко та й зареготався.

Ще билися вони три години, поки він забив кугута насмерть. А тоді сказав молодий чоловік домашньому вуйкови:

— Це не кугут був, а Сироїд, котрий украв вашу доньку, і ви її не виділи дванадцять років. А я невміньково зайшов у ті краї та й знайшов його палац. І я визволив вашу доньку з неволі.

Вуйко та й вуйна запиталися:

— А жиє вона ще на світі?

— Вона у вашому домі. В найвищій кімнаті.

Вискочили чоловік та й жінка нагору, взяли дівчину на руки, знесли на подвір’я.

— Яку хочеш плату, чоловіче добрий, що врятував нам від неволі дитину?

Чоловік каже:

— Питайте її.

— Дєдю, мамо, — каже дочка, — віддайте мене за цего чоловіка, що мене врятував.

— А ти, чоловіче, хочеш її?

— З радої душі хочу.

Повінчали молодих, і уталював * їх ґазда при собі жити. Недавно я йшов попри їх хати та й видів їх. І сьогодні жиють.

* Трудни́й — втомлений.

* Кімува́ти — пам’ятати, знати.

* Уталюв́ти — вміщати.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Хутір Калинки́, Косівського району, Івано-Франківської області
23 березня 1986 року
Оповідач: Колобейчук Григорій Дмитрович (народж. 1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.