☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Як бідний багачів-п’яниць дурив
Українська народна казка Покуття

Жив колись у селі оден бідний чоловік. У него була жінка і багато дітей. І перед Паскою не було навіть муки, щоб паску спечи. Була в него тіко одна теличка. Він нічо’ з того не робив, а жінка все йому казала:

— Як це, чоловіче, буде? У нас нема навіть муки на паску. А він говорить:

— Жінко, ти не гризися, мука буде.

І вже через два або три дні буде Великдень. Він узяв на мотузок теличку, повів на базар і продав. Потім прийшов додому і розділив гроші на три купці. А в селі було три корчми, ті корчми мали три жиди. Пішов він до одного жида і сказав:

— Я тобі кладу на стіл оцю купку грошей. В мене є, — каже, — жінка й десять дітей. Щоб ти моїй сім’ї дав оден день поїсти: снідати, обідати і вечеряти. Але тіко не одної днини. Я можу одної днини обідати, другої вечеряти.

Жид порахував гроші і з великим задоволенням погодився.

Тоді він пішов до другої корчми, дав другу купку грошей і таке саме сказав. Пішов до третьої — таке саме сказав. А коли на Великдень люди вийшли з церкви із свяченою паскою, він забрав жінку й дітей і пішов з ними до корчми.

Коли він прийшов туди, там уже сиділи три пияки, які були багачами і водно напивалися. Він прийшов, сказав жінці й дітям сідати за стіл, вони посідали. І сказав він:

— Давай, жиде, їсти й пити.

Жид акуратно поставив їм усе, що треба було, і випили вони, і поїли, і всі задоволені були. Тоді він зняв з голови свою шапку, тріпнув нею до стола і говорить:

— Плачено, жиде? А жид каже:

— Плачено, все дуже файно, я задоволений. І вони собі пішли.

А три пияки, які сиділи в корчмі, заінтересувалися цим. Як це так, тріпнув шапкою до столу та й уже плачено? І вони почали за ним підходити, сокотити його. А він помітив, що за ним слідкують, і думає: «Піду я вже до другої корчми». Прийшов обід, а він з жінкою й дітьми йде до другої корчми. А ті три пияки за ними. Сіли собі за другий столик, взяли пиво й п’ють. І за тою сім’єю дивляться. А ті всі посідали за столи. Жид наклав на столи, як і той перший. Іван випив, закурив, жінка й діти їдять. Як усе з’їли, він узяв шапку, бехнув до стола.

— Плачено, жиде?

— Плачено, дуже файно все, я задоволений.

А ці три собі думають: «Ей, це якась чарівна шапка. Бах по столі — і «плачено». І вони далі слідкують за ним. А він уздрів, що вони за ним підходять, і на вечір пішов до третьої корчми.

У третій корчмі було те саме. Повечеряли вони, Іван вийшов з жінкою й дітьми, щоб іти додому, а ті три за ними. Та й приходять до него додому, і говорять:

— Слухай, чоловіче, продай нам цю шапку. А він каже:

— Як я можу вам її продати? А з чого я буду жити? Ви ж сами бачили, що це за шапка. Весь день ви були там, де я. Ні, я шапку не продам.

— Слухай, ми тобі дамо за шапку добрі гроші. А шапка шо, тільки до корчми сходити.

А він каже:

— Як насиплете мені цих три шапки грошей, то я вам можу її дати. А вони думають так: «Гроші є й нема, а шапка буде. Будем собі пити». І вони насипали йому три шапки грошей, забрали шапку й пішли. А другої днини приходять вони з тою шапкою до корчми.

— Давай, жиде, їсти й пити.

І беруть вони щонайдорожче, щонайліпше, бо вони певні, що шапка все оплатить. Наїли вони й напили, а оден говорить:

— Ану дай шапку.

Та до стола шапкою — бовх!

— Плачено, жиде?

— Чуєте, коли ви платили? Що ви таке говорите?

Жид з ними зачинає правдатися, а жінку вже післав за шандарем. Оден сперечається з жидом, а другий каже:

— Ти не вмієш обходитися з шапкою, давай я спробую.

І в цего нічого не вийшло, а третій як узяв та як стукнув, то шапка й пукла. А тут і шандар приходить. Та й поарештував їх і сказав розрахуватися з чоловіком. Сказав: «Так не можна робити».

І вони вздріли, що їх одурено. Та й думають: «Що тепер робити? Ідем до него та й пімстимося йому». Та й пішли вони до него додому. А в него такий був заїзд, що далеко було видно у вікно. Він дивиться, а тих три ідуть до него. Що робити? Тут момент короткий, нема часу довго думати. Він каже:

— Жінко, я лягаю на лавицю, ніби я вмер. А ти коло мене плач і засвіти свічку. І, може, я так від них врятуюся.

А ті прийшли, дивляться, а в хаті покойник. Що робити? Стали вони, сказали «отче наш» і вже хотять іти, бо що з мертвого озмеш? А оден собі думає: «Я б його й мертвого чимось потягнув би». А там стояв макогін, яким вони колись, як ще були в них свині, варену барабулю для свиней товкли. «Най-ко я його цим макогоном по череві раз ударю».

Як ударив він його макогоном! А той не сподівався, бо очі в него були закриті. Він же прикинувся мертвим. Від того удару він схопився та й каже:

— О, я забув сказати жінці, щоб вона мене вдарила цим макогоном. Дай вам Боже здоров’я, що ви прийшли. Ви мене від смерти врятували. А то були б мене поховали.

Вони подумали: «Мой, це ж такий макогін! Та це ж ми на свої очі бачили».

— Чоловіче, продай нам цей макогін. А він каже:

— Та куди, я де цей макогін продам. Ви думаєте, що я таки вже втратив розум?

— Ти кажи, що ти хоч’ за цей макогін.

Та й почали вони торгуватися. І він за макогін уже менше взяв, як за шапку, лиш би їх збутися.

Вони йому заплатили за той макогін, ідуть з ним і думають: «Будем вертати людям життя і на цім добре заробимо».

І чують вони, ще в одного пана померла дочка. Ідуть вони туди і говорять:

— Ми можем цего пана дочці вернути життя.

Сказали панови, а пан думає: «Ой, та це ж велике щастя. Давайте тих людей сюди. Я буду з ними говорити».

Вони увійшли, пан запитав, чи можуть вони таке зробити. Вони сказали, що можуть. А він говорить:

— Може, вам треба якоїсь допомоги?

— Ні, нам нікого не треба. Ви звільніть кімнату, лишіть нас з мертвою, і ми будем робити, що треба.

Всі повиходили, а вони утрьох лишилися, оден бере макогін і — мертву по череві. Ударив раз, але це ще було півбіди. Другий каже:

— Ти не вмієш бити, давай я вдарю. Ти ж неправильно вдарив.

Як він ударив другий раз, то вона пукла, а як третій раз ударив, то вже там не було що й хоронити. Вони вздріли, що зробили велику шкоду, не оживили, а ще й розбили мертву. А ті як зайшли та як побачили це, викликали шандарів і їх поарештували і посудили.

Іван був щасливий, що вони були посуджені і більше не верталися. А вони відбули своє покарання і більше вже ніяких дурниць не купували.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Снятин, Снятинського району, Івано-Франківської області 2 листопада 1986 року Козьмик Василь Тодорович (1930)