Як бідний брат злиднів збувся

Українська народна казка Буковини

Було два брати. Їден жив багато, а другий — бідно. Мали вони ниви прикупі. Пішов дощ, намочив клані, повіяв вітер. Бідний брат вийшов у поле подивитися, чи не порозкидало його клані. А по його ниві ходи баба, збирає колос і кладе в клані його братови. Зайшов він з батогом кукурудзами, щоб піймати ту бабу. Піймив її за руку. Питає:

— Чого ти мій колос не мені в клані кладеш, а мому братови? А баба мовчить, не говори.

— Чого, бабо, не говориш? Говори, бо я тобі зараз дам по плечах батогом.

— Бо я не твоє щастя, я — щастя твого брата. Якби я була твоє щастя, я б тобі в клані клала.

— Ну а моє щастя де? Говори.

— Ти своє щастя не піймеш.

— А чого не пійму?

— Бо воно далеко — в лісі на дубови, на вершечку. На скрипочку грає.

— Покажи, на котрім.

— Відци далеко. Іди до пана. То його ліс, що в ньому твоє щастя. Наймися в того пана пасти на ніч воли, і ти в него найдеш своє щастя. Він тобі буде давати хату для жінки й для дітей, але ти не погоджуйся на хату. Позад двора є велике кубло кропиви — копай собі там бурдей.

Пішов він туди й догодився з тим паном. Повернувся відти додому, забрав жінку й дітей, склав на візок своє добро, впряг коней, замкнув двері і відправився. І вломився йому заколесник. Вертається він назад до хати, бо забув барду за лавкою. Заходи в хату, а там пищать його злидні.

— Куди, хазяїне, їдеш? Нащо ти нас лишаєш?

І чіпляються йому за поли, лізуть у кишені. Він приходи до воза, а злидні повискакували з кишень — і на віз. І на подушки полізли.

Витесав він заколесник, забив у вісь, щоб не злітало колесо. Та й говори до злиднів:

— Я вас везти у возі не буду, бо далека дорога. Я ще десь перевернуся та поб’ю вас. Нащо мені мати з вами клопіття? У мене є банька. Або залазьте в ту баньку, або вертайтеся назад. Інакше я вас не повезу.

Вони хтіли-не-хтіли, зайшли в ту баньку. Він заткав їх деревляною затичкою, щоб вони відти не вийшли, поклав баньку на візок і поїхав з жінкою та дітьми далі.

Кілко вони їхали дорогою, їхали, зближилися до ставу. Зупинив він коні і каже жінці:

— Здойми ту баньку і кинь з моста в став.

Жінка злізла з воза, закасалася, зайшла в воду і забила ту баньку в намул. Вийшла на берег, обмила ноги і пішла до воза. Їдуть вони далі. І говори він жінці:

— Бачиш, чого ми так бідно жили? Бо злидні годували в хаті. Приїхали до того пана, заїхають на подвір’я. Пан виділяє їм хату, щоб вони сиділи. Зайшли вони до тої хати, і пішов він на ніч воли пасти. Пригнав рано воли, поснідав, відпочив і говори панови:

— Я буду собі бурдей копати. Там, де кропива. Я там буду жити. Пан каже:

— Як ти не хоч’ у хаті жити, копай.

Пішли вони з жінкою і копають яму на бурдей. Вкопали їден штих, вкопали другий. Відтак третій і четвертий вкопали. І говори він до жінки:

— Обманила мене баба. Вже треба лишати копати, бо вже штири штихи викопали і нема нічого.

Але таки почав він п’ятий штих копати. Копнув — роскаль не лізе. Подивився чоловік і найшов там залізну бочку. Та й каже:

— Ти дивися, щоб ніхто не підійшов, а я найду дно і побачу, що воно там є.

Жінка стерегла, а він відкривав. Відкрив, а бочка повна золота. Тоді заткав він бочку назад і зарівняв землею. Вимурував там стіни, зробив вікно, поклав дах, і стали вони там жити. І далі пасе він у пана воли.

Пас він ті воли рік, пас другий і третій. А через три роки пан відти від’їхав і продає той свій маєток. Роби пан баль, збирає панів і говори:

— Я цю мушію продаю. Продаю за таку-то ціну. А хто дасть більше, той возьме.

А цей бовар тоже підійшов туди, слухає розмову про це діло. Їден з тих панів говори:

— Я даю тілко, як ти кажеш. А другий говори:

— Я на десять тисяч більше даю. А третій:

— Я ще на п’ять тисяч більше даю. А бовар підходи й каже:

— Пане, я даю ще на тридцять тисяч більше. І більше него ніхто не давав.

— Ідіть на три години на перерву, — сказав пан. — А тоді прийдете платити мені.

Порозходилися пани хто в садок, хто на ставок, а той пішов у свій бурдей. І говори:

— Жінко, дивися там надворі, а я витягну гроші — договорився з паном за мушію.

Жінка надворі дивилася, щоб ніхто не прийшов, а він відкрив бочку

і набрав того золота. Зав’язав його і чекає того часу, коли пани мають сходитися.

Сходяться пани, а він бере торбу з грішми під паху і тоже приходи туди. Постукав, зайшов, підходи до стола і виплачує панови гроші. Виплатив, що договорилися, і ще лишилося. Пан іде з ним до нотаріуса, роби документи. І виїхає пан в город, а бовар лишається на тій мушії хазяїном. Закликає до себе всіх слуг і набавляє їм гроші.

Похазяйнував він там зо дві неділі з тими своїми строкарями і говори до жінки:

— Їдьмо трохи до брата мого в гості.

— То, гай, поїдем, — каже жінка. Закликає він кучера:

— Впрягай у фаетон четверо виїзних коней.

Упряг кучер коні, почепив до борозного дзвінки, і їдуть до брата в гості. Під’їхають, а в брата на подвір’ю машина молоти. Люди коло машини говоря:

— Що за пани їдуть з дзвінками селом?

А вони під’їхають і зупиняються. Кучер відкриває ворота, і фаетон заїхає на подвір’я. Брат з жінкою сходя, підходя до машини.

— Добрий день! Боже помагай.

Витаються з братом, з жінкою братовою. Брат його й питає:

— Чиї це коні?

— Чиї? Мої, — говори він.

— А фаетон?

— Як коні мої, то й фаетон мій, і наймит мій — все моє. Брат говори:

— Як твоє, то випрягай коні та заходь у ґражду і давай їм там їсти. Завів він коні, дав їм їсти. Сіли вони та й говорять з братом, поки машина молоти. А як закінчили молотити і люди порозходилися, зайшли брати до хати та й вгощає брат брата. І був він в гостях у брата три дні. А на четвертий каже:

— Ходи й до мене, брате, в гості. Побачиш, де я жию і як жию. Впрягає брат коні в шарабан і їде за ним. Той уперед, а брат з жінкою позаду в шарабані. Під’їхають вони до його мушії, а косарі кося пшеницю. Брат питає:

— Чиї це косарі?

— Мої, — відповідає другий брат.

— А пшениця?

— Та й пшениця моя.

Їдуть вони далі, а там — став. І гуси, качки на нім плавають. А брат питає:

— А чий це став?

— Чий? Мій, брате.

— А гуси, качки?

— Тоже мої.

Їдуть далі — кирд овець пасеться.

— Чиї то вівці?

— Мої, брате.

А той каже до жінки:

— То він бреше.

Їдуть далі — пасеться череда корів.

— А чиї то, брате, корови?

— Мої.

Їдуть далі, а там свині на оборі сидять.

— А чиї то, брате, свині?

— Мої, — каже брат.

Здибають строкарів, що везуть сіно на підводах.

— А чиї це воли, чиє сіно?

— Мої, — каже брат. Під’їхають вони до його двора.

— А чий це двір? — питає брат.

— Наш двір.

Під’їхають вони під браму, виходи наймит, відкриває їм браму. В’їхали вони в подвір’я.

— Йдем, брате, в покої, а коні твої випряжуть і дадуть їм їсти. Ти за це не журися.

Увійшли вони, роздяглися, сіли до стола. Підійшла служниця, і говори їй хазяїн, що піднести до стола. Піднесла вона їм їсти й пити. Вгощає він брата.

— Пий, брате, їж, як у себе дома. А він йому говори:

— Я їсти не буду й пити не буду.

— А чого не будеш їсти, не будеш пити?

— Ти мені скажи, з чого ти розжився, брате. Ти ж так бідно жив. А хазяїн говори братови-гостеви:

— Тобі не треба знати, з чого я розжився, бо ти й так добре жиєш. Ти маєш усього доста, а я тобі ще даю десять корів, десять свиней, три пари коней.

— Мені, брате, не треба ні корів твоїх, ні коней, ні свиней. Ти мені скажи, як ти розжився.

— Нащо тобі це знати? Бери те, що я тобі даю.

— Мені цего не треба, лиш скажи мені, як ти розжився.

— Як таке діло, то я тобі скажу. Як будеш їхати від мене додому, побачиш став. У тому ставі при березі в намулі є банька. Я з тої баньки розжився, то й ти розживешся, як так дуже хочеш.

Брат говори йому:

— Спасибі тобі. Оцего мені й треба було, а більш мені нічого не треба.

— Як найдеш ту баньку, то кидай її в шарабан і не відкривай. Аж у хаті відіткаєш.

Вони приїхають до ставу. Шукали півдня, доки найшли ту баньку. Найшли, зраділи, поклали в шарабан, привозять додому. Внесли ту баньку до хати, вибив він затичку. Та вчув, що лиш вітер відти повіяв, а не видів нікого.

Вийшов давати коням води, а їден кінь слабий. Той п’є воду, а той лежить, качається. Входи він до хати засмучений та й каже:

— Біда, жінко. Заболів наш Каштан.

Лягли вони спати, а вночі встав він, пішов подивитися до коня, а кінь уже згинув, нема коня.

На другий день заболіла й пропала корова. А через три дні пропала телиця. Плачуть вони. Пішов він до брата, жаліється, плаче перед братом.

— Це якісь злидні, а не щастя. До тижня троє штук у мене пропало. А брат йому й каже:

— Ти не плач, бо тобі плач нічого не поможе. Ти будеш жити в таких злиднях, як я жив. Інакше не буде. Я тобі багато дечого дарував і ще був би подарував. А зараз якби я тобі навіть половину стада свого подарував, то нічого в тебе не буде. Таки не йди до мене й не говори. Я тобі нічого не можу помогти. Ти будеш жити в злиднях до самої смерти.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Розкопинці, Сокирянського району, Чернівецької області
1 січня 1986 року
Оповідач: Панько Дьордій Іванович (1919 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.