Українські народні казки

Як бідний слуга ґазду обдурив

Українська народна казка Закарпаття

Був де не був, жив собі чоловік. Мав він багато дітей. Невелика хатина з малими віконцями, покрита травою з лісу, стояла на краю села. Бідний чоловік нелегко заробляв копійку, гірко одягав і годував свою велику родину.

Виріс старший син бідного чоловіка й каже:

— Няню, іду я світом. Може, наймуся десь служити. Зрадів чоловік і думає: «Бодай один впаде з плечей». Спекли кукурудзяного коржа, знайшли в огороді кілька цибулин, відклонився хлопець від батька, від мами, від братів, від сестер. Одягнув хлопець якесь рване батькове лахміття — холошні взяв такі, що землею тягнули, і рушив світом.

Іде хлопець через ліси. Іде довго, бо ті ліси великі, густі. Перейшов одну гору, перейшов другу, спустився в далеку гірську долину. Вже зголоднів, бо ні хліба, ні цибулі нема. Хлопець опинився в бідному селі. Іде вулицею і видить: серед села красна хата. Думає собі: «Зайду до хати, може, тут дадуть щось їсти».

Хлопець був хитрий і відразу втямив, що коло хати щось діється. Коли підходив до дверей, зустрів молодицю з заплаканими очима.

Щось спитав, а вона йому:

— Іди собі! Досить у мене своєї біди, а ще й тебе несе на мою голову.

— Та чого ви, молодице, плачете?

— Що я тобі буду розповідати? Хіба ти мені поможеш!

— А коли поможу?

Притихла жінка й думає: «А коли допоможе?»

— Коли так, ходи до хати. Хлопець зайшов.

— Сідай!

Хлопець сів і питає:

— Тепер кажіть, що сталося? Чого ви зажурені?

— Як не журитися, коли квочка вивела курчат, а цицьки у неї нема. Що я вдію з малими?

— Не журіться! Я вас навчу, що чинити з малими. Хлопець побачив коло клуні давні жорна.

— Та як навчиш? — жінка питає.

— Принесіть кукурудзи, я знайду квоччину цицьку.

Жінка принесла кукурудзу, крутнув хлопець жорном, намолов каші. Насипав квочці, почала вона їсти, почали й курчата за нею дзьобати.

— Покладьте ще коло них воду — і цицька готова. Зраділа жінка, що хлопець врятував курчат від погибелі,

Чоловік молодиці саме вчора продав чотирьох волів на ярмарку. Гроші дав жінці, щоб заховала до скрині. Жінка відчинила скриню, взяла гроші й дала хлопцеві:

— Візьми за твою доброту і за мудру пораду.

Дала жінка хлопцеві і їсти на стіл. Наївся, відклонився і пішов собі.

Йде, йде, йде. Зайшов хлопець на друге село. Купив собі одяг. Та шапка залишалася стара, бо нової в тому селі купити не міг.

Іде хлопець дорогою й оглядається, чи, бува, за ним не женеться чоловік. Перейшов поле, прибув на третє село. Та йде собі далі. Був уже далеко, коли втямив, що за ним на коні чоловік женеться.

Зійшов хлопець з дороги, присів. Наздогнав його чоловік і питає:

— Чи ти, неборе, не видів сякого і такого?

— Я видів! Але ви мені дайте спокій, бо під моєю шапкою золотий птах. Я мушу дивитися, щоб не вилетів.

— Ти тільки покажи, куди пішов?

— Куди пішов, я знаю, але ви його не знайдете. Я догонив би хлопця, та мушу золотого птаха стерегти.

— Сідай на коня швидко, я птаха посторожу!

— Він від вас полетить. А тоді мені вже не треба ні вашого коня, ні вашого хлопця.

— Я буду добре стерегти, сідай на коня прудко!

— Коли так, я згоден. Я хлопця дожену. А птаха можна з-під шапки взяти тільки тоді, як настане ніч.

Чоловік передав коня хлопцеві, віддав йому і свою шапку. Скочив хлопець до сідла і полетів вітром. Коли зник з очей чоловіка, завернув крутого вулицею, перейшов воду. Далі хлопець заплив до лісу й уже спускався схилом в іншу долину ріки. А тут такі дороги були, на яких його ніхто не знайшов би.

Чоловік рукою тримав шапку. Тримав, тримав, чекав, чекав. Дочекався пізньої ночі, зголоднів. Бо жінка його похвалилася, як хлопець знайшов для курчат «цицьку», посварився з нею і їсти не захотів. Стільки всього й було, що спитав, якою дорогою пішов хлопець.

Коли чоловіку докучило тримати шапку над золотим птахом, коли стемніло, подумав: «Сягну рукою, піймаю птаха». Вхопив рукою під шапку, а під нею птаха нема. Тепер чоловік зрозумів, що мав діло з хитрим хлопцем. Цей обдурив не тільки жінку, але і його.

— Обдурив її, обдурив і мене... Пізно вночі чоловік повернувся додому.

— Догнав ти хлопця?

— Ой, догнав... Обдурив він не тільки тебе, але й мене. Видурив коня і шапку...

І каже тут жінці:

— Не сердися, що я сварив тебе.

Не так швидко хлопець перейшов ліс, хоч мав доброго коня, як в казці кажеться. Ішов селами довго, поки зустрівся на коня купець. Продав хлопець коня, продав і сідло. Грошей дістав немало. € за що їсти,є за що і випити.

Іде хлопець далі, все далі. Зайшов до корчми. В корчмі багато людей, п’ють, співають. Сів хлопець коло столика, попросив паленки, попросив і закуску. Дивляться люди на хлопця, не впізнають його:

— Звідки ти, хлопче? Хлопець назвав село.

— Куди ідеш?

— Хотів би десь служити.

— Моєму сусідові треба слугу. Та чоловік він крутий. Ще не мав такого слуги, який у нього вибув би до кінця.

— То були погані слуги... Я буду служити й тоді, коли б найнявся на десять літ.

— Хочеш, іди! Я тебе поведу до нього. Хлопець пішов з чоловіком до ґазди.

— Я привів тобі слугу.

— Мені слугу треба. Якраз вчора мій пішов. Почав ґазда домовлятися з слугою:

— За скільки будеш служити?

Хлопець найнятися дешево не хоче, бо гроші має. А ґазда багато обіцяти не боїться, бо надіється, що слуга скоро втече. Пообіцяв ґазда слузі добре. Слуга залишився в ґазди. Хлопець в корчмі купив хліб, ковбасу. Мало того з’їв, решту заховав. Повісив торбу на цвяха в хаті і питає:

— Яку роботу дасте мені?

Вивів хлопця господар на двір, наказав припорядкувати коло хліва, нарубати дров, занести води. Хлопець бігає, як стріла, бо хоче догодити і ґазді, і ґаздині. Не встигне слуга закінчити одну роботу, як вже кличуть:

— Іване, зроби те й те!

Ґазда і ґаздиня видять, що хлопець роботящий, мудрий. Але не вірять, що буде у них цілий рік.

— Поробить, побігає, потім втече.

Багатий чоловік увечері не лягає швидко спати, бо все знайде якусь роботу. Не лягає спати і слуга, бо як спати слузі скоріше?

Мало спати приходилося Іванові в ґазди.

Ще не зоряло, коли ґазда хлопця підняв:

— Вставай! Ідемо косити.

А кожний знає, що коситься добре зранку, на росах. Хлопець ішов спати без вечері, піднявся на зорях. Ніхто не просить його їсти.

Бере хлопець потай кусень хліба з торбини, виймає ковбасу, їсть.

Коли почало дніти, були вже на горі. Взялися відразу за коси. Ґазда рубає валка до круга, щоб косити і з трави не виходити. А поле широке, довге. Ґазда погнав хлопця перед собою. Хоч хлопець був і не слабий, та наморився.

Проходять люди мимо, здоровкаються й дивуються: коли це косарі вийшли, як встигли так багато накосити? Дивляться люди на хлопця, як той косою махає, думають: «Знайшов дурня! Увидимо, чи довго буде служити?»

Ранком жінки несуть косарям їсти. А ґаздиня хлопця на поле і не думає йти. Зголоднів хлопець, оглядається на дорогу, чи не видно когось з обідом. А ґаздині нема та й нема. Каже чоловік:

— Люди посідали, їдять, а нашої нема та й нема. Ходім, сядемо, бо ганьба перед людьми.

Сіли ґазда і слуга в холодок під кущем.

— Їсти у нас, Іванку, ніщо! Будемо руками чинити так, якби перед нами була страва... А то сусіди нас оббрешуть.

— Добре! Чинім так! — каже слуга.

Почав ґазда правою ніби сягати за їжею й нести до рота. А слуга і правою, і лівою старається...

Махали, махали руками, а далі пішли клепати коси. Сіли під ліщиною ґазда з одного боку, слуга — з другого. Зняв Іван косу, б’є клепачем по порожній бабці. Не видить ґазда, як Іван косу клепле. Коли ґазда вибив свою, каже:

— Ідім косити.

— Ідім.

Слуга тут питає:

— Як вам моя робота? Добре кошу?

— Добре!

— Коли добре, хочу видіти, як ви косите! Ідіть перший! Пішов ґазда з косою, Іван махає за ним. Ґазда косить швидко, не оглядається. Слуга за ним махає порожнім кіссям. Косять, косять, косять. Наморився ґазда, але так швидко йде у валку, як машина. А хлопець все за ним, за ним. Господар чує хлопця в ногах, все тікає, тікає. Навіть косу не має часу нагострити. Ураз ґазда відскочив і крикнув:

— Що ти, Іване! Хочеш мої ноги обрубати?

Тільки тепер ґазда увидів, що Іван порожнім держалном молотив.

— Що ти, Іване! Ти тільки махаєш?

— Пане ґаздо, люди не видять, як я кошу. Люди не виділи і того, що я їв.

Засоромився ґазда.

— Ну, брате, я не знаю, чому жінка їсти не принесла. Ходім додому.

Поки з гори прийшли, звечорілося. Знайшов ґазда пліснявого хліба, подав слузі. Гризе Іван окрушка і думає: «Вихитрю я з вами! Почекайте!»

Знайшли Іванові роботу дома до пізньої ночі. Вийняв Іван кусень хліба з торбини, з’їв ковбаси. Поробив усе і ліг спати. А ранком знову піднімають Івана.

— Іване, треба іти в ліс по дрова. Бери воли і йди на те і на те поле. Воза повернеш, воли пустиш на пашу, а сам підеш дрова рубати. Після обіду я теж вийду з возом. Дрова привеземо на двох. Поки прийду, рубай, носи, клади на віз.

Знайшла ґаздиня сухарів, кинула у торбину хлопцеві:

— Тут маєш хліб. У воді розмочиш і так їж!

— Добре!

Запряг Іван до воза, кинув між полудрабки торбу, взяв кербача і жене воли. А воли сильні і розумні. По дорозі перед корчмою Іван став, забіг до шинку, випив паленки, купив хліба, ковбаси. Сів на віз і жене тягло далі. Жене не так і швидко, бо часу має досить. Прийшов хлопець на поле, випустив воли з ярма. Перевернув воза уверх колесами. Хліб і ковбасу з’їв, води напився, сокиру взяв і пішов рубати дрова.

Над млакою ріс великий граб. Зрубав Іван граба, пустив його до мочара. Гілля наносив і накидав між колеса.

Приходить ґазда. Дивиться і дивується: Іван воза перевернув колесами уверх, волів пустив на пашу, між колеса накидав гілля.

— Що ти наробив?

— А що?

— Ти перевернув воза уверх колесами.

— Ви казали воза перевернути.

— Я казав тобі воза обернути, та не уверх колесами,

— Я знаю і без вас, що воза треба обернути.

— А чого ти граба до болота повалив?

— Пане ґаздо, я думаю, що і його треба до води замочити, як хліб.

Ґазда аж затрясся від злості.

— Коли ти мені ще слово скажеш, я тебе сокирою зарубаю.

— Буду мовчати!

Ґазда чекав, що дрова будуть нарубані. А їх нема. Треба братися зараз заготовляти. До вечора встигли нарубати тільки для одної пари.

Поклали дрова на один віз, а другий залишають у лісі. Коли виходили з лісу, одне колесо злетіло і покотилося. То Іван вчинив так. Ґазда ішов попереду і не втямив цього. Хлопець мовчить.

Коли мали з гори спускатися, ґазда гукнув:

— Гальмуй!

Загальмував Іван одне колесо. Вибралися на долину, а ґазда гукнув: -

— Відпусти!

Ідуть далі. Воли дужі, воза тягнуть поволоком. Вісь міцна, не ламається. Прийшли до села по дорозі, вийшли на роздоріжжя. Тут тільки ґазда втямив, що на возі одного колеса нема. Гукнув до Івана:

— Іване, де колесо? Слуга мовчить.

— Ти глухий, Іване, або що з тобою?

— Боюся говорити, ще зарубаєте сокирою.

— Не зарубаю! Кажи, де колесо?

— Колесо злетіло ще в лісі. Я боявся казати.

— Яка ганьба! Ми ішли в ліс з двома, веземо на одному, та й той на трьох колесах. Що люди скажуть?

Ґазда такий сердитий, що трясеться.

— Бігай додому за колесом. Та неси його так, аби ніхто не видів. Одна нога тут, друга — там!

Хлопець побіг, як електрика. Влетів до ґаздині.

— Дайте мені швидко міха.

— Там і там є міх.

Вхопив слуга міха, побіг до клуні, взяв колесо, потрощив на шматки, кинув до міха, несе.

Швидко був з колесом коло ґазди. Висипав з міха, увидів ґазда — аж в зуби зарізав.

— Чого ти ніс побите колесо?

— Я ніс так, аби люди не виділи.

— Іди, принеси ціле колесо. Та неси так, аби тебе ціле село виділо — і піп, і дяк, і церківник.

Побіг хлопець. Знайшов у клуні ціле колесо, крикнув під хатою:

— Ґаздине!

Налякалася жінка, вибігла з хати:

— Чого кличеш?

— Колесо несу!

— Най тебе чорт забере з колесом! Неси собі! Приносить Іван колесо до сусіда:

— Гей, сусідо! Дивіться, колесо несу!

Вибіг сусід з хати, дивиться, а хлопець стоїть з колесом під хатою.

— Та неси до песьої матері! — кричить сусід.

Так Іван носив колесо від хати до хати — лякав людей. Сваряться люди.

А ґазда чекає, чекає. Вже недалеко і північ, а слуги з колесом ще нема. Думає ґазда: «Нема слуги, повезу я дрова і так. Ніхто не буде видіти, бо вже всі сплять».

Привіз якось ґазда дрова додому. Випустив волів з ярма, прив’язав до ясел, кинув сіна. Зайшов до хати, питає жінку:

— Де Іван?

— Не знаю... Раз прибігав і просив міха, потім прибігав і вхопив колесо. Перестрашив мене так, що я головою вдарила в одвірник. Не знаю, куди побіг.

Вночі ґазда не знав, де шукати слугу, тому пішов спати.

А Іван ходив по селу з колесом, поки був день. Коли звечорілося, виліз на оборіг і заснув. Додому не йшов, бо робота не була закінчена.

Прокинувся Іван на зорях. Вхопив колесо, іде від хати до хати, кричить:

— Колесо несу!

Ґазда ранком встав. Не молився, не їв — пішов колесо шукати. Питає сусіда:

— Ви не виділи мого слугу?

— Видів! Якесь колесо ніс і так кричав під вікном, що всіх настрашив.

Ґазда питає людей у селі про колесо, а вони розповідають, як було, якого страху зазнали.

Коло обіду ґазда слугу зустрів в одній невеличкій вулиці. Дивиться, а той іде з колесом.

— Куди ходиш?

— Я ходив по цілому селу. Та мене ще не виділи піп, дяк і церківник.

— Для чого ти колесо показував селу?

— Ви казали! Іду ще до попа, дяка і церківника!

— Бійся бога! Хоч піп, дяк і церківник хай не знають моєї ганьби!

— Ні! Я мушу вас послухати!

— Ходи додому! — гукнув ґазда. Прийшов хлопець, а ґазда каже:

— Іване! Не треба мені тебе! Даю все, що обіцяв. Іди собі, куди очі поведуть, а ноги понесуть.

— Добре! Але платіть удвічі більше, як було домовлено! Бо коли ні, буду служити до кінця року.

— Не треба мені до кінця року. Досі ти служив, а зараз іди! За два роки платні не дам!

— Не дасте? Суд вас примусить заплатити.

Мусив ґазда розрахуватися з слугою. Бо думав собі, «Коли такий залишиться до кінця року, ґаздівство піде вітром». Дістав Іван все, на що був договір, і пішов своєю дорогою.

Як бідний слуга газду обдурив. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 1540+1204 **+1562В *. Подається за: «Казки зелених гір: Закарпатські казки Михайла Галиці / Запис, упорядкування та редагування П. Лінтура, І. Чендея — Ужгород: Карпати, 1965.», с. 219 — 226. Варіанти: Калин — «Закарпатські казки Андрія Калина / Запис текстів і вступ, стаття П. Лінтура; Упорядник Г. Ігнатович. — Ужгород: Закарпатське обласне видавництво, 1955.», с. 204 — 207; Бочко — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).

Дивіться також