Як бідняк відмолив гріхи млинаря
Українська народна казка Закарпаття

Жив єден дуже бідний чоловік. У нього було дванадцятеро діточок. І народилася в нього тринадцята дитина. Він ходив по цілому селі й не міг ніде нанашка знайти. Кожний одказувався, бо він не вгостить. Заходить він до млинаря. Сів і дуже зажурився. Звідається млинар:

— Чого ти так зажурився?

— Як мені не журитися? У мене народилася тринадцята дитина, а я ніде не можу знайти нанашка. Усі відказуються.

Сів млинар і задумався: «Я такий багатий чоловік, і я много за своє життя согрішив. Мені треба вмирати. Хто би мене відкупив од моїх гріхів?»

— Слухай, — говорить млинар бідному чоловікови. — Я тобі піду за кума, лем ти мені зроби єдну послугу. Коли умру, то ти маєш три ночі молитися на моєму гробі. Крім того, що я буду твоїй дитині нанашком, я тобі дам ще єден віз тенгеричаної муки. Маєш козу, та й вари діточкам чир. Та й виростуть здорові.

Впав бідний йому в ноги, поклонився, од радости зайойкав:

— Та не лем три ночі. Я за таку твою ласку довіку буду молитися на твому гробі. Ще й мої діточки.

Забрав він муку, привіз додому. Зраділа жона, зраділи діточки.

— Ачей бог прислав нам спасіння.

Не минув і тиждень, чує бідний: задзвонили дзвони. Та не два рази, а три рази забамкало — не жінка, а чоловік помер, бо жінці лем би два рази бамкали.

— Боже, хто душу богу оддав? — звідався бідний.

— Та той скупий млинар.

«Як тепер бути? — думає бідний. — Страшно вночі на темітьови. Та перед богом поклявся за його добре його гріхи відмолити. Піду я на пораду до панотця. Най він дасть мені раду».

Піп зніяковів, коли бідняк йому розповів про свою біду. Але подумав, перехрестив бідного і так йому наказує:

— На тобі свячену свічку, свячену крейду і ліскову паличку. Коли стемніє, помалу рушай на той гріб. Але одне запам’ятай: хто би що у тебе не просив, нич не давай.

— Дякую, дякую. Все зроблю, як панотець кажуть. Одклонився та й пішов. А як смеркло, попрощався з родиною й не оглядаючись пішов.

Перед самим темітьовом стрівся йому одноногий жебрак. І молить-просить його:

— Піпку маю, довган маю, та нічим прикурити.

Бідний подивився на його муки. Та як не дати такому сирохманови? Та й запалив шваблик. Жебрак подякував і пішов собі.

А бідний знайшов той гріб та все робить, як йому панотець наказували: обвів місце коло гроба свяченою крейдою та й склав у те описане місце гуню, калап, посвячені палицю й свічку. Коло самого хреста пробує запалити свічку. Та шваблики не паляться. І аж тоді бідняк згадав: «Нащо то я жебракови піпу припалював? Піп мені так наказували, аби я по дорозі нич нікому не давав. Що мені теперки робити?»

Та й озирається він навкруги. Коли на одному горбі як свята звізда засвітилася. Він догадався, що там діти корів пасли, і ще не загас огень, який діти лишили. Подався він на те світло, узяв найяснішу головню й від неї засвітив свічку. І, як веліли йому пан превелебні, почав на колінах молитися за душу млинаря, спасителя його дрібних діточок.

Молиться він, молиться. Усі молитви прошептав, які лем знав. І до самої півночі. І задудніла земля. Прибігло дванадцять псів, чорних, як смола, лем очі світяться. Загаркотіли й почали той гріб розгрібати. Гребли, гребли та й ту труну з грішним тілом вигребли. Та й почали з того грішного тіла шкіру дерти. Як її здерли, поклали на пагорбку, а самі почали загрібати назад труну.

А бідний у страху великому пригадав, же в нього є палиця свячена. Узяв та й ту шкіру присунув палицею на обкрейдоване місце. Нараз земля задудніла знов. З ями, як ошпарені, повискакували пси-чорти. Упали вони перед бідняком на коліна, обстали його всі кругом та й почали просити:

— Млинар тобі дав десять мішків тенгеричаної муки. А ми тобі даме, що лем захочеш. Десять-двадцять мішків дукатів. Срібло, золото! Лем дай нам тоту шкуру, не жалій млинаря. Він у всього народу брав мито. Не жалій того скупого злодія. Він з вас дер сему шкуру. Доста надерся.

Але бідняк од свої присяги не одступив, як не благали, як не просили його чорти. А коли запіли перші когути, чорти розсипалися на попіл. Здихнув полегшено бідняк, зібрав тото все своє й тоту шкуру в міх та пішов до попа. Та й все чисто йому розповів.

Панотець вислухали його й каже:

— Млинар був великий грішник, і чорти довго чекали його смерти. Та перед самою смертю він зробив одне добре діло. Се його й спасло. Ти відмолив його гріхи. А тепер іди за мною.

І піп завів його до церкви. Повісив піп ту шкуру на палицю, відправив над нею службу та наказує бідному:

— Возьми шваблики й ту шкуру запали.

Він запалив, шкура загорілася, і з того полум’я вилетіли два білі голуби. А піп повідає:

— Ти відмолив не тільки грішного млинаря, а й свою душу.