☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Як бідняк у суді виграв
Українська народна казка Покуття

Дуже-дуже давно було два брати. Оден був багатир, а оден бідний. Скіки вони жили, той бідний робив у свого брата-багача. Поробив собі весну багатир, приходить до него бідний і каже:

— Коли ти мені волів даш, би я собі зробив весну? Бо я ще, — каже, — і не веснував нічого. У мене лиш оден помірок є. А то вже, — каже, — люди будуть сапати кукурудзи, а я ще й не посіяв. А на то брат-багатир йому відповів:

— Завтра маєм Великдень і неділю, то прийдеш до мене раненько-раненько. І дам тобі, — каже, — волів орати. І щоб ти виорав, — каже. — Коли не виореш, то я тобі більше й не дам.

Приходить бідний додому і говорить до жінки:

— Казав брат, що завтра нам дасть волів орати.

У него ж то семеро дітей, у того бідного. Жінка каже:

— То велике свято, раз на рік. Як будеш брати, будуть дивуватися люди.

А він пішов раненько до брата і сказав:

— Беру воли. Треба виорати і посіяти кукурудзи, бо час іде.

Взяв він у него волів, приїхає на своє поле. Починає орати. Дивиться по полі — нікого не видно, щоби хто орав. Але сказав собі:

— Господи Боже, поможи виорати мені помірок.

Тіки зачав орати, два з половиною рази обігнав на помірку воли, дивиться, наперед волів ударила якась ясність. Ударила ясність, і обидва воли приклякли на передні ноги. Каже він на них: Тей-ча-гей! Гей-ча-гей!» А вони не киваються, бо вони приклякли. Він їх батогом киває, а вони не рухаються. Дивиться він, наперед волів паня стоїть, прекрасно вбрана і сама файна, як сонце. І до него говорить:

— Що ж ти, чоловічку, сьогодні робиш? Він відказує:

— Ору, пані.

А вона йому каже.

— Подивися, на цілім полі ніхто не оре, не сіє. Сьогодні, — каже, — великий день Божий. Неділя і Великдень. Ніхто не робить сьогодні, аж ти оден знайшовся.

— Мені брат сказав: «Як сьогодні не зробиш, то більше волів тобі не дам».

Та й став він і заплакав.

— Що ж мені тепер, бідному, робити?! І сказала паня:

— Що твому братови має статися за те, що він дав тобі сьогодні волів? Може, би йому син помер?

— Нє.

— А що такого? Може, би двори згоріли?

— Нє, — сказав бідний та глипнув на воли, а вони вже неживі. Погинули. А пані тої вже нема. «Скаже мені брат, що я його воли побив. Що мені тепер бідному робити?! Іду я до него».

Прийшов він до брата.

— Христос воскрес! — каже.

А той навіть не відказав. Бідний брат розказує, що воли погинули, а брат-багач йому каже:

— Аги, та я тридцять помірків виорав і не погинули мені воли, а ти маєш оден і тобі погинули. Ти воли побив. Розкажи мені, як ти воли побив? Маєш ти оден помірочок, і я той помірочок озму за воли.

Каже бідний брат багачеви:

— Я їх не побив. Ясність ударила перед волів, і паня ясна стала. І сказала мені: «Що ти хоч? Що має твойому братови за це статися?» А я став і заплакав. І сказав: «Шкода мені, аби йому що-небудь ся стало». Сказала паня: «Обов’язково й негайно щось йому мусить ся стати за те, що він сьогодні дав волів. Може, би йому син помер?» Я сказав: «Нє». — «Може, би так ся стало, що його двори погоріли на попіл, поки ти прийдеш з поля?» Я сказав: «Нє». А паня сказала: «Щось мусить йому статися. Най його воли погинуть. А він собі воли відкупить». І воли погинули.

І сказав брат-багач брату бідному:

— Після свят я тебе подам на суд. І твій помірок пропав. Бідний каже до багача:

— Коли меш подавати, аби ти зайшов до мене. Підемо на суд разом. В середу рано багатир устає, впрягає коні і їде подавати свойого брата в суд. Було по дорозі, і повертає багач до бідного.

— Ти готовий, — каже, — чи не готовий, бо я вже кіньми стою перед хати? Я вже їду.

Бідний каже:

— Я готовий.

Накинув він на плечі веріточку з кухни, бо дуже погано було надворі. Дуже гірко було бідному сідати ззаду на фіру, але сів. Проїжджають вони обидва право корчми.

— Як маєш що з собою, то вип’єм у корчмі, — каже багач.

— Не маю з чим і не маю за що. Але йду з тобою. Бодай погріюся. Заходять вони обидва до корчми. Каже багатир орендареви:

— Дзінь добрий! Я би щось у вас випив.

Поклав орендар перед него півлітру. Багач п’є, закушує. Харчів, щоб закусити, він мав з собою.

— А хто то, — каже, — з тобою ввійшов?

— То бідняк. Зайшов погрітися.

Бідняк не міг ся зігріти і почерез двері зайшов у хатчину орендаря. Грівся, що грівся, а єврейка купала у ванні дитину. Заповила єврейка помиту дитину та й поклала на лавицю, а бідняк задрімав, упав на ту дитину і задушив її. Входить єврейка до хати.

— Ой вай, нема мого синочка! Що ви наробили?!

— Я не хотів.

— Ґазда їли, ґазда пили, а ви прийшли й мого сина вбили. Єврей питає того, що п’є:

— Куди ви йдете?

— Я йду подавати його в суд, бо він мені воли побив три дни тому. Каже єврей:

— Та й я йду подавати його, бо він мого синочка задушив. Подумав бідняк: «Що я наробив! Той за воли, той за дитину подає мене. Велика мені буде біда».

Вийшли вони з тої корчми — жид, багатир і його брат-бідняк. Та й їдуть вони дорогою і приїхали до великої води. Виїхали вони на середину моста, а бідняк схопився і лапається за поруччя на мості. А тоти два сидять спереду й не видять, що він робить. А він хотів ся втопити, щоб навіть і чутки за него не було. А то так не сталося. Під мостом купалися моряки, і він упав на моряка і чисто розбив йому спину. Моряк схапав його за руку.

— Кого, — каже, — розбив-єс?

Притяг його моряк до берега, дивиться, стоїть фіра серед’моста. І зачав моряк кричати:

— Куди, ґазди, їдете?! Відзивається брат-багач на возі:

— Їду, — каже, — подавати його в суд, бо він мені воли побив.

— А ви куди? — питає єврея.

— І я їду його подавати, бо він мені дитину забив.

— То беріть, ґазди, і мене з собою. Може, би й я його подав, бо він мені побив плечі.

І везе ґосподар-багатир усіх трьох: і того бідного, і єврея, і моряка. Так вони й приїхали разом аж до самого суду. Стали фірою перед судом. Суд уже отворений. Заходять вони туди всі штири. Поздоровили суд. Є сендзьо, є прокурор, є слідчі, є міліція — повністю все. Сендзьо сказав:

— Сідайте собі.

Сіли вони на крісла, питає сенцзьо багатиря:

— Що ви скажете, ґаздо? Чого ви його подаєте в суд, цего бідняка?

— Він мені, — каже, — три дни тому воли побив.

А бідняк випросився в них надвір. На дві-три хвилини.

— Щоби ви, — кажуть йому, — надворі не бавилися, бо справа ваша ще не скінчена.

Вийшов бідняк надвір і побачив під ногами каменюку. І що він робить? Узяв того каменя в пазуху. Хоч він студений був, але взяв. Та й заходить назад у суд. І перекидає той камінь у пазусі з одного боку на другий, бо дуже студений. Не може його на однім місці вдержати.

Питає його сендзьо:

— Як ти цему багачеви побив воли, коли він тобі дав орати?

— Розкажу, — каже, — вам. Це мій брат рідний. Я орав, надійшла прекрасна пані і стала перед волів. І сказала: «Що ти, чоловічку, робиш? Сьогодні таке свято, а ти ореш?» — «Я попросив свого брата, аби мені дав на день волів. А він дав мені на свята». І сказала та ясна паня: «Що твому братови за це має статися, що він тобі в свято дав волів? Може, би йому син помер?» Мені жаль стало, і я сказав, що нє. «А може, би йому двори згоріли?» — спитала ясна паня. Я сказав, що нє. То паня зробила, що воли погинули. І брат сказав, що «твій помірочок пропав за мої воли». І привів мене до суду на покарання.

Суд розбирає справу. І сказали, що не можна на таке велике свято давати в роботу худобину. Сендзьо каже біднякови:

— Ти виграв, чоловічку. А ти, багачу, програв. А ти, жидику, що хочеш?

— Пане суддя! Я мав одного синка, і він мені того синка задушив. І я вже ся зостав без нічого.

Суддя питає бідного:

— Ти маєш дома діти?

— Маю семеро.

— Кілко ти дітей можеш дати йому за ту дитину?

— Двоє можу дати, а п’ятеро собі лишити, — каже бідний. А єврей на то сказав:

— Я не прийму ніяких дітей. Ви його судіть.

А сендзьо сказав, що як дає за одного двох, то дуже добре. Але єврей не приймається того ніяк. І сказав сендзьо:

— Ти молодий, єврею. Ти ще собі дитину набудеш. А він тобі добре давав, двох за одного. Ти програв, єврею, можеш собі йти додому. А тепер ти, моряку, скажи, що ти хотів.

— Вони їхали, стали фірою на мості, а він штрик з мосту й розбив мене. А я йому нічого не винен, — каже.

Питає сендзьо багача:

— Якою дорогою ви їдете назад додому?

— Тою самою дорогою, що й сюди приїхали.

— Коли приїдете на той міст, то ти, бідняку, лізь під міст. А ти, моряку, аби штрик на него з поруччя.

Каже моряк:

— Пане суддя! Хоч би я вмер, то би не штрик на него в воду. Бо я відразу міг би забитися.

— Ну то ти програв, — каже. — Ми тебе озмемо в шпиталь, а він хай іде додому.

А він тою каменюкою водно робив у пазусі, бо то студене дуже. Кілко його суддя питав, він балакав і все тою каменюкою підтрясав. Після суду покликали того бідного в сусідню кімнату. Сендзьо, прокурор, слідчі, міліція — всі покликали. Та й кажуть:

— Ти в пазусі великі гроші маєш. Діли нас тими грішми.

— Я, — каже, — не маю грошей.

— Маєш у пазусі.

Всі на него дивляться, хочуть видіти, що він там має.

— Показуй швидко, бо нам нема коли.

Він розперезав мотузочок, яким був уперезаний, і той камінь гепнув на підлогу.

— Нащо тобі того каменя? — питають вони.

— Я дивився, котрий буде мене судити. Якби мене засудив, то дав би йому межи очі цим каменем.

І його вигнали з тої кімнати і сказали:

— Все! Ти виграв. Але як ще раз попадеш сюди, то велику кару будеш мати.

А я сів собі на столець, і вже байці конець.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Ганьківці, Снятинського району, Івано-Франківської області 9 серпня 1987 року Палійчук Василь Николайович (1911)