Українські народні казки

Як ведмідь довідався, хто найсильніший

Українська народна казка Закарпаття

Іде собі лісом вовк. Та дуже неборак зажурений — ледве ноги тягне. Зустрічає він ведмедя.

— Добрий день, Голодняку!

— Доброго здоров’я, Бурмиле!

— Чому ти такий смутний, як сльота?

— Дай ти мені, вуйку, спокій! Не звідай мене нічого! Сам знаєш — голод є великим паном.

— Та що сталося, мізераку! Шкода на тебе дивитись, як ногами плетеш! — дошкуляв ведмідь.

— Слухай, скажу! — почав вовчище. — Терпів я голод, терпів, але вже більше не можу. Мусив я щось робити. Думаю собі так: піду шукати поживу! Не знайду поїсти, знайду бодай на один зуб. Коли не вівцю, то бодай маленького баранчика. Пішов я туди, де вівці ночують. Заліз тихо до кошари, вхопив тучненьке ягнятко і вже несу. Мені би й повелося, коби не прокляті пси. Почули мене і за мною. Потім всі люди! збіглися. Я вже через вориння давав ногам знати, коли з зубів вирвали ягнятко. Та коби тільки вирвали. Так мене буками погладили, що я ледве живий втік. Якщо, вуйку, у тебе є серце і душа, допоможи мені, бо загину.

— І серце у мене е, і душа у мене є, і допомогти тобі я міг би, та не дам тобі нічого! Бо ти страшенний боягуз! Ти дозволив людям, щоб над тобою взяли верх! Ти заганьбив усіх нас, жителів лісу.

— Ой-ой! Вуйку Бурмиле! Що ти кажеш? Ти просто не знаєш, з ким я мав діло! Чоловік — то найстрашніше на землі! То наймудріше створіння на світі! Він сам нічого і нікого не боїться, з ним кінця дотягнути нашому братові нелегко.

— Говориш дурниці, брате! Я цьому й на макове зерно не вірю! Хотів би я видіти на свої очі того чоловіка, який би мене переміг. Покажи його мені — вчиню йому кінець! — гордо промовляв ведмідь.

— Добре! Я тобі покажу, та пошкодуєш ти! — відповів вовк.

— Шкодувати я не буду! Дам тобі ще й подарунок — із своїх запасів одну вівцю!

— Ходімо, вуйку Бурмиле! — промовив вовк і взяв ведмедя під руку.

Пішли побратими дорогою, що вела крізь густий ліс. Заховалися за корчем, чекають. Іде дорогою жінка — старенька, згорбилася небога, несе щось у торбі, шепоче собі. Певно, молитвицю. Шкандибає з села за село стежиною навпростець.

— Це чоловік? — звідає ведмідь, бо вже готовий був скочити з-за корча.

— Ой, чекай, чекай! То ще не чоловік. То тільки близька родина чоловікові! — заспокоїв ведмедя вовк.

Чекають далі.

Іде, посвистуючи, хлопець.

— А це чоловік?

— Ні, не чоловік! Цей тільки буде чоловіком! Сидять далі.

Іде старий дід з палицею в руці, ледве тягне ногу за ногою.

— Це чоловік?

— Ні! І це не чоловік! Цей був чоловіком колись.

— Та коли вже будуть чоловіки? — сердиться ведмідь, бо хоче похвалитися силою перед вовком.

— Чекай мало! — заспокоїв вовк ведмедя. — Будуть ще в чоловіки. Увидиш одного справжнього і тому будеш не радий.

— Та вже коби-м тільки увидів...

Чекають далі.

Несподівано з’явився на коні гусар. На боці у нього шабля поблискує, на другому боці пістоля висить, поперек плеча — карабін.

— Оце вже чоловік! Тут можеш себе, вуйку, показати! Ведмедеві двічі одне казати не треба було. Бурмило вискочив з-за корча, став впоперек дороги на задніх лапах, стоїть стовпом.

— Гей, що ти за один? Чому дорогу мені перестаєш! Я державний слуга! — крикнув гусар так, що листя на деревах задрижало.

Ведмідь стоїть і готується скочити.

— Атака! Вперед! — подав команду гусар сам собі, вихопив шаблю — і давай чесати ведмедя. Так чесав, що шерсть літала. Та ведмідь не відступає. Лізе на гусара, хоч уже добре посічений, хоч уже й кров цебенить з нього.

Коли вояк побачив, що шабля не помагає, вхопив пістолю і — бух-бух-бух!

Тепер уже й ведмідь побачив, що тут фіглювати не можна. Дав ногам знати і так тікав, що земля під ним двигтіла.

Зупинився в гущаку і почав рани зализувати, віддихатися. Три доби неборак не їв, не пив. На четверту добу до нього навідався побратим вовк.

— Як ся маєте, вуйку Бурмиле?

— Ой, дай мені спокій!

— Я прийшов до вас за обіцяним подарунком.

— Ой-ой-ой, — стогне ведмідь.

— Та як вам, вуйку, видиться? Чи дужий чоловік?

— Ой-ой-ой, — тепер уже гірко стогнав ведмідь. — Ти видів, що я не боягуз! Я сміливо нападав. Та він крикнув на мене страшенним голосом, а потім почав мене лизати якимось світлим, довгим язиком. Та так мене лизав, що шерсть на мені горіла і довкола мене літала. Та я ще все одно тримався. А потім з мене вже кров почала цебеніти. А я і так не відступив. Тоді він плюнув мені межи очі. Та плюнув не раз, а тричі. Тут я вже боротися не міг, бо в моїх очах потемніло. Тоді я вже почав тікати... Та щастя, що я живий. Тобі даю те, що обіцяв. І вже буду знати, хто найсильніший!

Як ведмідь довідався, хто найсильніший. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 157. Подається за: «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати: Закарпатські народні казки. Гумор та сатира / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1966.», с. 58 — 61. Сюжет у інших казкарів збірки не зафіксовано.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).