Українські народні казки

Як визволили королівських дочок

Українська народна казка Покуття

Був король і мав три доньці. І повиростали вони, вже ж на видцанню стали були дівчата. Та й виходить рано король, дивиться, а доньки пропали, хтось закрав усі три. Шукали вони, шукали довгий час і не мож було їх знайти. Шукали щось два чи три роки — як під землю пішли дівчата. Плакав король. З цілої держави спроваджували знахарів, шукали — ніхто не міг найти. Нема їх та й уже не буде, кажуть, уже й призабувати за ті доньки стали. Але найшовся мудрий чоловік та й каже:

— Знаєте що, королю? Зробіть такий панцер, щоби його убрала людина. І закличте людей з цілої держави, щоби йшли той панцер міряти. І до кого той панцер підійде, хто його вбере, той найде ваші доньки.

Король пішов до коваля, зробив такий панцер, щоби він підійшов на людину. Хто його вбере, той панцер, той найде всі три дівчата. Розписав король по всій державі афіші, аби всі чоловіки й хлопці йшли до него міряти той панцер. Люди прочитали ті афіші і йдуть до короля міряти панцер: хлопці, чоловіки — всі. І так ходили, може, місяць, а може, й два, і ні на кого той панцер не підійшов. А люди вже майже всі перейшли, з цілої держави.

Тоді каже король до того чоловіка, що його нарадив:

— Усі люди перейшли, і ні до кого не підійшов панцер. А цей чоловік каже королеви:

— Ні, ще не всі перейшли.

— Як не всі? Я перерахував. А чоловік каже йому так:

— На краю села є така бідненька хатчина. Там живе стара баба, бідна вдовиця. В тої баби є три сини. Ті три сини тут ще не були. Скажіть закликати ще тих хлопців, аби вони поміряли панцер.

Післав король своїх прислужників до тої баби. Дав приказ, аби прийшли її сини й поміряли панцер. Та й пішли післанці до баби за тими хлопцями. Два хлопці прийшли — старший і середущий, а молодший не йде. Поміряли панцер на ті два хлопці — на них не підходить. Кличуть того третього, а він не хоче йти. Післав король за ним ще раз.

А той каже:

— Най принесуть той панцер до мене, тоді приміряю. А до царя я не хочу йти.

Цар думає: «Що робити з цим упертим хлопцем?» Та й кажуть слуги королеви:

— Берім панцер на фіру та й везім, поміряєм. Що робити, як не хоче йти? Мусить поміряти.

Взяли вони панцер і привезли до того хлопця.

— Гай убирай.

Він приміряв, а той панцер та як на него вшитий. Пасує. Повністю підійшов до него той панцер. Кажуть йому слуги королеві:

— Тепер їдеш з нами до короля. Бо ти маєш шукати доньок королевих.

А хлопець їм:

— Ну та й їду. І піду шукати королевих доньок.

Сів на коня і поїхав з тими прислужниками до короля. Приїхали, а король каже:

— Ну, підійшов на тебе панцер?

— Так, — сказав бабин син. Король питає:

— Ти знаєш, яка на тебе робота чекає? А він каже:

— Знаю. Маю йти шукати трьох ваших доньок. Та й буду йти шукати.

А потім питає короля:

— У вас був тато?

— Був.

— А дід був?

— Був.

— А прадід був?

— Був.

— А прапрадід був?

— Був, — каже король.

— То найдіть мені шаблю прапрадіда вашого. Дайте мені ту шаблю, і я буду йти шукати ваших дочок.

Король каже йому:

— Що тобі з тої негодящої шаблі? Я куплю тобі нову. Як у дорогу з таким дрантям іти? Що ти там з такою шаблею порадиш?

Хлопець каже королеви:

— Ви мені дайте тоту шаблю, що я вас прошу. Мені нової не треба. Король післав слуг туди, де було складене все дрантя старе,

і найшли таку шаблю, що був лиш прут з неї. Була вона давня-прадавня. Дали йому ту шаблю, а він обернув її в руках сюди-туди — і шабля зробилася така, як зі склепу. Тоді хлопець каже королеви так:

— Я ще у вас одну річ попрошу. Каже король:

— Я слухаю, гай проси, що ти хочеш.

— У вас кобила мала лоша, вже три роки тому. То лоша здохло. Його закопали. Відкопайте, — каже, — то лоша і дайте мені. І я буду їхати дівчат шукати.

Каже король:

— Та я дам тобі коня, файного коня дам. Та що з того лошати? Та воно вже три роки тому закопане. Як ти будеш на нім їхати?

А хлопець каже:

— Дайте мені то лоша. Я іншого не хочу.

Наказав король хлопцям, би пішли то відкопали. А там уже нема що видіти. Внесли хлопці тих пару костей.

— Ади, що тут є вже.

А він узяв ті кости, подув на них, сюди-туди обернув у руках, та зробився такий кінь! Чарівний!

Тепер уже буде їхати він за дівчатами. Але каже хлопець королеви так:

— Тепер я йду додому і закличу своїх братів. І будем їхати всі три, бо мені самому скучно.

Та й мають їхати вони всі три, тої баби, бідної вдовиці, сини. Король каже:

— Най буде по твому.

Він пішов додому, закликав ще тих двох братів своїх. Король дав їм файні коні, а цей має того чарівного лошака. Зібралися і всі три поїхали.

Їдуть вони, їдуть. Дорога далека, їм невтямилося вже, але каже найменший брат:

— Чекайте хлопці, я стрілю з лука. Де стріла впаде, там ми будем ночувати.

— Най буде.

Вистрілив, стріла полетіла. Ідуть вони до тої стріли. Прийшли вони до тої стріли, а там такий файний золотий міст, такі файні хати. Там змій жиє. Каже молодший хлопець:

— Будемо тут ночувати. Ви в хаті, а я під мостом.

І він лишився спати під мостом, а ті два спали в хаті змія. А змія дома не було, то ті два хлопці спали спокійно. А в дванадцятій годині прилетів змій. Хлопець вискочив з-під моста. А змій уже на мості. Та й зачали вони битися. А шабля в хлопця чародійна, і він геть порубав змія — постинав йому усі голови. Тоді повідрубував з голів того змія всі язики і взяв їх собі в мішок на плечі.

Брати чекали на него до ранку. Він приходить та й каже:

— Хлопці, вставайте. Будем їхати далі.

Вони повставали, зібралися і їдуть усі три далі. Їхали, їхали, дорога далека, тоді він знов стрілив з лука. Стріла полетіла — і вони знов ідуть до тої стріли, як перше йшли. Приходять вони, а там знов є міст, уже срібний, і хати змійові. Тут другий змій жиє і вже більше голів має. Два брати знов сплять у хаті, а цей — під мостом. Бо прийде змій — дванадцять голів — і буде битися з ним. А змій десь воював по світі.

Та й у дванадцятій годині прилетів на той міст. Хлопець вискочив з-під моста та й давай битися зі змійом. Переміг змія, порубав його, тоді з кожної голови повідрубував язики. І зібрав їх собі докупи в мішок. Ті, що сночі повідтинав, і ті, що ниньки, — всі в мішок та на плечі й пішов.

Хлопці чекали в тій хаті до рання. А на ранок наймолодший брат каже:

— Хлопці, вставайте, будем їхати далі.

Повставали, позбиралися, їдуть. Їхали вони, їхали, та й то далеко, навтємилося їм. Наймолодший знов стрілив. Та й каже:

— Де стріла впаде, там ми й будем ночувати. Приїхали до тої стріли, а там хата і міст дияментовий. Там змій жиє.

Наймолодший хлопець знов каже:

— Ви будете ночувати в хаті, а я — під постом. А може би, ви ночували під мостом, а я в хаті? Бо я же так змучився, так навоювався з тими зміями.

А хлопці бояться, кажуть:

— Де? Ми не будем під міст іти.

— То добре, я буду ночувати під мостом, — каже він. Взяв він і забив у двері ніж. Та й каже:

— Дивіться, хлопці. Аби-сте спали і аби-сте назирали на цей ніж. Як буде з него кров капати, аби-сте бігли мені помагати. Бо цей змій має сорок голів і буде тяжко його побороти.

Вони кажуть:

— Добре.

І пішов він ночувати під міст, а вони — в хаті. Вже дванадцята година, прилітає змій. Хлопець з-під моста, а змій уже на мості, починають битися. Так своєю шаблею рубає хлопець! За раз п’ятнадцять-двадцять голів зрубує. Але що з того? Він голови позрубує, а вони підскакують назад до тулуба і приростають. І трудно змія побороти.

А браття спали і назирали на той ніж, як він казав. Дивляться, а з ножа кров капає, бо не годен брат змія побороти — вже змучився. Браття повставали і побігли на той міст помагати йому. Прибігли вони оба на той міст і зачали відкидати відрубані голови далі. Той зрубує, а вони відкидають, щоб не приростали. Він усі голови позрубував і змія порубав. І знов з кожної голови повідрубував язики, і в мішок їх, до тих, що вже там були.

Розвиднилося, і їдуть вони далі в світ. Їхали, їхали і приїхали до якихось будинків великих. І замок там був. А коло того замку доста війська, і не мож було туди доступити. І не люди там були, а самі змії. І варта, і військо — все змії. А вони мали то все перебороти, бо тут, у тих зміїв, і були дівчата того короля.

Стали всі три хлопці та й думають, і нічого не можуть надумати. Оббігають той замок довкола — годі доступити. Радяться вони всі три.

— Що, — кажуть, — будем робити? Тут є їх сила, цих зміїв. А нас лишень три. Ми вже тут нічого не годні порадити.

А кінь наймолодшого хлопця, що з того лошати здохлого, каже свому панови:

— Висипай, молодику, то, що ти маєш у міху, на купу, тут-о висипай ті язики.

Він висипав ті язики з міха на купу, а з них зробилася сила війська і зброї. У кільканадцять разів більше, як тих зміїв. І як зробилося так багато війська, зачали вони воювати. І то зміїне військо все чисто побили, і замок забрали. Тоді пішов наймолодший брат до тих покоїв, і його брати за ним пішли. Втворили одні двері, другі і тих дівчат там найшли. І сказав їм наймолодший брат, що вже вони визволені і підуть до тата й до мами. Дівчата позбиралися і поїхали з того замку додому.

Привіз наймолодший брат королеви три доньці. Король дуже втішився, що вже його дівчата дома, зробив файну забаву. А тоді каже:

— За ту файдиґу, за то, що ви мої дівчата найшли, беріть та й женіться на них всі три. Та й будете моїми зятями.

Та й поженилися всі три, тої баби бідної, сини, з королівськими доньками. Та й казці конець.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
28 березня 1989 року
Оповідач: Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.