Як вовк жив у Непитайлівському лісі
Українська народна казка Полтавщини
Одного разу зимою Вовкодав Іванович устав, вийшов із своєї хати і пішов на полювання. Пройшов по Непитайлівському лісі він і бачить, що коза Пантелеймонівна гілочки об’їдає. Він підкрався до неї і хапнув її.
— Ох! — каже, — буде в мене поснідать чого!
А вона аж проситься:
— Вовкодаве Івановичу, не їжте мене, у мене ж двоє діток Боря і Зірочка, вони ще маленькі.
Він подивився, а коза Пантелеймонівна далі:
— Я ж тобі буду і їсти варить, і молоко давать, і по господарству допомагатиму, тільки не їж!
Вовкодав Іванович подумав: «Вона і худовата якась і діток жаль». Та й каже їй:
— Добре, мені треба, щоб хтось їсти варив.
Привів козу Пантелеймонівну додому і каже:
— А де ж твої дітки?
— А вони за кущами поховались.
Забрала вона діток і приказав вовк, щоб від хатки далеко не відходила. А сам думає: «Точно втече». Випускає козу лиш попасти. А вона йому і їсти варить, і в хаті прибирає.
Одного разу чує Вовкодав Іванович, хтось стукає у двері. Коли це Михайло Потапович ішов лісом і почув запах їжі. Та й питає вовка:
— Вовкодаве Івановичу, чи ти уже їсти варить навчився?
— Е-е-е, Михайле Потаповичу, я у лісі піймав такого звіра, що вміє їсти варить.
— То покажи мені його, і я гляну на того звіра.
— Я й не знаю, чи показувати, ти його злякаєшся.
— Ну хоч у щілинку дай на нього подивитися.
— Добре.
Відкрив вовк трішки двері. А Михайло Потапович як глянув, а воно борода, роги.
— Ого-о-о-о-о! Де ти таке взяв? Мені аж страшно!
— Отож бач, а я не злякався. Я цих звірів знаю.
— А можна мені в хату зайти?
— Ні, хіба що весною.
Отак Вовкодав Іванович в Непитайлівському лісі жив собі. Коза Пантелеймонівна варить їсти, Боря і Зірочка підростали, у хаті усе скачуть, то на стіл, то на стілець, то на піч. Вовкодав Іванович каже:
— Так колись вони і на хату вистрибнуть!
А коза дітям:
— Ви там не балуйтесь, бо ми не у своїй хаті живем, а в чужій.
— От-от, думайте, — підтакує вовк.
Весною Вовкодав Іванович город викопав, а коза Пантелеймонівна насадила і моркву, і капусту, бо сама їх дуже любить, і картопельку. Вовкодав Іванович й каже:
— Буде що мені на зиму їсти, не треба й м’яса.
Коза Пантелеймонівна город догляне і поллє, і пополе. А гарбузи виросли здорові. Вовкодав Іванович думає собі: «Як же ж ми їх до хати поносимо такі величезні?» А коза й каже:
— Ну, то ми їх боком позатягуємо.
Позатягували в хату гарбузи, моркву, усе позбирали. А Боря з Зірочкою з стола та як скочать на гарбуз, а Вовкодав Іванович кричить:
— Та ви ж мені і гарбузи своїми ратицями поламаєте! Ну що ви робите?
А вони балуються, не бояться його, В Борі ріжки почали виростать, побільшав він. А Вовкодав Іванович каже:
— Треба, мабуть, іти рибу ловить.
Поставив він сітки на річці і ловить рибу. Коли йде Лиса Петрікеївна. Йде та й питає:
— А що це ти тут робиш? Ти не підходь до моєї річки! Бачиш, тут ялинки ростуть, а де ялинки, там і вовки! Тут все моє!
— Так і я ж тут колись ловила.
— Колись ти, а тепер я! Я хазяїн!
— Тут же хазяїном був Михайло Потапович.
— Е-е-е-е, тепер Потапович у лісі хазяїн, а я на річці! Ну добре, якщо хочеш, то лови маленьку рибку.
Наловив вовк риби, коза Пантелеймонівна насмажила. Отак і жив би, рибу їв, суп і був би вовк-вегетаріанець.
Ніч. У Непитайлівському лісі усі сплять, і вовк спить. Коли чути такий звук, як би щось ударилось. Вовк скочив і питає:
— А що воно?
Вибіг на двір, а там вепр Соломонович рилом жолуді збиває з дуба. Вовк як закричить:
— Е-е-е-е-е! Це ж мої дуби, тут не збирай!
— Так, дуби твої, а жолуді ти ж не їси!
— Ні, не їм, але їх же продать можна на лісовому ярмарку і щось собі купить. Ти мені, мабуть, плати за жолуді.
— А що ж тобі платить?
— Ну хоч кукурудзу носи.
— Добре.
Тільки Вовкодав Іванович зайшов у хату, щось як загримить. Вибігає, а там кабан знов жолуді збирає.
— Ти що, всі жолуді хочеш визбирать? Зараз я дзвоню в лісову міліцію!
Коли прибігає осел-міліціонер.
— Викликали, Вовкодаве Івановичу?
— Викликав. Он вепр Соломонович в мене жолуді краде.
— Це крадіжка.
А вепр Соломонович каже:
— Та це ж я своїм діткам. У мене їх дванадцятеро і всі голодні.
Осел подумав, що ж робити, а тоді каже
— На перший раз вас пробачаємо.
Пішов вовк Іванович у хату і бурчить собі під носа:
— Ох і ліс Непитайлівський, чого тут тільки не твориться.