Українські народні казки

Як вовк куря висидів

Українська народна казка Гуцульщини

Був дідо та й баба, та й курочка ряба. Курочка знесла яєчко. А мишка бігла, хвостиком зачепила та й яєчко розбила. Дідо плаче, бабка плаче, а курочка кудкудаче:

— Не плачте, дідику, не плачте, бабко, я вам ще знесу не таке яєчко, я вам ще краще знесу.

Курочка знесла яєчко, а лисичка піддивилася та й прийшла, та курочку й яєчко вхопила. Курочку з’їла та й каже, що з яєчка треба висидіти куря. Питає лисичка:

— Хто має сидіти?

Скликала лисичка всіх звірів та й рахує: «Раз-два-три!» І за кожним разом показує на когось із звірів. І випало на вовка. Другий раз порахувала — знов випало на вовка. І третій раз порахувала, і знов на вовка випало. Вовк має сідати на яєчко.

Сів вовк на яєчко та й гріє. А лисичка побігла десь, а потому приходить та й каже вовкови, щоби добре сидів. Би було куря. А вовк сидів, сидів та й зголоднів. Побіжить, трохи встарає щось їсти та й знов сідає, бо куряти не буде. Сидів він, сидів, чує, щось під ним кивається *. Він подивився, а то яйце розлупилося, і вже є куря. А лисичка каже:

— Ти дивися, добре годуй куря, дозирай його, аби файне виросло.

А куря каже до вовка:

— Тату!

— Я не тато, я вовк.

— Хоч і вовк, але ти є тато, — каже куря.

Підросло те куря. А то був кугутик. Та й каже той кугутик:

— Тату, навчи мене піяти *. А вовк каже:

— Де я вмію піяти? Я не вмію.

— А ти таки навчи мене.

Вовк став та й піє: «У-у-у, у-у-у». Та й каже: «Я не годен піяти». А кугутик підріс більший та й сам навчився піяти.

Вовк пішов за поживою, а лисичка прийшла, вкрала кугутика та й заперла дома в клітку. Вовк прийшов, а кугутика нема.

Пішов він до лисички, подивився. Лисички нема дома, лиш кугутик у клітці. То він узяв кугутика та й пішов додому. Та й уже ходив з кугутиком, все брав його з собою.

* Кива́тися — ворушитись.

* Пі́яти — кукурікати.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Долішній Спас, Косівського району, Івано-Франківської області
17 липня 1987 року
Оповідач: Гаврилюк Одокія Лук’янівна (1907 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.