Українські народні казки

Як вовк псові допоміг

Українська народна казка про тварин

Бо то господар відогнав на старість від свого обійстя собаку. Бо розуміється: доки собака молодий був, то відганяв від його обійстя неприятелів, котрі би могли його обідити, звірі также щоби жадної шкоди не робили; то тоді і його господар любив. А як же прийшло на старість, вже так незмагав, зачали його бити. «От, — каже, — зробився лядац! Не бреше нічого! Іно коби йому дати їсти, щоби він ся добре нажер, та й іде, сто кроть його матір, в солому спати!» Досить того, що як зачали того бідного собачиську бити, їсти не давати, — доки не відогнали.

Взяв пес і іде з плачем не знати куди. Аж тут встрічається з ним вовк і каже: «А! Ту ти мені попав-ись ся в руки! Ти то мене все відганяв від того-то і від того-то господаря, нігди-сь мені не дав ся там поживити! Якби, боже борони, такі всі були на світі, то би прийшлося іздохнути, а ти би ся не змилував! Отже я тепер тебе за то з’їм». — «Ей, — каже, — я навіть би-м тобі подякував, якби-сь мене з’їв. Бо мені вже однаково, то волів би-сь мене з’їсти, ніж ся я маю так на тім світі мучити». — «Ну чого?» — каже. Жаль ся зробило вовкові. «От, — каже, — доки молодий був, відганяв-им від обійстя свому господарові різних злодіїв, щоби го не обідили, звірів также нігди не допустив-им до обійстя, то тогді і добрий в него був-им. А тепер, на старість, що би я ся надіяв ще лучше, то мені гірше!» — «Ну, чого?» — каже вовк. «От чого: б’ють мене, їсти не дають! Та й чого ж ся тримати? Ще й буками від обійстя геть відганяють. Та й я взяв і пішов. Але от щоби що мене з’їло! Або згинути, ней би-м ся не мучив так довго!»

Вовка тото дуже обійшло, і каже: «Я тебе нараджу, як ти маєш зробити, щоби тобі так було, як перше. Іди ти назад додому і не іди нікуда... Вони, то єсть той твій господар із господинею, вийдуть завтра жати, і вона винесе з собою тоту маленьку дитину, що має, і положить її з колискою під снопами. І ти щоби-сь за ними вийшов на поле». — «А як же я, — каже, — піду за ними, коли вони мене будуть бити?» — «Ну, вже щоби як тя били, то треба щоби-сь вийшов! І положишся коло тої дитини і лежи. Вони будуть жати, відійдуть далеко, а я ся помаленьку підсуну і вхоплю тоту дитину, і буцім буду втікати. То ти зараз за мною побіжиш. А я зразу крепко буду бігти, а послі помаленьку. То як зрівняєшся зо мною, то щоби-сь ніби зачав ся зо мною кусати. То я зараз пущу тоту дитину, а сам втечу. То еони як прибіжать, втішаться дуже, зараз тобі дадуть їсти, і знов так тобі буде, як і перше».

Врадувався пес, побіг додому. От ту, дав бог раня, іде господар з господинею жати і беруть тоту дитину з собою в поле. Ось тут і пес з’явився і біжить за ними. Вони ту зачали його бити, кричати. «От, — каже, — десь був пішов, а тепер знов, побліка непотрібна, приволікся!» — «Що би його забити або що такого, — каже жінка, — ней би ся навіть така дрань не находила коло нашого обійстя!»

І ідуть вони собі в поле, а він за ними. Прийшли на поле, положили під снопами дитину, а самі взялися жати. От вже відойшли кавалок, пес прийшов собі та й положився коло тої дитини і лежить. А вовк вже чекав в коноплях. Висунувся помаленько та й вхватив тоту дитину за пелюшки, далій — з нею втікати! От тут побачили люди, наробили крику: «Вовк! Вовк взяв дитину!» Пес тут зірвався та за ним, тоті зачали цькувати. От вовк дивиться, що вже пес от-от його вже має дігнати, — зачав помалу бігти. Пес зближився, злапав ніби вовка за задок, зачав ся там з ним кусати. Вовк ту пустив тоту дитину, побіг, а пес лишився коло тої дитини і чекає, нім поприходять. От ту прийшов господар і господиня, зачали його гладити, дали ’му зараз хліба. «От, — каже жінка до чоловіка, — казали-сьмо, що то пес ледащий, а от, щоби не він, то би був вовк нашу дитину з’їв!» — «Таки так, жінко! Добре ти кажеш!» — «Ну, тепер же той пес в нас буде, доки не згине. І що сам схоче, ней то їсть, коли він такий добрий, що він нашу дитину від смерти відборонив».

Ну, вже псові знов добре. Їсти му дають того, що самі їдять; боже борони, щоб хто його вдарив або навіть і полаяв, — то не знаю, що би йому господар за то зробив. От разу єдного прийшов вовк до него і питається: «Ну, що ж? Тобі тепер добре?» — «Ой, знаєш, — каже, — як мені тепер добре! Щоби-м що зробив, то ніхто не сміє мене не так щоби вдарити, але навіть і полаяти; а їсти — то, що сам схочу. Кроме того, що дають мені там печені тощо. Ней тобі бог дає якнайлучче за то, що ти мене така нарадив, ще й свого труду не жалував!» — «Ну, — каже вовк, — бачиш, як то я тобі добре зробив! Добре тобі тепер: маєш що їсти і всьо. Дай же мені з єдного баранця, бо вже так хочу їсти, що не можу витримати з голоду». — «От я тобі скажу, — каже пес, — я тобі баранця не дам, але завтра раненько приходи сюди. То от мій господар буде справляти парастас, то я ти дам їсти, чого ти сам схочеш. Бо що ж! Я би тобі не жаловав і баранця, та що ж з того, коли він сировий, недобрий? А от завтра, як прийдеш, то я ти дам печені, то ней ти покушаєш, то от допіро скажеш, що добре».

Взяв вовк і пішов. От ту на другий день справляє господар парастас. Закликав попа, відправив піп той парастас, позасідали поза стіл, п’ють і їдять. Аж ту прибігає вовк. Пес зобачив, зараз ту його помежи люди завів до хати і казав му влізти під лавку. Вліз той вовчисько під лавку і сидить. Пес ту скрутився сюд не туд, випнявся на стіл, вхопив щось дві чи три печені. От ту всі зачали кричати: «А покинь! От, — каже, — собака взяв печень кілька собі!» А той господар обзивається: «Нейти, нейти, люди добрі! Не кричіть! Ней там бере собі, що схоче! Знаєте, який то пес? Він мені дитину від смерті відборонив».

Подав пес вовкові під лавку. Їсть він і каже: «Правду ти казав, що зовсім інакше: не таке, як сирове, а се чудесне!» — «Ну, їж же ти, а я іще щось тобі дам». Зіпнявся на стіл, вхватив іще два калачі, знов дав йому. Ну, вже вовк добре наївся, сидить собі під лавкою. А тоті люди зачали собі співати, напившись. Вовк тото почув, питається пса: «Чого вони так співають?» — «От чого, — каже, — бо ся попили». — «Чого вони ся напили?» — «Горівки», — каже. «Ей, чуєш? Як би ти мені дав, — ней би то покушав, що то за такий смак». Той каже: «Я тобі дам». Зіпнявся ту на стіл, взяв в лаби бутельку за шийку і поніс. Ту зараз наробили крику: «Покинь! Покинь!» — «Що там такого?» — каже той господар. «От, — кажуть, — собака взяв горівку з бутелькою». — «Та ней там бере! Я вас вже прошу, не гнівайтеся за те, але ней там що хоче, то то ней бере. Бо ж ви знаєте, що він в мене значить». Подав вовкові тоту горівку. Вовк як ся впив тою горівкою, вже му зачало в голові шуміти. Кличе до себе пса і каже: «Я буду співати». — «А не можна! — каже, — не співай! Бо будуть бити!» — «А вони чого співають?» — «Е, бо їм що інакше, а тебе наб’ють-ся, і пропадеш». — «Ой, то то таки буду співати!» — «Ей, бійся бога, не співай! Ходи, я тебе виведу, та й біжи до ліса, та там будеш співати». — «О! Я дурний там співати? Де-м ся напив, то ту буду і співати».

Ось ту як затрубів під лавкою, і люди ся пострашили: «Що такого?! Вовк!» Вовк той ту з-під лавки! Люди його обступили. Де хто що міг зарвати, макогін не макогін, качалка не качалка, — як піймали вовка за хвіст, як зачали бити! Вовк дивиться, що не жарти: як ся потягнув, вирвав хвіст та ту в ноги! Насилу втік. Пес ту, буцім за ким, на двір та й каже: «А бач? Я тобі казав: не співай, бо будуть бити!» — «Бодай тебе злидні побили з твоїм господарем і таким трунком! Вже щоби-сь мене як просив, то ніколи не піду до тебе на баль! Ней ти маму мурдує з твоїми печенями та зо всім! Вони мене так збили, що нема нігде місця цілого, бо здається мені, що всі кості в мені поломані». — «Отото: було не співати, то би-сь був небитий!»

Як вовк псові допоміг. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 100. 101. Зап. в середині XIX ст. на Поділлі. Казки та оповідання з Поділля. В записах 1850—1860-х рр. Вип. І—II. Упорядкував Микола Левченко, К., 1928., стор. 286-288.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.