Як віддячився опришок
Українська народна казка Покуття
Був чоловік, мав два сини. Прийшли ті роки, і пішов старший син до війська. Відслужив, прийшов з війська, а тато каже: — Женися, синку. Військову службу відслужив, треба женитися. А він каже:
— Я ще дівчину не напитав.
— Я тобі напитав дівчину. У багачів напитав. Там є доста поля, худоби, то й женися.
Оженився він по татовій волі там, де тато сказав. Дав йому тато половину маєтку, і пішов він від него.
Підріс молодший син. Прийшов з війська, і тато так само напитав йому багацьку дівчину. А молодший син каже татови:
— Я цеї дівчини не хочу. Я собі сподобав бідну дівчину. І буду з нею женитися.
Тато питає:
— Котру ти сподобав?
— Ту й ту.
А він ще до служби в війську сподобав собі ту дівчину і сказав їй, що буде її брати. А вона зовсім поля не мала, лиш одну хатину. Тато вгнівався.
— Як сподобав бідну, то йди до неї та й женися. А я тобі ніякого віна ніц не дам. І до мене не признавайся, що я твій тато, а ти — мій син.
Пішов молодший син до тої бідної дівчини і там оженився. Жиє собі з тою жінкою з бідної сім’ї. До тата не йде, і тато до него не йде, і маєтку йому не дав. А молоді в злагоді, файно жиють собі, заробляють та й кавалок хліба мають. Вже є в них, дякувати богови, діточки. Та й добре їм. Купили вони собі корову.
Але одного року не було політку на хліб, врожаю не було. Голод був. Нема що раз їсти. Бідний чоловік каже до свої жінки:
— Що будем робити? Може, би-м продав корову та щось би-м купив до хати дітям їсти?
А вона йому:
— Та най буде. Жени корову на ярмарок та й продай, бо голод.
Взяв він корову на мотузок та й повів на ярмарок. І продав за тисячу. Ховає він ті гроші в кишеню і тішиться, що купить щось до хати.
Вийшов з ярмарку, дивиться, а проти него з долини на гору йдуть люди. Іде начальство, в бубон б’ють. Він проходить та й питає:
— А що це таке? Куди ці люди йдуть? А йому кажуть:
— Ідем на гору. Там є шибениця. Злапали опришка і будуть його вішати.
Цей бідний, що має тисячу, вже не йде додому, а прилучився до тих людей і йде подивитися, як будуть вішати опришка.
Прийшли вони на то місце, до тої шибениці. Коло неї стоїть кат. А той опришок такий молодий, файний хлопець. Але був злодій, і злапали його, і хочуть вішати. Вже привели його до шибениці. Начальник обернувся до людей і каже:
— Люди добрі, може, вам шкода цего молодика, цего опришка? Видите, який він молодий, файний. Як вам жаль за ним, то дайте тисячу, та й ми його відпустимо. Скиньтеся по рублеви, по два, та й ми не будем його вішати.
А ті глипнули одно на другого та й думають: «Що нам з того прийде, що ми його викупим? Викупим, а він завтра знов піде красти. Най вішають».
А цей бідний, що взяв за корову тисячу, каже:
— Пане, я дам тисячу — не вішайте його.
— Давай.
Дав бідний свою тисячу за того опришка. Випустили його, а він підходить до цего бідного чоловіка, подякував йому файно і спитався, відки він. Той сказав, з якого села. Пішов опришок геть, лишень мрія за ним. А бідний чоловік став та й зажурився.
Йде він додому без грошей. Іде до жінки й дітей без копійки і сам нічого не їв. Іде поволі й думає, що скаже жінці та дітям! Ішов додому аж до темного вечора. Увійшов до хати, дивиться, а опришок уже сидить у него за столом. Жінка, діти й опришок вечеряють. Каже йому опришок:
— Вуйку, де ви були цілий день? Чо’ ви так пізно прийшли?
— Е, в мене ноги болять... В мене то... в мене друге...
Відбалакується чоловік. Каже опришок:
— Сідайте, вуйку, вечеряти.
Сів вуйко та й вечеряє з ними. Каже йому опришок:
— Вуйку, випийте порцію горівки. Чоловік ще й випив. Тоді каже опришок:
— Вуйку, скажіть мені, чо’ ви такі бідні? Але скажіть усе по правді. А він йому:
— Скажу.
— Лиш, вуйку, по правді кажіть.
— Скажу по правді. Мій тато був великий багач. А нас у тата два сини було. Старший брат мій оженився по татовій волі, засватав багачку. Тато дав йому половину маєтку. А я собі сподобав цю жінку. Вона була бідна, поля не мала, лиш цю хатину. Тато на мене вгнівався і не дав мені маєтку ніц. Я до тата не йду і навіть не признаюся, що я його син.
Так розказує ґазда опришкови. А опришок йому каже:
— Вуйку, а ви мені покажете, де ваш брат-багач жиє? Той йому:
— Покажу.
Повечеряли, і каже опришок:
— Ходіть, вуйку, покажете, де жиє ваш брат-багач.
І пішли оба. Ідуть вони селом, ідуть, всілякі ворота минають, і вже вони коло того брата. А там файна брама, велика, та як у фільварку. Каже той чоловік опришкови:
— Отут мій брат жиє. Тоді опришок:
— Вуйку, ви йдіть додому. А я ще трохи йду на село і зараз до вас надійду.
Ґазда вернувся додому, а опришок десь пішов. Прийшов ґазда і ляг спати. Було вже пізно. Опришок прийшов до багача, засвітив собі мертву свічку і обійшов з нею покої, щоб ніхто не збуджувався. А ключів той опришок мав доста. Розмикає він одні двері, другі, треті. Найшов собі великий файний мішок і шукає грошей. Шукав, шукав і найшов. Повна кімната золота! Набрав він того золота повний мішок, двері файно назад позамикав, та як були, мішок на плечі і несе до бідного брата, що дав за него тисячу. Приходить під вікно.
— Вуйку, вуйку! Вставайте, втворіть!
Ґазда встав, втворив. Опришок зайшов і кинув серед хати повний мішок золота.
— Нате, вуйку. Це від вашого брата-багача. Я вам даю ці гроші за те, що ви дали за мене тисячу.
Ґазда напудився, каже:
— Завтра прийдуть жандарі і озмуть мене до криміналу. Каже опришок:
— Ви, вуйку, ніц не бійтеся. Гроші сховаємо. А бідний чоловік:
— Я не знаю, як ховати. Я ніколи не мав тілько грошей.
— Вуйку, не гризіться. Я вам покажу, як гроші ховати.
Пішов опришок з ґаздою на город, викопали файну яму. Найшли добру паку. Трошки грошей взяли собі, а решту висипали в ту паку і закопали. Не спали вони до ранку, але спрятали добре.
І не йде вже опришок ніде від цего ґазди, ніби в него служить.
А багач устав рано та й дивиться до своїх грошей. А там така яма велика — хтось брав гроші. Каже він жінці:
— Ти знаєш що? Наше золото всихається. Жінка йому:
— Це не може бути. А чоловік їй:
— Ніхто ніби тут і не був, нема ніякого знаку, а грошей багато нема, велика яма викопана.
Перечаться вони.
А тата багачевого вже нема, лиш мама ще жива. Каже мама:
— Чекай, синку, я тобі скажу, де твої гроші. Син питає:
— А де, мамо? Мама йому:
— Твої гроші у мого бідного сина, а твого бідного брата.
— Мамо, це не може бути, — каже син-багач, — бо він навіть ніколи не йде попри наші ворота; відколи з бідною женився, навіть не дивиться в той бік, де наша господарка.
А стара каже:
— Гроші узяв він.
— То я йду за жандарями, най шукають.
— Чекай, синку, — каже вона. — Не йди ще за жандарями. Слухай, що я тобі скажу.
— Ну що, мамо, як радите мене?
— Знаєш що, синку? Роби забаву. Наклич багато людей, піди до свого бідного брата і скажи йому: «Брате, прийми до хати мою стару скриню. Бо в мене нема де її держати. В мене гості. А як гості роз’їдуться, то я заберу її». Поклади мене в ту скриню, і я все вислухаю, що вони будуть за гроші говорити.
Прийшов багач до бідного.
— Брате, прийми на три дни мою скриню. А бідний йому:
— Привозь, я прийму. А стара каже синови:
— Як я вислухаю за ті гроші, розкажу тобі все, і тоді підеш по жандарів.
Багач привіз скриню з бабою, і поставили її коло кухни. Багач поїхав додому, а баба сидить у скрині і слухає, що будуть говорити за гроші. Вуйко з опришком щось там надворі робили. Входять оба до хати, а опришок каже:
— Вуйку, що це за скриня у вас?
— То брат привіз. Він робить оказію та й не має де цю скриню покласти.
Пішли вони з хати. Опришок щось робить на городі, та все його цікавить, що то за скриня, чого то він її привіз. Біжить опришок до хати, до тої скрині. Ключів має коло себе багато, розмикає ту скриню. Одним ключем, другим, третім. Дібрав ключ, розімкнув. Дивиться, а в скрині — баба. Він тій бабі раз межи очі кулаком. Бабі очі повискакували. Убив бабу. Та й назад замкнув той куфер. А ґазда того не знає і жінка його не знає. Ключі опришок сховав.
Багач робить забаву. А бідний каже:
— Тепер закличе мене брат на забаву, бо я приймив його куфер. А багач його не кличе, бо має до него йти гроші шукати. Лиш най баба вислухає. А бідний брат узяв та й пішов на ту забаву некликаний. Став коло порога, а до него ніхто навіть не обзивається і не дає йому кришки хліба. Брат накликав таких багачів, як він самий, а бідного не хоче. Бідний постояв коло порога і пішов додому.
Опришок щось робить по хазяйству та й каже:
— Вуйку, чого ви так скоро прийшли з забави від брата?
— Він накликав самих багачів, а до мене не говорив, і я пішов додому.
Минулася в багача забава. Баба вже три дни сидить у тій скрині, а багач каже:
— Най ще днину посидить там, аби добре все вислухала.
І була баба в тому куфрі штири дни. Багач гадає, що баба слухає, а опришок уже вкоротав бабі віка. Аж у штири дни приїжджає багач до бідного фірою за тою скринею.
— Та вже, брате, оказія скінчилася, беру куфер додому. А бідний каже:
— Та бери.
Висадили куфер легонько на фіру. Нічого не знає бідний брат за бабу. А багач привіз той куфер додому, розмикає. Зараз баба буде розповідати за гроші. Втворив куфер, дивиться, а баба нежива. Але він не думає, що хтось бабу вбив, думає, що вона задушилася.
Витягнули бабу з куфра, поклали на катафельок. Ховають її. Вже немає коли йти гроші шукати, бо похорон. Великий похорон зробили — зарізав багач паця, телицю. Все село на похорон зійшлося, бо то багач. Поховали бабу.
Так багач нічого і не довідався про гроші.
В днину бабу поховали, а пізно ввечір опришок бере роскаль і шуфлю і йде на цвинтар. Приходить, відкопав бабу, трунву шуфлею підважив, витягає бабу, бере її на плечі і несе. Приніс бабу до того багача, її старшого сина, і заніс до стайні. Кладе бабу на найбільшого пацюка. Добре її пришнурував, прив’язав до него. А потім зарізав його і дав бабі в руки ніж. І баба сидить на зарізаному пацюку. Баба зарізала пацюка. Опришок стайню запер і пішов додому.
Досвіта багачеві наймити встають і йдуть давати їсти худобі. Входять до стайні — баба сидить на пацюку і ніж у руці тримає. А пацюк зарізаний. Наймити напудилися і повтікали з стайні.
— Вуйку, ми не йдем до стайні свиням їсти давати, бо баба прийшли з цвинтаря і там сидять.
— Та не може бути. Та же ми бабу вчора поховали.
— Ідіть подивіться.
Приходить багач до стайні, дивиться — мама сидить на пацюку. І пацюка зарізала. Багач став та й дивиться. Що з цим тепер робити? Вже й забув за гроші, бо має пригоду з бабою. Думав він, думав і йде до ксьондза.
— Отче, що я маю робити? Ви вчора поховали маму, а мама прийшли з того світу і зарізали пацюка. І ніж тримають у руках.
Ксьондз каже:
— Це не може бути. Та ж ми бабу поховали і я гріб запечатав.
— Як не вірите, отче, то ходіть подивіться.
Ксьондз збирається та й іде. Приходять вони оба до багача до стайні — баба сидить на зарізаному пацюку і тримає ніж у руках. Каже ксьондз:
— Це, ґаздо, біда. Клич десять ксьондзів, будем бабу ховати ще раз.
— Та най буде, — каже багач.
Закликав він десять ксьондзів, бабу на катафельок і ховають ще раз. Багач файно ксьондзам поплатив. І кажуть ксьондзи:
— Ми запечатали гріб, і баба вже не прийде.
Багач думав, що баба більше не прийде, а опришок уночі взяв шуфлю й роскаль на плечі — і знов на цвинтар. Відкопав бабу, знов підважив віко, витягнув бабу, взяв її на плечі і несе до багача. Приніс до стайні, взяв косу, зарізав вола. Посадив бабу на вола зарізаного і дав їй косу в руки. Сидить баба на волови в стайні. Багачеві наймити знов повставали досвіта до худоби, глип — а на волови сидить баба. Коса в руці, а віл зарізаний. Прибігли вони до хати.
— Вуйку!
— Що є?
— Баба прийшли, зарізали вола і сидять на ньому. Каже багач:
— Та не може бути. Та ж десять ксьондзів ховали.
Багач пішов до стайні — так, баба сидить на зарізаному волови і коса в руці. Іде багач знов до ксьондза.
— Отче, мама прийшли ще раз. Ксьондз каже:
— Ти що, дурний? Це не може бути, бо десять ксьондзів поховали.
— То йдіть подивіться.
Приходять ксьондз із багачем, зайшли до стайні — правда, прийшла баба. Коса в руці і сидить на волови. Ксьондз здивувався: як баба могла прийти? Та й каже ксьондз:
— Закличем двадцять ксьондзів і поховаєм ще раз. Мені ще такого не трафлялося, щоби з того світу мертві приходили. Не знаю, що це є.
Кличе багач двадцять ксьондзів і ховає бабу знов. Уже третій раз. Поховали бабу, заплатив багач усім ксьондзам. А цему, що на парафії в селі, дав гроші, як усім ксьондзам, та й каже:
— Отче, я вам даю ще коня баского. За то, щоби мама вже не прийшли з того світу.
— Добре, давай коня.
А опришок увечір знов шуфлю й роскаль на плечі — і на цвинтар. Ще третій вечір іде. Відкопав бабу, як і ті два рази, взяв на плечі й несе. Несе й думає: «Куди би вже бабу покласти?» Приніс бабу до ксьондзової стайні і висаджує її на того коня, що багач ксьондзеви дав. Тісно бабу пришнурував, аби вона не впала. Кінь стоїть, а баба має так сидіти на кони. Опришок стайню запер і пішов, а баба сидить. Уже не в багача, а в ксьондза.
Досвіта багачеві слуги повставали, ідуть давати їсти худобі. Обзираються по стайні — нема баби. Втішилися вони, дають худобі їсти. Приходить багач.
— Ну як, — каже, — прийшли мама?
— Нє, нема вже.
А ксьондзові слуги приходять досвіта також до стайні. Глип, а баба сидить на кони, що ксьондз привів учора від її сина. Наймити повтікали з стайні і в крик:
— Отче, ми до стайні не йдем, бо баба на кони сидить! На тому, що ви привели вчора від багача.
Ксьондз каже:
— Не може бути. Не вірить ксьондз.
— Ходіть, отче, подивіться. Справді баба сидить на тім коневи. Ксьондз устав, зібрався, входить до стайні, глипнув — баба сидить на кони. Зажурився ксьондз. «Син ховав бабу три рази, а що я маю робити? Ховати бабу ще четвертий раз?». Ксьондз довго не думає і каже своїм фірманам:
— Хлопці, відв’яжіть цего коня від жолоба і дайте йому по батогови — най він іде з бабою в чисте поле.
Дали коневи по батогови. А кінь куди буде бічи? Біжить додому кінь. Прибіг, а брама замкнена, бо то ще темно було. Стоїть кінь під брамою, а баба сидить на кони.
Багачеві слуги веселі, що баби нема в стайни. Коли чують, кінь заіржав коло брами. Сумно так заіржав. Слуги кажуть:
— Вуйку, якийсь кінь ірже під брамою.
— Та не може бути. Наші всі в стайні. Ідіть подивіться, хлопці. Хлопці отворили браму, а кінь з бабою забіг на подвір’я і зразу вбіг до стайні. Став собі там, де був, коло жолоба. А баба сидить на кони. Слуги зачали кричати до вуйка. Багач зайшов, подивився на коня та й заплакав. Що йому далі робити?! Входить до хати, плаче та й каже до жінки:
— Що я маю далі робити? Мама приїхали вже на кони. А жінка каже:
— Я тебе пораджу, що робити. Але би-с ти мене послухав, бо буде погано.
— Послухаю. Що скажеш, усе послухаю.
— Добре, я скажу тобі. І як будеш робити так, як я скажу, то все буде добре.
— Буду все робити, як ти скажеш, лиш би мама більше не верталися.
— Твої тато та й мама дуже вкривдили твого брата, а свого сина. Тато мав дати половину маєтку тобі, а половину братови, а все віддав тобі. І тата ще якось приймила сира земля, а маму не приймає. Іди до свого бідного брата і заклич його. Запрягай коні, поїдем до повіту, запишем братови половину маєтку — мама вже більше не приїдуть.
Каже багач свому хлопцеви:
— Іди, синку, заклич вуйка. А сам пішов запрягати коні.
Приходить хлопець до вуйка, став коло порога та й плаче.
— Що є? — питає вуйко.
— Вуйку, ходіть до нас, вас тато кличуть.
— Та йду, — каже вуйко. Збирається та й приходить.
— Що є, брате, що ти мене кликав?
— Що є? Ходи подивися, що є.
Веде багач бідного до стайні, той дивиться, а мама сидять на кони. Каже багач:
— Дивися. Ховав маму три рази, видав попам купу грошей, а мама три рази вернулися. Що робити? Маму свята земля не приймає. Я тобі скажу: мама й тато тебе скривдили. Сідаймо, брате, на фіру, їдьмо в повіт — запишем на тебе половину маєтку. Половину землі, коней, худоби — усього. А тоді маму поховаєм. То, може, вже мама не прийдуть.
Посідали оба, багач і бідний, на фіру, поїхали в повіт та й записали на бідного половину маєтку. Приїхали вони відти, а опришок приходить до багача і каже йому:
— Вуйку, я чув, що ви не можете маму поховати. Ви добре ксьондзам заплатили, то заплатіть ще й мені: я вам так маму поховаю, що більше не прийдуть.
— Добре, — каже, — заплачу. А що ти хочеш?
— Дайте, вуйку, мішок золота. Каже багач опришкови:
— Дам мішок золота. Лиш поховай так, аби вже не приходили.
— Не прийде.
Дав багач опришкови мішок золота, а опришок відніс бідному і той мішок. І всі помирилися. І сказав опришок бідному:
— Вуйку, я вже йду від вас, а ви ґаздуйте здорови.
Ще раз файно подякував йому за те, що дав за него тисячу, та й пішов. А цей лишився собі ґаздувати.