Українські народні казки

Як вітерниця хлопця забрала

Українська народна казка Закарпаття

Такий був випадок колись навесні. Орав ґазда поле, а дванадцятирічний син водив волів. Батько ходив за плугом, чепіги держав. На обід батько випряг воли, щоби погодувати, а сам витяг ощипок і горівку та з волочільником їли. Дали їсти й малому, і сказав йому батько, щоби спав, бо він не виспався. Малий пішов на віз у сіно спати, і піднялася вітерниця, і з сіном малого з воза забрало й понесло уверх. І не вернувся він на землю.

Батько сіяв, а волочільник пішов за ним волочити. А коли батько вернувся до воза, щоб запрягати воли й далі орати, побачив, що хлопця нема та сіна нема. І вони вже до вечора не орали, ай прийшли домі, бо жах був.

Люди на селі збентежилися — хлопець пропав, узяло його. І пішли до попа. Що піп скаже? А піп вчить:

— Моліться, і дасть бог, що та чорна сила віддасть вам дитину. І вони молилися й жили з надією на повернення свого сина вісім років. А через вісім років вийшов той господар на поле та знову почав орати, як і вісім років тому. З такими, як завжди, ритуалами, з ощипком хліба й чверткою горівки. І, як в попередні роки, сіли вони їсти. Волочільник уже був не той, розпивають вони паленку та споминають: «Уже вісім років минуло, як оралося це поле й наш Василь пропав». І в той час така сама вітерниця закрутила, вгорі загучало, підняло з землі порохи, затьмило їх.

А коли вітер проніс порох й очистилося повітря, побачили вони, що біля воза стоїть чоловік, молодий голий велетень. Вони напудилися, почали хреститися та приговорювати:

— Чи ти чистий дух, чи ти нечистий дух... А той чоловік проговорив:

— Тату, я вам син.

Отець із страхом підходить до нього, йде ззаду нього, того чудовиська волохатого. І видить у нього на плечах шрам. І тоді удостовірився він, що то дійсно його син. А шрам зробився перед тим за рік, як він щез. Хлопець ходив у чужий сад за яблуками. А сусіда спустив пса, щоб його покусав. Він напудився та скакав через пліт. Пліт був плетений. А тоді хлопчаки-підлітки ходили в довжанках — довгих, до п’ят, сорочках. (Мені самому пошили гаті з домотканого полотна, як пішов до школи. А як я приходив зі школи додому, то гаті знімав і складав. І далі в довжанці ходив).

А як той скакав через пліт, довжанка зачепилася за колик. І йому колик пробив плечі, і з того часу на плечах був шрам. По тому шрамови отець його й спізнав.

Потім хлопець звик до своїх батьків і розказував, як він прожив тих вісім років. Він у хмарах прожив. І говорив, що там є люди, як і на землі, і займаються тільки такими справами: розвозити бурі, хмари, дощі. І де висипати, а де не висипати град.

Він там жив людським життям, був жонатий, був дуже шанованою людиною, поважним чоловіком на селі. І, поки був у хмарах, ні одна буря на його село не падала. Він заговорював, і то проносилося далі. І він навчив тим мудростям, що його навчили за вісім років у хмарах, своїх дітей. І тепер ще є у нас такі люди, які можуть приборкувати грозу.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Латірка, Воловецького району, Закарпатської області
12 вересня 2002 року
Оповідач: Соломка Олекса Ількович (1929 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.