Українські народні казки

Як гадюка і чоловік судилися

Українська народна казка Закарпаття

ЯК ГАДЮКА І ЧОЛОВІК СУДИЛИСЯ — Українська народна казка Закарпаття
ЯК ГАДЮКА І ЧОЛОВІК СУДИЛИСЯ — Українська народна казка Закарпаття

Був де не був собі один бідний чоловік. Мав п’ятеро дітей і одну козу. Одного разу діти козу повели на пашу, а коза загубилася. Плачуть за козою діти, плаче жінка, бо чим нагодує дітей? Яка не була коза, а молочка дітям завжди давала. Що мав чинити чоловік? Пішов по світу козу глядати.

Іде, іде... Та знайти козу не може. Йшов уже й гущавинами, йшов лісами. Пішов ще попід сині скелі. Неждано-негадано чоловік чує якийсь голос:

— Визволь мене!

Дивиться бідний чоловік, а до нього з-під скелі гадюка говорить і проситься, щоб її врятував.

І взяв чоловік довгого кола, підважив брилу, і гадюка виповзла на волю.

— Що ти, чоловіче, тут шукаєш? — питає гадюка.

— Шукаю козу...

— Козу ти не знайдеш, бо я тебе, неборе, з’їм!

— Та як ти мене з’їси, коли я тебе від загибелі врятував? — дивується чоловік!

— А так, з’їм, бо я голодна! Зажурився чоловік, відпрошується:

— У мене дрібні діти, хвора жінка. Що вони вдіють без мене?

— Най діють, що хочуть, а я тебе з’їм.

— Чекай, чекай! — говорить чоловік. — Підемо по світу, будемо судитись. Якщо три судді присудять, щоб ти мене з’їла, то вже най так і буде.

— Та хто нас розсудить?

— Будемо суддю глядати!

І пішли вони лісом. Гадюка голодна, хотіла б уже їсти чоловіка. Та чоловік просить почекати.

На одній галявині гадюка помітила коня. Прив’язаний мотузком до бука, кінь поїдав обліг довкола. Та вже так його випас, що тільки гола земля залишилась.

— Коню! Чи справедливо де? Я врятував гадюку з-під каменя, а вона тепер хоче мене з’їсти!

— Добре, я можу посудити! Бо й у мене своя біда! Я служив немало літ ґазді. Він обіцяв мені спокійну старість. Та доки я був молодий і дужий, мався добре. І вірив я, що моя старість теж буде сита і тепла. А тепер — еге! Наді мною голе небо, довкола мене витоптана земля... Я постарів, ослаб і нікому тіні не потрібен. От які люди бувають! Ще й прив’язали мене, щоб я не міг вирватися.

— Видиш? — засичала гадюка. — Я тебе можу з’їсти!

— Ой, ще ні! Ще мало почекай! То був тільки перший суд! — говорить чоловік.

Йдуть вони далі. Зустрічають вовка.

— Вовче, суди нам право!

— Яке право?

— А таке! Гадюка помирала під каменем, я її врятував, а тепер дивися — хоче мене з’їсти.

— Ге-ге! — гикнув вовк і блиснув білими іклами. — Хто мені суджений, того я з’їм! На кого мій рот відкритий, той потрапить до нього!

— Видиш? — засичала гадюка. — Моє право! Ставай, я тебе буду їсти!

— Мене ти ще їсти не будеш! Має бути третій суд! Ідуть, ідуть, ідуть.

Зустріли лисицю.

— Лисичко-сестричко! Суди нам суд!

— Який суд?

— А отак. Я врятував гадюку з біди. Лежала вона привалена каменем. Тепер вона хоче мене з’їсти. В мене вдома малі діти, хвора жінка. Кінь і вовк присудили право за гадюкою. Будь ти справедлива.

Лисиця подумала. Вона, правда, зазнала чимало кривди від чоловіка, бо не мала спокою від нього ніде. Та коли подумала про малих діток, про хвору жінку, її серце стало м’яким.

— Для того, щоб я могла справедливо розсудити, мушу видіти сама, як ти, гадюко, лежала під каменем, як тебе чоловік урятував.

— Та ходімо на те місце, — каже гадюка. — Ходім! — каже лисиця.

Повзе гадюка перша, іде за нею лисиця, за лисицею — чоловік. Тихо лисиця обернулась, а чоловік їй:

— Суди мене на життя, будеш мати подарунок! Прийшли всі троє до скелі.

— Ти мусиш, гадюко, лягти так, як лежала. Лягла гадюка коло каменя.

— Ти, чоловіче, мусиш привалити камінь, як він лежав. Чоловік привалив гадюку каменем.

— Отут тобі й вікувати! — сказала гадюці лисиця. Радів чоловік, що так мудро пішов суд, узяв лисицю з собою і по дорозі каже:

— Я тобі, лисичко, за твій мудрий суд не одну, а три курки дам!

Пішли вони до села, в якому жив чоловік.

— Ой газдику! Де був, куди ти ходив? — зраділа жінка. Розповідає чоловік жінці пригоду, яка сталася з ним, і показує на лисицю.

— Вона мене врятувала. Ходи до хати! — кличе лисицю.

— До хати я не йду, бо звідти можу не вийти жива.

— Ходи, не бійся! — просить чоловік.

— Не йду! Винеси мені курку, щоб я собі пішла. Бачить чоловік, що лисиця до хати не зайде, пішов він з жінкою про курку домовлятися.

— Ти дурний? Мало лисиця поїла за життя людських курей? Ще й нашу їй давати?

Що не казав чоловік, як не просив, як не говорив, що на нього падає ганьба за недотримане слово, жінка — ні та а ні. Коли жінка побачила, що чоловік від неї так легко не відв’яжеться, почала кричати:

— Люди! Бийте лисицю: вона всі ваші кури пожере. Поки збіглися люди, лисиччиного сліду не стало.

Як гадюка і чоловік судилися. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 155. Подається за: «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати: Закарпатські народні казки. Гумор та сатира / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1966.», с. 62 — 65. Варіанти: Калин — «Закарпатські казки Андрія Калина / Запис текстів і вступ, стаття П. Лінтура; Упорядник Г. Ігнатович. — Ужгород: Закарпатське обласне видавництво, 1955.», с. 36 — 40, див. публікацію у цьому збірнику № 99; Галиця — Архів П. В. Лінтура.; Грига — Архів П. В. Лінтура.; Васько — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).