Українські народні казки

Як годували цигана

Українська народна казка Гуцульщини

Були собі чоловік та й жінка. Та й наймили цигана косити. Але вони обоє так ся договорили, чоловік та й жінка, щоби циган косив голодний. Пішли циган з ґаздою косити. Косять вони, а чоловік дома попоїв та й договорився з жінкою, щоби вона не виносила їм їсти. Він собі взяв з дому хліба, сала, піде в корчі, попоїсть, а циган такий голодний, що но. Косять вони, косять. Та й циган каже:

— Йой, паноньку, йой, паноньку, щось вашої жінки нема.

— Йой, — каже чоловік, — коби вона вже прийшла. Я їй так дам! Чого вона не виносить їсти?

Вже довелося до полудня — нема жінки з їдою.

А жінка зварила борщику, такого, що одна лиш вода. Та всипала його в горнець, та й несе. Ніби їсти їм несе. Та й дивиться циган — іде жінка. Йой, він так ся втішив.

— Йой, уже, паноньку, йде жінка, вже мемо їсти. А чоловік до жінки:

— Ти така-сяка, шлях би тебе трафив! Не винесла їсти, а ми такі голодні косимо.

Та бахнув чимось по тому череповому горнцеви й побив його геть. А циган підбіг — лише ті черепки.

— Йой, падоньку!

Нагнав чоловік жінку геть додому й косить з циганом до вечора. А жінка вже добру вечерю зготовила. Зварила борщ, ріпу, зготовила яєшницю, пирогів наварила фест.

Приходять косарі додому. Циган такий радий, бо голодний. Сідають вечеряти. А вона перше насипала циганови велику миску борщу. Їсть циган борщ з ріпою. А відтак дала яєшницю. А циган уже так попоїв борщу, що більше не годен їсти. А вона й пироги кладе на стіл. Циган каже:

— Жіночко любі, ви вміли зготовити, але не вміли подавати. Треба було давати перший раз яєшницю, вареники, а відтак, — каже, — борщ. Бо я, — каже, — вже попоїв і не годен їсти доброї їди.

— Ну, — каже жінка, — пропало вже. Я не вміла подати. Що тут зробиш?

Яєшню циган уже не може їсти. Але як подала вона ще мильницю вареників (пирогів, по-нашому), циган узявся їсти. Але не годен. Хоче всі поїсти і не може. А він що? Возьме вареник — та все в пазуху. І так вибрав усі пироги. А в него така була сорочка, що манжетів не було, а були круглі рукави.

Вони видять то, але нічого циганови не кажуть. А циган поволи вибрав усі пироги, встає, дякує і вже хоче йти додому. А чоловік каже:

— Нє, цигане, ходім ще трошки в танець.

— Любі паноньку, любі ґаздику, я наробився, я не годен гуляти, — проситься циган.

А ґазда напосідається на него, і циган таки йде гуляти. Як почали вони гуляти, а пироги крізь рукави пах-пах, льоп-льоп на землю. І доти циган гуляв, поки всі пироги не повипадали на землю. А як випали всі пироги, тоді ґазда цигана звільнив. Сказав, що вже втомився танцювати. Та й циган пішов без пирогів і без нічого.

Так вони з циганом зробили, бо циган не раз їх дурив, брав ґроші і не хотів відробляти.

Та поїхала я в місто і купила горнець, та й цій казці конець.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Верхній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
22 листопада 1986 року
Оповідач: Неґрич Анна Миколаївна (1922 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.