Українські народні казки

Як дурний сватався

Українська народна казка Гуцульщини

Був один чоловік і мав сестрінця. І був той сестрінець дурненький. Чоловік хотів його оженити. Де йому найти дівку? В селі всі знали, що він дурний, і ніяка дівчина його не хотіла. І вуйко подався з ним аж на трете або четверте село. І там йому найшов дівку. Приїхали вони до тої хати, той хазяїн був добрий ґазда, можливий чоловік, і мав він лиш одну дівку. І він не знав, що той парубок дурний.

Їх там файно пригостили. Нажарили ковбас, наварили пирогів. А цей дурний так їсть, що вуйкови вже встидно. Він дюхає сестрінця:

— Їж помалу.

А той не слухає, каже:

— Я би за раз і по два брав, коби не гаряче.

Їли вони після тих пирогів ковбаси. Парубок як уздрів, що мало вже є тих ковбас, висипав собі їх у капелюх та й поклав на голову. Масть тече йому по лиці. Але ті ґазди не зауважили, що він поклав на голову ті ковбаси. Каже ґазда дочці:

— Утвори двері, бо видиш, як парубок упрів.

А там були дві хаті, двоє помешканнів. Ґазда з ґаздинею і донька спали в одній хаті, а цих сватів помістили ночувати в другу хату. А парубок уночі дуже схотів води. Шукав у хаті всюди і не міг найти. А та ґаздиня розчинила на хліб і поклала корито з тою розчиною на піч, щоби хліб вкисав. Дурний то корито найшов, тої розчини напився та й подумав: «Може би, й вуйко пив тої води, бо й вуйко їв, як я». Та розщепив вуйкови штани, та й насипав йому туди тої розчини. Вуйко ся пробудив, встав і сам себе не спам’ятав, не розумів, що з ним є. Але він засвітив світло і тоді порозумів, що йому той дурний наробив.

На надворі коло воза був прив’язаний шмір. Вносить вуйко той шмір до хати, розбуджує парубка, аби встав. І каже йому:

— Бери та вмивайся.

А той як узяв собі на руки шміру, як вимастив собі лице! Вуйко роздер подушку і сказав:

— Бери втирайся.

Той як зачав утиратися, пір’я налипло на той шмір. А вуйко каже:

— А тепер сідай за стіл і сиди.

А сам вуйко зі встиду іде геть. І як ішов, то сказав сестрінцеви:

— Як хто ввійде до цеї хати, аби ти нічого не робив, лиш ся сміяв. Прокинулись рано ґазди, і сказав батько доньці піти подивитися, чи повставали свати. Дівка утворила двері, а він сидить коло стола. Щось страшне сидить! Та як засміялося воно, дівка злякалася, гримнула дверми. Вбігла до другої хати та й каже:

— Тату, мамо, щось поїло людей і сидить за столом та й сміється. Таке страшне, що світ такого не видів!

Вони на дівку крикнули, і пішла подивитися стара. Утворила двері, а цей як ся засміяв, стара так само налякалася і втекла до другої хати т’чоловікови свому.

— Чоловіче, справді щось людей поїло, сидить за столом і сміється. Як не віриш, то йди подивися сам.

Пішов дивитися ґазда. Ввійшов туди, а цей знов засміявся. Ґазда спудився і так само втік. Що тут робити? Порадилися вони всі троє і вирішили піти до священика.

Прийшов цей ґазда до священика і розказує йому це діло. Священик сідлає коня, бере з собою кадильницю і книжку і приходить туди. Утворяє двері і починає читати книжку і махати перед тим дурним кадильницею. А той як вискочив з-за столу та як кинувся до священика!

— Ти мене не вінчаєш, але пришов мене тут кропити?!

І як вирвалися вони оба надвір, то священик ледве втік. Та й той дурний забіг не знати куди.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Нижній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
30 травня 1983 року
Оповідач: Драгомирецький Михайло Іванович (1909 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.