Як дівчина з ведмедем у піжмурки гралася

Українська народна казка Чернігівщини

Був собі дід та баба і було в них дві дочки. Одна дідова дочка, а друга —

бабина. Баба свою дочку дуже любила, рано не будила, до роботи не силувала, гарний одяг справляла. А дідової дочки не любила, вдосвіта будила, голодом морила, до пізньої ночі тяжкою роботою мучила, а вдягала тільки в брудне старе лахміття. І як дідова дочка не пильнувала роботи, а все одно мачусі не догодити. І стала баба від діда домагатися: „Завези та завези свою дочку в ліс!”

Довго дід відмовлявся, жалував своєї дитини, та врешті не стало йому терпцю. От він і каже до своєї доньки:

— Одягайся та поїдеш зо мною в ліс. Я буду дрова рубати, а ти на віз складати. Та візьми з собою пшона і солі. Звариш кашу на обід.

Зробила дівчина все, як батько велів. Сіли вони на воза і поїхали. Їдуть та їдуть, та й заїхали дуже далеко в ліс. Дивляться — якась хатка стоїть. Батько й каже:

— Іди в цю хату та звариш кашу, а я тим часом дрова рубатиму.

Пішла у хату, розпалила в печі, приставила до жару горнятко з пшоном, а сама стала в хаті прибирати. А батько вирубав деревину, прив’язав її під стріху, сів на віз та й поїхав додому. Що вітер повіє, то деревинка об стіну стукне: стук! стук! Дівчина й думає: «Це мій татко дрова рубає». Та й далі порається в хаті.

От уже все й прибрано, вже й каша зварилася, а батько не кличе доньки, тільки чути: стук! стук! Ніби десь дрова рубають. Сіла дівчина коло вікна шити та все поглядає, чи не йде батько. Зголодніла та думає: «Піду, покличу тата, що вони все рубають та рубають! Певно вже й їсти хочуть»

Вийшла з хати, дивиться — а надворі нікого нема, тільки деревинка прив’язана од вітру гойдається та стукає.

Зрозуміла дівчина, що її покинули, заплакала та й вернулась до хати. Сіла вона сама кашу їсти, а з-під печі мишка виглядає, ніби їсти просить. Дівчина й каже:

— Бідна мишка! Ти, певно, теж голодна.

— Та й кинула їй грудочку каші.

Мишка з’їла та знов на дівчину поглядає. Та кинула їй іще каші, а як мишка і

те з’їла, то кинула їй і втретє. Тоді мишка і каже їй:

— За твоє добре серце, дівчино, я тебе від біди врятую. В цій хаті живе ведмідь і як стемніє, він прийде додому. Загадає, щоб ти йому очі зав’язала, а сама втікала. В руки тобі дзвіночок дасть, щоб було чути, де ти бігаєш. Як він тебе впіймає, то розірве. Але я прибіжу до тебе, ти почепиш мені дзвоник на шию, я втікатиму, а ти сидітимеш на печі, поки не розвидниться.

Злякалась дівчина, чекає, що то буде далі. Швидко надворі стемніло і в хату хтось увійшов. То був ведмідь. Він побачив дівчину і заревів:

— Добре, що ти прийшла! В мене давно вже не було гостей! Ану, зав’язуй мені очі, будем у піжмурки гратися! Тільки моя умова така: якщо за всю ніч не впіймаю тебе, то обдарую всяким добром, а як впіймаю — з’їм!

І він дав дівчині до рук дзвіночка. Напівмертва од страху, вона зав’язала ведмедеві очі і в ту ж мить до неї прибігла мишка. Дівчина почепила їй дзвоник на шию, а сама тихенько полізла на піч.

Ведмідь прислухаючись до дзвіночка, подався за мишкою. Та скочила на піч, а ведмідь з розгону як гепнувся об піч головою, то з болю аж заревів. Мишка звідти побігла під стіл і ведмідь за нею, знов ударився об стіл головою. Мишка між кочерги та лопати вскочила і ведмідь туди; всі лопати і кочерги на нього попадали.

Цілу ніч мишка бігала — то під піч, то під лаву, а ведмідь, ганяючись за нею, так потовкся, що вже й не міг ходити. Як стало розвидняти, він каже до дівчини:

— Годі вже гратися, розв’язуй мені очі!

Злізла дівчина з печі, підійшла до ведмедя, а мишка вже й подає їй дзвоник. Та взяла дзвоник і розв’язала ведмедеві очі.

— Х-ху! — каже ведмідь, — такої дівчини ще зроду не бачив! Зморила мене! Ну, за те я тебе обдарую. Послухай-но, що ти чуєш?

Прислухалася дідова дочка та й каже:

— Чую, ніби вози по дорозі скриплять.

— Так, — каже ведмідь, — і ті вози, і все добро на них — твоє, і худоба за возами

теж твоя.

Поклонилася дівчина ведмедеві, подякувала та швиденько вийшла з хати. Дивиться, а шляхом валка возів їде, на возах скрині з добром стоять, до возів худобу поприв’язувано: коні, вівці, корови. Сіла дівчина на переднього воза та й поїхала додому.

А вдома вже повставали. Дід журиться, що дочку завів, а баба з радощів млинці пече. А в них собака такий був, який вмів говорити. Сидить він під столом та й каже:

— Дідова дочка додому, як панна їде, багато добра везе, за возами худоба біжить!

А баба йому кинула млинця та й каже:

— Цур, дурню! Ти кажи: вже з дідової дочки кісточки торохтять!

Собака млинця з’їв та й знову каже:

— Дідова дочка додому, як панна їде, багато добра везе, за возами худоба біжить!

— Не кажи так, дурню! — сердиться баба. — Кажи так, як я тебе вчу!

Знову кидає собаці млинця. З’їв собака і другого млинця та знов за своє. Розсердилася баба, як ухопить ломаку та до пса! Він у двері, баба за ним. Вибігли обоє надвір, дивиться баба — у двір вози заїжджають, на возах скрині стоять, до возів худоба прив’язана. А спереду дідова дочка сидить, як панна вбрана, та така гарна!

Зрадів дід, а баба лютує. Розпитують, де ж дівчина стільки добра дістала. Як розказала та, що в лісі її спіткало, то баба так і напалася на діда:

— Завези та й завези і мою дочку в ліс! Хай і вона од ведмедя всякого добра навезе. Та зараз вези!

— Добре, — каже дід. Запряг коня, звелів бабиній дочці пшона та солі взяти, посадив її на віз та й поїхав. Приїжджають в ліс до тієї самої хатки. Дід звелів і бабиній дочці іти в хату кашу варити. А сам сів на воза й поїхав додому.

Заходилася бабина дочка кашу варити. А як вона вдома коло печі не поралася, то й тут не вміла. І дрова їй не хотіли горіти, і горня з кашею двічі перекинулося. Ледве надвечір та каша зварилася, та й то була сира й не вимішана. Стала вона ту кашу їсти та так сердиться, що намучилась варячи, а каша недобра. А тут мишка з-під печі виглядає, ніби їсти просить.

— Ах, ти ж погань! — закричала бабина дочка.- Мені і самій каші мало, ще й тобі подавай! Ось тобі!

Та й шпурнула в мишку камінцем. Мишка й сховалася під піч. Прийшла ніч, до хати прийшов ведмідь і побачив нову гостю.

— Ого, — каже, — і сьогодні дівчина є. Чи ти така спритна, як та вчорашня? Як упіймаю — з’їм, не впіймаю — багато всякого добра дам.

Зав’язала бабина дочка ведмедеві очі та й кинулась втікати. Та куди там! Ледве двічі перебігла хату, а ведмідь вже її зловив, бо мишка не допомагала. Розірвав дівчину і з’їв, а кісточки за хату викинув.

Дожидає баба вранці дочки додому, та й знову млинці пече, щоб було чим доню пригостити. А собака сидить під столом та й каже:

— Дідова дочка добра навезла, а з бабиної дочки кісточки торохтять!

— Цить, дурню! — кричить на нього баба.- Бери млинця та кажи, що бабина дочка ще більше добра везе.

Собака млинця з’їв та й знову каже:

— Дідова дочка добра навезла, а з бабиної дочки кісточки торохтять!

І скільки баба йому не давала млинців, а він все своє каже. Злякалася вона та й каже дідові:

— Запрягай коні та поїдеш назустріч моїй дочці, допоможеш їй добро додому везти.

Поїхав дід — по дорозі нікого не стрінув, а в лісі під хатою кістки бабиної дочки побачив. Склав їх у торбинку та й привіз додому. Заплакала баба, та що вдієш. Бабину доньку поховали, а дідову доньку добрі люди заміж узяли.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

36 (4176). Як дівчина з ведмедем у піжмурки гралася. СУС 480*С. Записала Дубіно В. В. 2008 року. Ковбаско Галина Сергіївна. Чернігівська область, Бобровицький район, Стара Басань