Українські народні казки

Як дівчина цісарською невісткою стала

Українська народна казка Гуцульщини

Була собі горда дівка. Вона дуже весела була, файна, гуляла сюди-не-туди, а відтак якось так вийшло, що завагітніла. Не знаю, як то було. Як ця дівка вродила дитину, то зо встиду понесла її в ліс і кинула в пеленках у глибокий яр. А відтак тим лісом проходив Сус Христос з двома апостолами. І каже Сус Христос Петрови:

— Петре, ану піди у той яр. Там є дитина в пеленках. А Петро каже Сусу:

— Як це може бути? В такім лісі густім — дитина?

— Ану, — каже, — йди подивися.

Апостол Петро пішов подивився та й каже:

— Є дитина.

— Бери її сюди, — каже Сус Христос.

І виніс святий Петро-апостол ту дитину з яру на дорогу.

Сус Христос мав у руках паличку. Він тою паличкою перехрестив дорогу, стукнув у землю, і відти вода вийшла. І Сус Христос ту дівчинку в тій воді ухрестив. І маленька дівчинка, яка була ще в пеленках, стала такою, якби їй десять рік було.

А відтак що сталося? Сус Христос зробив маленьку хатчину в лісі і сказав тій дівчинці:

— Отут, у цім лісі, ти меш проживати в своїй хатчині, аж поки я не буду знов проходити цим лісом. Тоді я тобі дам якусь іншу путь на цій Божій земли.

І пішов Сус Христос з апостолами. А дівчина з тиждень перебула в свої хатчині і їй ся навтємило. Та й собі думає: «Господи, може, тут є якісь сусіди?» Та зачала ходити понад берег, понад глибокий яр. І дивиться, — дуже глибоко в яру є хата, така маленька.

Вона приходить д’тій хаті, а двері штанґлями позамикані, а на віконци маленькім ґрати. Вона собі думає: «Хто в цій хаті сидить?» Пообзирала — не годна добитися до тої хати. Що за сусіди тут жиють?

Але притулила вона праву руку до тих дверей, і штанґлі й колодки — все відпало, і двері отворилися. А то були камінні двері. Вона входить у ту хату, а там дванадцять мисок і дванадцять лижок. І таке брудне все на столі стоїть. Вона подивилася на то та й подумала собі: «Нема тут нікого». Та взяла та й помила то начиння. Пошукала ще трошки там — ніде нема нікого. То вона й пішла геть.

А там жили дванадцять розбійників. Прийшли вони увечір, подивилися та й кажуть:

— Хтось уже про нашу хату знає. Тут ніхто нам начиння не мив, а це хтось начиння помив нам.

І вже ся вони настрашили: «Хтось уже знає про нашу хату!» Переночували розбійники і знов пішли в свою путь.

А дівчина собі думає: «Ану піду я ще нині туди. Може, вже нині хтось там є?» приходить — знов нема нікого. Подивилася — так позамикано, як було. Підходить до дверей, прикладає свою праву руку — двері з штанґлів отворяються, і вона знов заходить до тої хати. Подивилася — знов начиння непомите. Як їли розбійники, так усе й полишали. А вона помила та й знов пішла собі геть.

Другої днини приходять розбійники до своєї хати, та й старший розбійник говорить:

— Хлопці, біда. Хтось про нашу хату вже знає. Треба нам десь у другому місці ховатися. Котрий би з нас був такий мудрий, аби ся лишив тут із зброєю? Убити того, хто прийде до нашої хати.

А в них була під підлогою пивниця. І один заліз там і лишився, а всі інші третьої днини знов пішли собі в рейзу.

Третьої днини дівчина знов приходить туди та й дивиться, знов начиння непомите. Помила вона начиння та й думає: «Тут нема нікого. Йду знов геть». Вона не знає, що той у пивници сидить і зброя в него є. Не помітила його і пішла собі геть.

Приходять увечір розбійники та й питають:

— Приходив хтось до нашої хати?

— Приходив.

— А хто?

— Така дівчина файна, що ви ще такої не бачили в цілім світі.

— А чому ж ти не вбив її? Сеє-тоє. А він каже:

— Я так ся дивив на ню, що засторопів, не міг ні стріляти та й нічого їй говорити.

Каже старший розбійник:

— Ти пустий у нас товариш. Котрі два лишаються на завтра? А два з них кажуть:

— Ми ся лишаємо.

А старший розбійник каже:

— Аби ви якось імили її живцем. Аби ви її не вбивали, як це така файна дівчина.

— А як її ймити? — питають старшого розбійника ті два його хлопці. — Що робити, як вона буде втікати?

— Викидайте, — каже, — відти хустини, золото, перстені. Ви її так заговорите, а ввечір ми швидше прийдемо і застанемо її в хаті.

І так ся стало. Дівчина прийшла, а тоти два відти дивляться. Видять, що вона не розмикає хату, нічого не робить. Колодки самі падуть, коли вона праву руку прикладає. Входить до хати, зачинає мити начиння. А тоти два вже вскочили в пивницю та й дивляться відти. І кажуть:

— Дівчинко, аби ти нас не боялася. Вона каже:

— Йой, я тікаю геть.

— Ні, не тікай, — кажуть вони. — Ми д’тобі не вилазимо, ми мемо тут сидіти до вечора.

Викидають їй відти перстені золоті, спідницю, хустину, чоботи — що вона хоче, аби лиш не втікала відти. І тоти всі розбійники застають її в хаті. А вона сплакала та й каже:

— Йой, що я тепер буду робити? Яких я сусідів найшла! Вас дванадцять хлопів, а я сама.

А старший розбійник сказав:

— Дівчинко, не бійся, ти меш нам за сестру. Скажи, як ти відшукала цю нашу хатку?

А вона каже:

— Я не знаю, як. Я сама в лісі була. Та ходила, та шукала близьких сусідів. І так вашу хату найшла.

— Добре, — кажуть вони. — Будеш ти жити в нашій хаті. Але би ти нікого до хати не пускала і нікуди не виходила відци. Меш жити з нами, і ми тебе будем мати за сестру.

Так вони й погодилися.

А її мамі сниться, що донька її жиє, що має багато золота і всякого добра — усього, що лиш на світі бажить. І думає вона собі: «Піду я в ліс, там, де кинула дитину в пеленках». Приходить вона в ліс, де кинула дитину, дивиться — є хатчина маленька. Якраз там, де вона кинула дитину. Але нема в хатині нікого. Пішла та мама лісом, лісом, понад глибокий яр та й найшла там хату тих розбійників, де її донька жила.

І мала вона зачарований перстень. І хотіла вона свою дочку зачарувати, аби їй не встидно було, що вона дитину має. Приходить д’тій хаті. А так сонінько гріло, як отепер. Та й каже вона:

— Донечко, пусти мене до хати.

А дівчинка крізь ґрати у вікно говорить:

— Що це за жінка тут мене відшукала?

— Я, — каже, — твоя мама.

А дівчинка каже:

— Я мамки не мала. Я не знаю, що ти хоч’.

— Ти моя донька, — каже, — я тебе кинула в лісі. А тепер узнала, що ти тут. Я тобі принесла золотий перстень.

А дівчина з хати говорить:

— Я маю багато перснів. Мені твого не треба.

А та мати бере і кладе перстень на камінь проти вікна, аби дівчинка виділа. Як вона поклала той перстень на камінь, ясно світило сонінько, і дівчинка дивилася у вікно на той мамин перстень.

Коли та пішла геть і дівчинка зрозуміла, що вона вже не верне д’ній, вибігла вона надвір і той перстень узяла. І той перстень поштимував їй на ліву руку на мізильний палець, бо був якийсь маленький. Дівчина одягнула той перстень на палець і зразу завмерла. І лягла та й лежить у хаті.

Увечір приходять розбійники, подивилися — на підлозі лежить мертва дівчина. Старший розбійник каже:

— Видите, дівчина мертва. Що нем робити з нею? А один каже:

— Знаєте що? Покладім цю дівчину в труну, а труну позолотім, аби блищалася. І труну на ялицю завісьмо.

Так вони й зробили. Цілу ніч робили, а як зійшло сонце, поклали її в золочену труну, витягнули на високу ялицю і почепили там. Та й знов пішли в свою рейзу.

А того цісаря синок (бо це цісаря ліс був) випросився в тата свого, аби він сів на коня та й поїхав з рушничкою в ліс. Хотів подивитися на той ліс їхній. Їде він по правій руці того звора, дивиться, а на високій ялиці щось блищиться проти сонця. Що там так блищиться? Вилізти на ялицю він був не годен, бо це цісарів син, він не вчений до цего. Взяв він мапку і рисує менше-більше, в котрім це лісі, в котрім кєрунку. Та вертається додому і каже:

— Тату, я в нашім лісі видів таке й таке. Щось на ялици блищиться, як золото. Але то високо, я вилізти туди не годен. Дай мені, тату, коні та й бричку. Та й дай твох людей, що вміють лазити на такі високі дерева.

А цісар каже:

— Що ти, сину, добагаєш?

— Меш видіти, тату, я щось незвичайне відти привезу.

І дав йому тато бричку і двох людей, і поїхав хлопець знов у ліс. Найшов тоту ялицю, і ті люди здоймили з неї золочену труну. І борше ту труну в бричку. І не дивилися, що там є. Та й повезли ту труну. А сонінько ясно світило, і Сус Христос стояв і дивився їм услід. То Він їй таку путь вибрав.

Привозить цісарів син ту труну т’хаті та й каже цісареви:

— Ади, тату, золота трунва. Мабуть, золото в ній.

Відкрили, подивилися, а там дівчина чудесно файна. Ніхто ніколи такої файної дівчини ще не видів. А на всіх пальцях у неї золоті перстені. (То ті розбійники їй понатягали). І ніби підказало щось хлопцеви: «Стягни з неї перстені». І він постягав з її пальців усі ті перстені. І як стягнув перстень з мізильного пальця лівої руки, дівчина протерла очі й піднялася. Ожила! Він говорить татови:

— Тату, дівчина ожила, йди подивися.

І тато дивився, і всі дивилися — дівчина була мертва і встала з труни.

— Як ти це зробив? — спитав цар.

— Перстені постягував з її рук. Я хочу взяти її за жінку.

Цар незадоволений був, аби його син брав лісову дівчину собі за жінку. А хлопець сказав:

— Ні, це таки буде моя жінка. Такої дівчини файної більше ніде нема.

І він оженився з нею. Бог дав, що вона аж у цісаря була за невістку.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Баня-Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
24 листопада 1986 року
Оповідач: Томащук Михайло Васильович (1910 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.