Українські народні казки

Як дідо ведмедя задушив, а велета і чорта перехитрив

Українська народна казка Закарпаття

ЯК ДІДО ВЕДМЕДЯ ЗАДУШИВ, А ВЕЛЕТА І ЧОРТА ПЕРЕХИТРИВ — Українська народна казка Закарпаття
ЯК ДІДО ВЕДМЕДЯ ЗАДУШИВ, А ВЕЛЕТА І ЧОРТА ПЕРЕХИТРИВ — Українська народна казка Закарпаття

Був один дідо, що мав вівцю — Северу. Вийшов раз на половину взяти молока, але коло салаша не знайшов вівці. Вівчарі сказали:

— Діду, сталася біда... Уже нема твоєї Севери.

— Та де моя Севера?

— З’їв її ведмідь.

— Ведіть мене до того ведмедя!

Ватаг довів діда і здалека показав те місце, де лежав ведмідь. Дід — просто до ведмедя. Чує: звір белькоче: «Бл... бл... бл...»

— Гей, ти мою Северу з’їв? — крикнув йому дідо. Ведмідь роззявив пащу, заревів. А дід схопив шапку — і ведмедеві в горло! Йому дихання сперло, впав на землю, закидав собою і одразу здох.

Дідо взяв ножа й лупить з ведмедя шкуру. Тяжко було здирати її. Аж увечері приніс шкуру на полонину. А тут темно, ніч. Перед салашем старий узяв шкуру на себе, і вівчарі дуже налякалися. Люди і пси розбіглися. Тоді він озвався:

— Ги-ги-ги... ви — вівчарі? Дивіться, ведмідь за Северу дав мені свою шкуру.

А на полонині паслися панські вівці. Про пригоду з дідом вівчарі розповіли панові. Той наказав купити в діда шкуру — дати йому аж двадцять овець.

Дід залишив вівці в полониш й пустився в долину, додому. А через кілька днів знову пішов за молоком. Йому вівчарі кажуть:

— Біда, діду... Ваше молоко п’є лев, — так казали вівчарі на велета.

Тоді старий замовив собі великий будз сиру і попросив, щоб йому показали, якою дорогою звик ходити лев. Вівчарі повели його на старий грунь, що мохом поріс. Дідо сів собі та й чекає лева.

Раз іде велет, та не бачить діда. Тільки завітрив — почув нюхом. І закричав:

— Ану, хто там? Хто перестав мені дорогу? Відступися, бо уб’ю!

Дідо сміло виступив до нього:

— Ходи, ходи сюди... Поміряємо сили... Чи можеш ти здавити камінь так, аби з нього потекла вода?

— Котрий камінь? Дідо показав.

Лев відламав із каменя великий кусок і трощив його у жмені так, що зробилася мука. Тер, тер її, а потім і каже:

— Ану, ти сам видави із каменя воду.

Дід схопив будз сиру, стис у руках — потекла росиця. Лев здивувався й налякався. Думає собі: «Той від мене, видати, сильніший!»

— Діду, якщо ти такий сильний, то ходи до мене служити на рік.

— А що мені даєш?

— Що хочеш?

— Дай кожані бесаги грошей.

— Дам.

Так найнявся дідо у лева служити. Служить місяць, два...

Послав його якось лев по дрова, але ні сокири, ні пили не дав. Дід мудрує, що йому робити. Не міг ціле дерево зламати й принести. Тоді почав з ліщини гужовки крутити. Як накрутив багато гужовок, почав в’язати ліс. Обв’язав собі двадцять — тридцять буків. А час минав. Левові набридло так довго чекати і йде подивитися, що там старий робить. Бачить: дідо обсновує ліс.

— Що ти робиш? Для чого обв’язуєш буки?

— Для чого? Не хочу багато разів ходити до лісу. Зв’яжу одразу стільки, що вистачить на рік.

— Не треба мені стільки, досить одного.

Лев вирвав бука і поніс. Дома розламав його і наклав вогню.

На другий день послав діда по воду зі шкіряним бурдюком. А дід ледве порожній бурдюк доніс до криниці. Там поклав бурдючисько, водить ним по воді й озирається, чи не йде лев.

А тому обридло вже чекати. Приходить до криниці, дивиться, а дід щось гребе.

— Що ти, діду, хочеш?

— Хочу забрати зразу всю криницю.

— Га... не треба так. Якщо ти понесеш усю криницю, то більше там не буде води, лишиться сухе місце.

Лев зачерпнув бурдюк води й поніс. А дід тупає за ним.

— Чого ти, діду, так дрібочеш?

— Боюся тобі на п’яти наступити... Прийшли вони додому, наварили їсти, і лев каже:

— Ну, йдемо полювати. Будеш гнати чи ловити звірину?

— Ти молодший і ти будеш гнати, а я буду ловити.

Дід став на своє місце, в засаді, й чекає. Лев пригнав багато диких кабанів. А старий веприсько біг прямо на діда. Той став біля двох буків, і коли вепр пробіг між ними, гаркнув на нього: «Ге-е-е!» Дикун махнув головою вбік і зламав об бука ікло. Кинувся у другий бік — і скочив у прірву, куди падало каміння. Дідо кричить велетові:

— Ходи сюди швидше! Я ним кинув так, що ікла поламав!.. Бери його й неси, бо я з одним соромлюся йти (а він би, звичайно, й одного не поніс!).

Лев узяв вепра на плече і поніс додому. Настав час розраховуватися зі старим за службу. Лев насипав кожані бесаги грошей і спитав:

— Ну, діду, чи піднімеш?

— Тут мені нема що піднімати.

Лев побоявся, що старий ще запросить одні бесаги грошей, схопив їх і несе дідові додому. Зайшли до дідової хати. Лев положив бесаги на лавицю — лавиця проломилася. Лев відітхнув і хухнув на діда — а той упав під стіл.

— Що ти шукаєш, діду?

— Шукаю ту сокиру, що вже сім років не гострена. Лев, як то почув, — тікай!

Купив дідо вже цілу отару і дав на полонину. Через кілька днів прийшов за молоком. Питає вівчарів:

— Ну, що нового?

— Негаразд, діду... Лева ви приборкали, та з’явився чорт. Забрав ваші вівці.

— Виправлю я й чорта! Шукайте мені дволітрову пляшку — Найшли.

— Наливайте повну молока. Я хочу побачити, як чорт молоко п’є!

А то був такий чорт, що як починав пити, то у всіх посудинах молоко всихало. Дід бачить, яке діло, і дав йому випита до половини пляшки, а далі взяв корінь і заткав її.

Чорт реве і просить, бо як не доп’є, то не має сили. А старий цього й чекав. Схопив його за шкуру і каже:

— Досить ти вже молока спроклятив! Я положу тебе в добре місце — будеш ти мене пам’ятати до віку!

Дав йому допити, але заткав його у пляшці. І поніс нечистого на дев’ятий хутір. Знайшов старого бука й запечатав його у дуплі. Сказав:

— Визволить тебе хіба той солдат, що вислужив дванадцять літ і буде йти цим лісом.

Минув довгий час, і одного разу справді йшов мимо солдат, що вислужив дванадцять років. Чорт закричав:

— Гей, вояче, чи знаєш про те, що ти мене повинен звільнити? Так наказав дідо, що запхав мене у це дупло.

— А ти хто?

— Я чорт... Ти мусиш мене випустити. В тебе дома нічого немає, і я тобі поможу забагатіти. Домовилися?

— Та як тебе визволити звідти?

— Візьми з дупла пляшку і витягни затичку.

Солдат вийняв пляшку й розіткав, а звідти витягся на світ такий чорт, як п’явка.

— Ой, як я засидівся!

Пішли до солдата. А в того немає ні хати, ні ґаздині — нічого й поїсти. Чорт каже солдатові:

— Ану йди до сусіда та позич муки. Солдат пішов і просить:

— Чесний ґаздо, позич мені муки.

— Чорт має муки! — забідкався сусіда.

І тільки це сказав, як чорт уже тягне повний міх муки й приносить до солдата. Каже:

— Йди до сусіди і позич бринзи і солонини. Солдат пішов, просить, а сусід нарікає:

— Чорт має бринзи й солонини!

А чортисько вже притяг і бринзу, і сало. Наїлися, напилися. Чорт каже:

— Тепер іди в ліс і познач дерево, аби я знав, котре тобі зрубати на хату.

Солдат зробив позначки й пішов до сусіди.

— Чесний ґаздо, позичте мені воза й коней.

— Чорт має воза й коней!

А чортисько вже веде у двір запряжені коні. Як повечеряли, чорт каже:

— Лягай спати, а я сеї ночі зрубаю тобі дерево на хату і на хлів. Лиш дай мені план: на котрому місці і яку велику хату потрібно тобі ставити.

Солдат зробив план і ліг собі спати.

А чорт у лісі свиснув, і одразу злізлося стільки чортів, як піску в морі. Рубають дерево, возять, будують хату й хлів. На ранок геть усе було готове і хата, і хлів.

Та до хати солдат не зайшов, бо чорт йому наказав:

— Підемо раз світом. Ти одягни дохторську одежу, а я буду тобі помагати.

Пішли по великих панах. Чорт їх мордував, а солдат ходив слідом і за великі гроші знімав із них хворобу. Так обійшли немало графів, баронів, багачів — набралися грошей. І чорт сказав солдатові:

— Ну, дотепер ми були добрі цімбори, а відтепер не сунь свого носа туди, де буду я.

І вони розійшлися. Солдат повернувся додому, а чорт пішов до царя й почав його кришити, мордувати.

Зійшлися всі лікарі, та ніхто не годен допомогти цареві. Але пани почали кричати:

— Є в нас один дохтор — той поможе.

Послали за солдатом... Солдат думає собі: «Як не піду — цар мене повісить, а як піду — чорт мене погубить. Що маю чинити?» Та раз мусить іти.

Прийшов до царя і, коли заходив у палац, зачув, що на вулиці скрипить якийсь віз. Нараз прийшла думка: «Налякаю чорта, що це за ним приїхав той дідо, котрий загнав його у пляшку...»

З’явився чорт. Сердитий. Питає солдата:

— Як ти смів порушити наш договір? Солдат йому каже:

— Це заради тебе. Я прийшов попередити: чуєш, за тобою їде дідо, що загнав тебе у пляшку.

Чорт — тікати! А солдат вилікував царя, дістав багато грошей і потім жив собі по-панськи.

Казка — небилиця, та най панам лисіє потилиця. Я сів на потік та й аж сюди втік. Я сів на весло — і аж сюди мене принесло.

Як дідо ведмедя задушив, а велета і чорта перехитрив. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — . 1046*+104б**+1053А+1158****. Подається за: «Казки одного села / Запис текстів, післямова та примітки П. В. Лінтура; Упорядник Ю. Д. Туряниця. — Ужгород: Карпати, 1979.», с. 232 — 238. У інших казкарів збірки сюжет не зафіксовано.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).

Дивіться також