Українські народні казки

Як жаба в бога дощу просила

Українська народна казка Поділля

Кажуть, що колись на землі не було людей, тільки трави й дерева, птахи і звірі. Трави й дерева зеленіли, птахи співали, звірі лиха-журби не знали.

Аж раптом настала посуха. Земля вигоріла, листя на деревах і кущах пов’яло. Птахи та звірі поховалися в прохолодні печери та нори.

Одна жаба в печері такій сидить і пити їй так хочеться, що аж в горлі пече. Виглянула вона з печери, на небо подивилася та й каже:

— І що ж це бог собі думає? Зовсім про нас забув. Треба спитати його, чого це так довго дощу нема.

Прикрилась жаба пожовклим листочком та й вирушила в путь. Дорогою до неї приєдналось ще кілька жаб. На шляху траплялись їм зморені спекою звірі та птахи.

— Потерпіть, ми врятуємо вас! — гукала жаба і прямувала далі.

Трапився жабам по дорозі півень. Він бідолаха лежав під кущем і ледве дихав.

— Куди це ви в таку спеку? — ледве прохрипів він.

— Йдем у бога дощу просити— відповіли жаби.

— Піду і я з вами, — підбадьорився півень.

І рушили вони далі. По дорозі зустрівся їм бджолиний рій. Пожалілися бджоли, що нема з чого навіть меду назбирати. І питають:

— Куди ви в таку спеку йдете?

— У бога просити дощу, — каже жаба.

— І ми з вами, — загули бджоли.

Рушили всі далі. Дійшли до високої гори, почали підніматися та перелякалися, бо прямо перед ними на шляху лежали тигр та ведмідь. Жаба побачила, що вони також зморені спекою, та рішуче стрибнула вперед:

— Ходімо з нами до бога дощу просити! Годі вже спеку терпіти.

— Ходімо!— погодились звірі.—Ти мала, а така смілива.

— Так, а всі разом ми — велика сила і доможемось свого, — сказала жабка.

Довго вони йшли аж поки опинилися під мурами небесного палацу. Ворота були щільно зачинені. Жаба озирнулася і побачила сторожову вежу, а на ній великий барабан.

— Ведмедю, ану лізь нагору і бий в барабан, — сказала жабка.

Ведмідь видерся на вежу і щодуху забарабанив. А володар Неба саме відпочивав, то ж дуже обурився:

— Хто це порушує мій спокій?

А барабан все гримів і гримів. До нього додалось квакання жаб, дзижчання бджіл, дзвінке «кукуріку» та ще й рев тигра. Довелось володареві Неба вийти зі своїх покоїв. А жаба одразу до нього:

— Володарю Неба, ти що зовсім забув про землю? Чого так довго дощу не посилаєш нам?

— Повертайтесь додому, а дощ не забариться,— пообіцяв присоромлений володар Неба, — задрімав я трохи.

І справді, ще не встигли вони дійти додому, як здійнявся вітер, набігли хмари і пішов рясний дощ. Подякувала жаба та її супутники богу та й пішли кожен до свого дому.

Відтоді кажуть, що бог завжди прислухається до голосу жаб. І тільки вони починають кумкати, відразу посилає на землю дощ.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

204 (6470). Як жаба в бога дощу випросила. СУС —. Записано 2009 року.
Оповідач: Маламура Олександра Михайлівна (1920 року народження) Пеньківка Літинський район Вінницька область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.