☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Як жовнір королем став
Українська народна казка Покуття

Був король і мав доньку. Як дівчина виросла, хтось її украв. Украв і нема. Шукали, шукали кілька років — не мож було найти. А в того короля був дуже файний сад. Хтось зривав там яблука, грушки, і король давав щовечора сторожів, аби пантрували. Ходили, ходили сторожі, аж випало йти на варту одному рядовому жовніру. Став він собі під яблунею і стоїть. То було вночі. Прилетіли два ворони і сіли на дерево. Та й кажуть оден до другого:

— Ти знаєш що? В нашого короля пропала донька. Кілька років шукають і не можуть найти.

— А її легко найти, — каже другий ворон.

— Як?

— Її вкрав змій. А той змій хоче віддати її за свого внука, і вона замкнена на двадцять замків. Якби найшовся мудрий чоловік, то він би її найшов. То легко найти. На високій горі б’ються два чоловіки за меч-самосік. Умер тато — лишив їм той меч, і вони б’ються на ті горі тридцять років. Якби хто вимантив від них той меч, він би найшов царську доньку.

А той жовнір стоїть під яблунею і слухає. Як розвиднилося, він пішов до короля та й каже:

— Йду вашу доньку шукати. А король каже:

— Не такі вчені та начальники ходили та й не найшли, а ти, рядовий жовнір, найдеш?

— Найду, лагодьте мені корабель і кажіть капітану, аби їхав по моїм розказі. Скажу «Стань» — най стане. А скажу «Їдь» — най їде.

Каже король:

— Най буде.

Та й злагодив тому жовніру корабель, і він поплив тим кораблем. Пливуть вони, пливуть, дивиться жовнір, а там два чоловіки на горі б’ються. Він каже капітану:

— Станьте.

Капітан спинив корабель. Він скочив і пішов на ту гору, де ті чоловіки б’ються. Дивляться вони, хтось іде до них. Приходить жовнір.

— Що є, хлопці, чо’ ви б’єтеся?

— Йой, тато наш умер і лишив нам меч-самосік. Нас є два, а меч оден, і ми б’ємося вже тридцять років на цій горі. Він каже, що його меч, а я кажу, що мій. Та й не можемо ніяк поділитися. Добрий чоловіче, може, ти би нас поділив нарівно тим мечем?

А він каже:

— Добре, я вас поділю нарівно, так, аби було добре обом. Дайте цей меч мені в руки.

Він узяв той меч, тримає в руках. Потім стрілив далеко з лука, та й каже:

— Ви біжіть туди, до тої стріли, а відти обидва біжіть ураз до мене. Котрий скоріше прибіжить, того й буде меч.

Вони побігли оба до тої стріли, а він з мечем — до свого корабля. Та й утік. Вони прибігають оба, а чоловіка нема і меча нема. А він поплив собі. Плив, плив з тим мечем та й доплив аж туди, де королівська донька замкнена була. А там повно зміїв. І зачав він з ними воювати. А той меч був чародійний — він тих зміїв рубав і нікого не лишав. І переміг усіх, і королівну визволив. Та й каже:

— Повезу тебе до твого тата.

А вона дала йому перстень і каже:

— Я буду твоя жена.

А король сказав, що дасть половину маєтку і дочку за жінку тому, хто найде і визволить її.

Приїхали вони додому, до короля, тішилися, робили забаву. І тиждень, два, а може, й місяць забавлялися. А свадьбу не справляють, не женяться — до неї ходить королевич, до тої королівни, і вона хоче віддаватися за того королевича. Каже жовнір:

— Слухайте, коли вже свадьбу будем провадити?

Видить він, що королевич до неї ходить, до тої королівни. А король каже:

— А я знаю?

Вже й він не хоче за простого мужика віддати, а хоче за королевича. Каже жовнір їй, а вона хоче йти за королевича — його не хоче. І зачав жовнір сваритися:

— Ти дала мені перстень золотий, а король казав, що віддасть за мене. Що ви з мене робите дурня?

А королівна каже татови:

— Коби-м була перстень не дала. А так треба йти за него, за цего жовніра.

Та й зробили весілля. Пішли до шлюбу. А як прийшли від шлюбу та сіли обідати, приходить післанець і приносить папір, що той королевич, який хотів її брати, виповів королеви війну.

Всі зажурилися, бо треба йти на війну. А жовнір, що оженився, каже своєму тестеви-королеви:

— Я йду самий на війну, не треба мені війська.

І пішов він самий з військом того королевича битися. Зачав тим мечем рубати, і вирубав королевичу все військо, бо той меч був чародійний. Королевич самий утік додому, жовнір вернувся з перемогою.

Але той королевич до королівни пише і хоче її таки від жовніра відобрати. І виповів ще раз війну королеви, бо хоче жовніра вбити і сватати королівну. Жовнір пішов другий раз на війну, так само все військо пересік, а королевич знов утік.

Пише королевич до королівни: «Питайся свого чоловіка, де він силу тримає. Та, може, якось його вб’ємо обидвоє».

— Добре, — каже, — буду питати.

І зробилася вона така облесна, ходить коло него так файно, варить йому файно. І зачинає його питати:

— Де ти свою силу тримаєш, що ти два рази таке військо переміг, силу народу перебив?

А він взяв та й признався.

— Маю такий і такий меч. Я, — каже, — з тим мечем не боюся цілого світу.

Як він лягав спати, то клав той меч коло себе. А вона тому написала, що вже довідалася, де він силу тримає. Полягали спати, а вона той меч від чоловіка відокрала. І пішла вночі з тим мечем до майстра, що робить зброю. Каже:

— Зроби мені такий самий меч, як цей, на таку саму моду.

Той зробив другий такий самісінький меч, але не чародійний, а простий. Поклала вона той меч коло него, а чародійний взяла і післала королевичу. Той виповідає війну третій раз. Король каже:

— Зятю, на тебе вся надія. А він каже:

— Я йду.

Взяв той меч, зібрався і пішов самий — не знає, що то обмінений меч. Прийшов він на війну, тим мечем раз-два, а люди не падуть від него. Придивився, а то меч не той. «Ага, жінка зрадила мене». Та й покалічили його там, стягли з коня — коня взяли, а його лишили на полі бою як мертвого. І він нічого не міг зробити.

А королевич пішов до короля і з королівною оженився.

Жовнір трохи полежав, вилежав та й ожив. Позавивав рани та й зачав ходити. Ходив помалу, ходив та й зайшов у ліс. Ходить по лісі, і змерз, і голоден. Найшов якісь ягоди та й з’їв їх, бо дуже голоден був. І дуже його голова заболіла. Злапався за голову, а йому на голові виросли роги від тих ягід, що він з’їв. Та й зажурився він і думає: «Вже й межи люди не покажуся». Ходить по лісі з тими рогами, ходить, найшов другий корч ягід. Та й їсть їх, бо голоден. З’їв тих ягід, і роги йому з голови злетіли від тих других ягід. Уже він рогів не має, трохи йому легше. Тоді він урвав собі ягід: тих, що роги від них ростуть, і тих, що від них спадають. Тих і тих окремо взяв і йде до свої жінки.

Зайшов він до села, найшов собі таке вбрання, як у жебрака, і пішов ягоди продавати. Звичайний міняйло. Прийшов до короля на подвір’я і кричить:

— Маю файні ягоди на продаж. А королівна каже служниці:

— Біжи подивися, які то ягоди. Як добрі, то купимо.

Дівчина вийшла, питає, які то ягоди, а він дав їй тих ягід, що від них роги спадають, дівчина покуштувала — добрі ягоди. Дала королівна гроші і каже:

— Йди купи. Це добрі ягоди. Дівчина вийшла, дала гроші і каже:

— Дайте ще. Моя пані каже, що добрі ягоди.

Він продав їй тих ягід, що від них роги ростуть. Дівчина прийшла до хати, дала королівні ті ягоди, а та з’їла і їй голова заболіла.

Король посилає за тим торгівцем, щоб привели його, а він уже втік. А королівна з рогами вже не показується межи люди. Королевич бігає навколо неї, а нічого не помагає.

Король і королевич з усіх держав лікарів спроваджують, і ніхто не годен нічого зробити. Ніхто не годен роги збити. Гризуться вони, плачуть. А чоловік її, що мав ягоди, пішов до міста, зібрався на доктора, купив собі файну сумку та й іде до короля. Він — доктор, буде лікувати роги. Король питає:

— Що скажете?

— Та чув я, що в доньки вашої роги виросли. Я можу вилікувати. Цар каже:

— Добре, лікуйте. Як вилікуєте, дам вам половину маєтку.

Він собі виробив добрий билень з ліщини і йде лікувати свою жінку від рогів.

— Де та ваша донька? — питає короля. — Запріть нас до зали. Я буду її лікувати. А вона буде кричати, бо то ліків смачних ніде нема, ліки гіркі. Як я буду її лікувати, аби ніхто не йшов до тої зали.

— Добре.

Заперли їх до тої зали. Він має той билень коло себе. Та й зачинає бити, молотити її, як житній сніп. А вона його пізнала. Плаче й проситься:

— Даруй життя.

А він каже:

— Де мій меч-самосік? Давай меч, бо вб’ю ті. Вона каже, що не знає, де. А він далі б’є.

— Ну, вже дам тобі. Лишень даруй життя.

Вона віддала йому меч, він дав їй тих ягід, що треба, і роги злетіли. Тоді взяв той меч і вийшов надвір. А королевич там ходить. Він мечем махнув і королевича вбив, а вона вклякнула перед ним на коліна і зачала плакати. Казала, що вже буде вірна, вже його більше не зрадить.

—... Вже не буду королевича любити.

— Королевича вже нема, — каже він. — Я не мав і не маю жінки, тебе мені вже не треба.

Сказав він королю, королеві і свої жінці:

— Збирайтеся всі троє і йдіть відци геть, тікайте з душами, бо зараз поб’ю вас усіх.

Вони всі троє і повтікали. А він лишився і на тім ґрунті ґаздував. І був королем.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області 18 лютого 1989 року Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)