Українські народні казки

Як жовнір смерть переміг

Українська народна казка Гуцульщини

Служив хлопець у війську. І вислужив, і йшов з війська додому. Повертає в одно село. В тому селі смуток. Питає жовнір:

— Чого у вас в селі такий смуток?

— У нас смуток, бо кожний день мертвець оден є. Чи баба, чи чоловік — усе старші люди вмирають. Усі старі люди вже вивмирали, і тепер у тій хаті дівчина сімнадцяти років умирає.

— Справте мене до тої хати, — каже жовнір.

І хлопці його до тої хати підвели. Входить жовнір у хату.

— Добрий вечір.

В хаті мама й дівчина. Вони відповіли йому на привітання.

— Ви би мене не приймили на ніч? — жовнір проситься. Каже мама слабої дівчини:

— Ні, не прийму.

— А чого ви мене не приймете? Мати заплакала.

— Бо в нас старі люди вже вивмирали. Буде вже моя донька вмирати.

— А відки ви, вуйночко, знаєте, що має донька ваша вмирати? — жовнір питається.

— В дванадцятій годині ночі приходить смерть у білім фалоні *.

Жовнір каже:

— Нічого. Я буду у вас спати. Я хочу видіти. Каже жовнір дівчині:

— Лягай коло мене на ліжко. Дівчина заплакала.

— Що ви мені, жовніре, поможете, як я буду зараз гинути?

— Лягай коло мене і не погинеш.

І лягла дівчина з жовніром на ліжко.

Задрімали вони. Мама спить на печі. В дванадцятій годині загриміло в двері. Каже дівчина:

— Уже я гину. А жовнір каже:

— Сиди тихо. Най відкриває двері сама. Я лізу під ліжко, а ти не йди з постелі нікуди.

Утворяє смерть двері і заходить у білім фалоні, закрита геть. Увійшла в хату, і якраз була дванадцята година. Стала смерть серед хати. І ступила крок до постелі, хоче ту дівчину мечем рубати. А жовнір вилізає з-під постелі, витягає шаблю і зачинає ту смерть рубати. Смерть викручувалася, тікала, а він рубав. І відтяв їй вухо, і воно впало до землі. І смерть утекла. А жовнір бере то вухо і завиває його в папір. Кладе собі в кишеню і знов лягає спати коло дівчини. Говорить до дівчини, а дівчина нічого не говорить, лиш плаче. Мама заплакала тяжко, злізла з печі і питає:

— Чого ти, донечко, не говориш?

І обоє, мати й жовнір, рухають її, аби заговорила. І заговорила дівчина. Каже:

— Як я уздріла смерть, мені мову заперло від страху. Питається дівчина в жовніра.

— Ти жонатий чи хлопець?

— Я хлопець, — каже жовнір.

— Ти мене оборонив від смерти. Я твоя, а ти мій. Приведи мені рано лікаря, бо я не годна всупокоїтися.

А мама як уздріла, що прийшла смерть по доньку, то посивіла, як молоко.

Зробився день. Пішов жовнір за лікарем. Лікар збадав *, дав ліки й сказав:

— Не бійся, дівчино, нічого тобі нема. Каже жовнір:

— Як смерть прийшла по цю дівчину, я рубав смерть шаблею і відтяв її вухо.

Каже лікар:

— Ану покажіть, яке те вухо?

Жовнір показав — воно було чоловіче, а не жіноче. Лікар каже:

— Ідіть до попа, най освятить хату. Може, якась нечиста сила приходила в хату.

Приходить жовнір до попа.

— Добрий день! Попадя відповіла.

— Де отець духовний? — питає жовнір у попаді.

— Нема отця дома, десь поїхав, — каже попадя.

— Кажіть, де отець. Мені його треба, щоби йшов хату святити.

— Отець не піде, бо отець слабий, — каже імость *.

— А де отець лежить?

— Та генди в покою.

Жовнір іде до попа. Каже йому:

— Ви би не пішли зо мною?

— Та чого? — каже.

— Хату освятити. У вашім селі вже всі старі люди повмирали. Взялася смерть до молодих. Сночі * мала дівчина молода вмирати, — каже жовнір.

— Я не піду, — сказав піп.

— А чого ні?

— Бо я слабий.

— Що у вас болить?

— Голова.

Піп убандажований. Жовнір розвиває йому голову, а в попа вуха нема. Жовнір витягає вухо з кишени та й каже:

— Отець духовний, це ваше вухо? А піп ні живий ні мертвий став.

— То ви, — каже, — отче духовний, людей порубали ціле село?

Піп нічого не говорить.

Дяк ходив по селі та й попови підказував, хто слабий. А піп ішов уночі та й рубав. Та й ховали, та й люди платили, і їм гроші йшли великі.

Тоді каже жовнір попови:

— Ти йшов таку молоду дівчину знищити? Більше не будеш нищити людей.

Та пішов у канцелярію, замельдував *, вийшли шандарі, попа забрали, і засудили попа на кару смерти. І завісили його на горі.

А жовнір пішов до тої дівчини і взяв її собі за жінку. І ще й сьогодні жиють. Та й байці конець.

* Фало́н — верхнє вбрання священика, яке вбирається під час богослужіння.

* Ба́дати — оглядати, обстежувати хворого.

* І́мость — попадя.

* Сно́чі — учора ввечері.

* Мельдува́ти — повідомляти, сповіщати.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Річка (хутір Фейлики), Косівського району, Івано-Франківської області
30 листопада 1985 року
Оповідач: Григорчук Василь Михайлович (1919 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.