Українські народні казки

Як заговорила корова

Українська народна казка Покуття

Колись давно жив дуже багатий жид, мав свою корчму, мав худобу й поле, і коні, і наймитів наймав. А мав тіко одну дочку. А по сусідству з ним жив Іван, дуже бідно, дуже погано жив. Не ставало йому до нового хліба дочекати. Йому завше до півроку ставало їсти, а від півроку він мусів то купити, то заробляти, то просити. Ніяк не міг він побороти біди.

А ще любив він випити. А як у него були гроші, то він мав у корчмі товаришів, і була кумпанія. А коли гроші кінчалися, то хіба тіко міг підійти під вікно та подивитися, бо його вже ніхто не хотів угостити. І вже прийшло до того, що не було що дати їсти ні дітям, ні худобині. А була в него одна корова. Каже він до жінки:

— Що будем робити, чим будем дітей годувати? Як будем далі жити? Продати корову? То гроші проїмо, та й не буде ні корови, ні грошей.

А потім подумав він, подумав та й каже:

— Знаєш що, жінко, я надумався. Якби ми корову зарізали, стягнули з неї шкіру разом з головою, рогами й ногами, я би туди напхав соломи і поставив то в стайню. Діти подивляться, що корова є, і не будуть плакати, що молока не буде. А ми будемо потроху їсти м’ясо.

І так вони й зробили. А за якийсь час та шкіра з корови висохла, затверділа. Іван витяг солому, і вже вона й без соломи стояла, та як жива корова. Так вона стояла й стояла, а м’ясо кінчилося. І треба було щось думати далі. Як годувати дітей? Та й хочеться йому подивитися, як там люди п’ють у корчмі. Як не випити, то хоч подивитися.

Але йому соромно було дивитися — другий п’є, а він зазирає з-під вікна. А подивитися хочеться. І він узяв ту коров’ячу шкіру, прорубав у ній знизу дірку, приніс її до корчми під вікно, заліз у ню та й заглядає через вікно у корчму.

А там п’яні пияки. Вони, п’ють і у вікно не дивляться. Там наливають пиво, там горівку подають, а там закуску. Жид подивився у вікно, а то корова стоїть. Думає він: «Хтось не закрив стайню чи що?» Вийшов надвір — правда, корова стоїть. Він її за ріг та й тягне, хоче загнати до стайні. А Іван змінив голос та й каже з коров’ячої шкіри:

— Гов, жиде, не тягни.

Жид почув, що корова заговорила, і спудився, так, що мало не вмер. Стоїть у страху ні живий, ні мертвий. А Іван каже так:

— Ти знаєш, як твій сусід Іван погано живе? Якщо до трьох днів ти не забезпечиш Івана харчами і всім, що треба, як він не буде все мати в хаті, як і ти, то до трьох днів твоя дочка вмре. Якщо далі цего не буде, то ще після трьох днів твоя жінка вмре. А ще через три дни після цего ти сам умреш.

Жид ні живий, ні мертвий. Стоїть і думає: «Хіба в мене нема доста добра? Багато в мене всього є, щоби я Івана добре забезпечив. І це мені вже привижається, і корова до мене говорить». І насилу він зайшов назад до корчми, і вже він у той вечір ніякого руху не мав.

А Іван потихоньку забрався додому, сховав коров’ячу шкіру і тихо сидить.

На другий день рано жид собі думає: «Нащо мене має совість гризти? Нащо мені в такім страсі бути і нащо має мені таке привижатися? І має мені дочка вмерти?» І ніц, лиш набирає повний кошик добра, щоб було що випити, закусити й закурити. І приносить то до Івана.

— Іване, клич дітей, їжте. Я хочу, би ви добре жили, бо ви погано живете, і випий собі, Іване. Та й навідуйся до мене до корчми, ще й там вип’єш.

А Іван каже:

— Я не маю чим платити. Ти хочеш, щоби я заліз до тебе в борги. Думаєш, я цего не знаю? А потім ти прийдеш і забереш у мене землю, той кусок, що я маю. Ти хочеш мене одурити.

— Ні, Іване, нічого я не хочу від тебе. Я лиш хочу, аби ти ліпше жив. Як не хоч’ до мене ходити, то я тобі буду приносити.

— Не хочу. Забирайся, не хочу й знати про це.

Але жид так просив Івана, що нарешті той послухав його і каже:

— Ну добре, якщо ти не будеш з мене брати ніяких грошей, то можеш приносити, але щоби ти нікому про це не казав. Аби люди не знали.

І так жид носив йому щодня. І пройшов, може, тиждень, може, два. А потім жид собі подумав та й каже Іванови:

— Що я маю отак носити? Ти йди собі озми, щоби й діти мали, і ти мав. Щоби мав хоть на місяць, на два або й на півроку.

Пішов Іван і набрав собі в жида, що треба було. Але тут чутки всякі пішли по селу. Думають собі люди: «Що то є, що жид так подобрів до Івана? Як це так сталося, що він ділиться з Іваном своїм багатством, своєю господаркою?» А жінка Іванова про це знала. А сусідка до сусідки, а та до Іванової жінки:

— Слухай, як це так, що ви так подобріли з жидом?

Та й хотя-не-хотя жінка взяла та й розказала. І це дійшло й до жида. А жид собі думає: «То це ти такий, Іване? То це ти так мене напудив?» І ніц-нічо’ Іванови не каже, лиш іде в місто і завдає Івана в суд. Приходить Іванови повістка на суд на такий і такий день. Іван думає: «Ото вже хтось наробив мені клопоту».

Перший раз іде Іван не до суду, а йде шукати адвоката, щоб той щось поміг. А адвокат вислухав його та й каже:

— Слухайте, Іване, тут я не годен нічого вам помогчи. Я вам, — каже, — таку справу захищати не можу, бо не знаю, як це було. Як корчмар про це дізнався? Ви йдіть до суду й запитайте, як це сталося.

А Іван думає так: «Іду до самого судиї». Приходить і розказує йому. А судия думає так: «Тут є з кого потягнути. А жида не шкода». І каже так:

— Іване, ви розкажіть мені все поправді, аби я знав, як судити. А Іван так і розказав йому. А він тоді каже так:

— Ми вас маємо судити такої й такої днини. Ми будемо судити заочно, вас не буде. А ви прийдіть раніше і принесіть з тої корови голову і трохи шкіри при голові. І прийдете до мене до суду, у мій кабінет, де ми розбираємо всі справи. Там ми зробим пробу, і ви маєте все зрозуміти, що до чого.

Іван у той день раненько приїхав, бо вже мав пару коней, привіз коров’ячу голову з тою шкірою в мішку, зайшов у кабінет. Судия каже так:

— Бачите отам шафу? Зайдіть туди, в ту шафу, і беріть з собою цю голову. Тут буде сидіти жид, а тут буде дзеркало. Ми вас будем судити заочно. Коли вже будемо присуджувати вирок, ви потихоньку відхиліть у шафі двері і покажіть голову, щоби жид увидів у дзеркалі коров’ячу голову. А що буде далі, то будемо видіти.

Все було спробувано, так, щоби коров’яча голова точно відбивалася в дзеркалі напроти жида. І так воно й зробилося. Жид прийшов, сів там. А суддя каже:

— Ну що, нема нашого підсудного. Судимо заочно. Жид каже:

— Судіть. Він мене напудив. Ви знаєте, я трохи що не вмер. І кіко я добра йому переносив, кіко він собі сам узяв!..

А в той час, коли жид на него так сильно сипав, Іван відчинив шафу і показав голову коров’ячу. Жид подивився в дзеркало, і йому показалася коров’яча голова, а той забрав її назад, і вже нема нічого. А жид собі думає: «Йой, та це дійсно була правда. Це наклеп на Івана. Уже як мені в суді показалася корова, то це дійсно була правда». І каже жид:

— Слухайте, пане судия, ви не судіть Івана. Я Івана перепросю, щоби все було добре. А за то, що я, — каже, — і вас потривожив, я вам добре заплатю, лиш би ніхто нічого не знав, що я Івана в суд подавав.

І жид таки навіть не хоче чекати, він думає: «Як мені ся в суді корова показала, я вже тікаю додому».

Приходить він додому. А Іван уже дома. Жид приходить до Івана і каже:

— Чуєш, Іване, я тебе подавав у суд. Ти мені вибачай, я помилку зробив, я хочу далі бути з тобою добрий. Ми будем добрі, як були.

А Іван ще й показує, що він злосний на жида. І далі вони добре жили. Лишилося все так, як було. Жид давав, кіко треба було, та й Іван собі добре жив. І казці конець.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Снятин, Снятинського району, Івано-Франківської області
2 листопада 1986 року
Оповідач: Козьмик Василь Тодорович (1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.